У 2011 році навряд чи багатьох зацікавили б пристрасті довкола відзначення 70-ї річниці Олевської республіки, які охопили тоді Житомирщину. То був ідеологічний конфлікт місцевого масштабу.
Однак зараз, коли слова «терор», «окупація», «партизани» перейшли з розряду пасивної та рідковживаної лексики в активний словниковий запас українців, є сенс пригадати події, які десятиліттями замовчувались особливо ретельно, бо були успішними.
В умовах війни на Поліссі була створена незалежна українська держава, яка проіснувала майже три місяці між вогнів двох окупацій – радянської та гітлерівської. Який сенс було створювати цю державну одиницю, на що сподівалися її творці, наскільки далеко сягали їхні плани і яку користь може принести нам знання про Олевську республіку зараз?
Після нападу на Радянський Союз німці просувалися здебільшого шосейними шляхами. Поліську котловину вермахт під час свого наступу майже не зачепив. Там і почався цей дивовижний експеримент відновлення української державності – Олевська республіка, куди входили Олевський, а також частини суміжних із ним Овруцького, Лугинського і Ємільчинського районів Житомирської області та північно-східна частина Рівненської. 21 серпня 1941 року вояки створеної Тарасом Бульбою-Боровцем Української повстанської армії "Поліська Січ" звільнили від військ НКВС невелике місто Олевськ та прилеглі райони і проголосили створення незалежної української держави. Українці вже мали схожий досвід – Карпатську республіку 1938 року, яку потопили в крові. Але цього разу все було по-іншому.
Армія без держави
Армія без держави можлива, але чи можлива держава без армії? Однозначно – ні. Чи втримався б Ізраїль на Близькому Сході хоча б місяць, якби не створив власної армії? За десятиліття існування ізраїльської армії служба в ній стала престижною, особливо цінуються піхотинці. Юнаки і дівчата після проходження служби отримують сертифікат, який дає їм змогу навчатися у вишах, та інші привілеї. Створити професійну армію для захисту громадян і кордонів – це першочергове завдання державотворення. Але іноді буває, коли армія стає сама творцем держави.
Тарас Бульба-Боровець розповідає про момент істини, який він осягнув на початках сворення повстанської армії. У липні 1941-го в одне село прибули агітувати місцеву молодь вступати в армію, щоб боротись за українську суверенну державу. Вислухавши агітаторів, якийсь чоловік середнього віку спитав: «А яка ваша програма?». Їм відповіли, що вони військо, а не політична партія. Присутні обурились: «Як? Ви воюєте без програми? За що та в ім’я кого ми маємо воювати? Армія мусить мати програму – або власну, або тієї партії, яку захищає». Це змусило замислитись очільників УПА, і невдовзі було сформовано програмну платформу під назвою: «За що бореться Українська повстанська армія». Всього 20 пунктів. Я не стану всі їх перелічувати, відзначу тільки ті, які були реалізовані згодом в Олевській республіці:
«10. УПА визнає засади демократії як єдино правильні для української народної держави. Українська держава мусить базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних та однокласових доктринах, а на широких основах територіального патріотизму.
11.УПА бореться за абсолютну рівноправність усіх громадян незалежно від національності та релігії(…)
12. УПА бореться за дійсну, не фіктивну свободу думки, слова. Віри і чину кожного громадянина української держави, без різниці його національності, статі, стану, походження й політичних та релігійних переконань».
Економічна частина програми не менш цікава й актуальна навіть для нашого часу. Отже, УПА виступає за усталення чотирьох видів власності: державної, комунальної, кооперативної та приватної. Державне адміністрування має регулювати лише важку та оборонну промисловість. Щодо сільського господарства, то воно ділиться також на державне, кооперативне і приватне. Спекуляція землею та великовласницьке поміщицтво заборонені. Держава надає у вічне користування землю тому, хто її обробляє.
Соціальна частина програми передбачає право на безкоштовну освіту, медицину, профспілки як основний засіб захисту трудових прав.
Ось так виглядала політична платформа Української повстанської армії, і вона почала впроваджуватись, щойно постала Олевська республіка. Як на мене, то вона могла б стати навіть нині програмою для майбутнього президента України.
Держава й армія
Армія, яку вдалося зібрати, налічувала від 3 до 10 тисяч осіб. Небагато, звичайно, але досить, щоб очистити Олевськ і територію довкола нього від НКВС. 15 вересня на міському стадіоні Олевська урочисто було прийнято присягу. Бульбаші, як їх називали в народі, вірили, що з Олевська почнеться визволення України. Не буду зараз говорити про оточення, в якому перебувала щойно проголошена республіка. Уявімо, що це наче острів. Є територія, є влада, яку завойовано військовими методами. Тепер на черзі – адміністрування і реформи. Отже, як виглядав склад уряду Олевської республіки: Симонович Борис – голова уряду ОНР,
Грабовський – секретар,
Денисович (Троїцька) Ніна – відділ освіти та науки,
Лукашевич Іван – відділ торгівлі та промисловості,
Мандебура – відділ військових справ,
Мітринга Іван – шеф-редактор січової газети «Гайдамака»,
Свиридюк Іван – відділ фінансів,
Рубанський Федір – озброєння ОНР.
Головою Олевської сільуправи було обрано Покальчука Зінька, суддею – Шатківського.
Священиком Свято-Миколаївської церкви, духівником Поліської Січі УПА був Симонович Михайло.
Створити економічну стабільність й соціальний захист також вдалося. Помірні податки, які йшли частково на утримання війська і на забезпечення «бюджетної сфери», відновлення приватної власності й оновлення кооперативної, заборона підвищувати ціни і боротьба зі спекуляцією, 8-годинний робочий день. Запрацювали зупинені підприємства – меблевий і порцеляновий заводи, гончарне виробництво. Призначено регулярні ярмарки, де відбувався натуральний обмін. Телефонний зв'язок був налагоджений на сотні кілометрів по лініях Сарни – Олевськ – Рокитно, Олевськ – Лельчиці, Олевськ – Коростень. Ось як описує ситуацію Тарас Бульба-Боровець: « Від половини серпня до половини листопада Олевськ був справжньою столицею, щось на зразок окремої, абсолютно суверенної української національної республіки. Ця “республіка” мала свою окрему територію, що її сама виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу».
Вони це зробили. Те, що не вдалося зробити в Україні за 23 роки – повне перезавантаження системи. Особисті риси лідера республіки також мали велике значення. Тарас Бульба-Боровець був вихідцем із вбогої багатодітної родини, з дитинства почав працювати каменярем, освіту здобував самостійно. Ще підлітком, спілкуючись із польськими та російськими шовіністами, зробив свій вибір на користь української державності. Його працьовитість, амбітність з часом дали плоди: Тарас Боровець став власником кар’єру чорного граніту, успішним бізнесменом. Він мислив категоріями соціальної справедливості. У стосунках із соратниками та потенційними союзниками виявляв велику обережність, і єдиною помилкою Олевської адміністрації було сподівання, що окупаційна німецька влада не втручатиметься в їхню діяльність, що тепер нам здається наївним, бо ми знаємо більше, ніж люди в 1941-му, однак тоді сприйняття ситуації було іншим.
Армія у підпіллі
Острів недовго залишався островом. На території республіки почали влаштовувати диверсії партизани загону ім. Чапаєва, підірвали навіть електростанцію. З іншого боку, Тарас Бульба-Боровець наважився виступити проти знищення єврейського населення. В листі до Еріха Коха, рейхскомісара України, він пише: «Я позволю собі запитати Вас, Пане «Володарю» У країни, яким правом та Ваша державна банда виконала цей дикунський акт (розстріл мирних жителів у селі Озірці Рівненської обл.). Тут не є прифронтова зона. В кожній цивілізованій державі зобов'язує порядок проведення докладного слідства та карання тільки чиновників, а не кого запопало. Натомість так, як це чините ви, чинить тільки та банда, якій вже усувається грунт з-під ніг. Нечуване в історії цивілізованого людства масакрування жінок і дітей є останнім ганебним і безсилим засобом.
...Ми не будемо толерувати ані одної краплини безвинної крові громадян України, без огляду на їх національну приналежність». (Детальніше про це у статті на сайті) Через це 15 вересня 1941 року в Олевськ навідались німецькі піхотинці під командуванням гауптмана Шульце буцімто для ліквідації партизанських груп. Однак насправді вони хотіли контролювати військове формування Тараса Бульби-Боровця. Полковник прийняв рішення піти у підпілля.
15 листопада 1941 року «Поліська Січ» була демобілізована. Саме вчасно, бо 18 листопада з Житомира прибув капітан есесівців Гічко, який зажадав від демобілізованих січовиків взяти участь у ліквідації євреїв. 62 демобілізованих погодились, було розстріляно 535 євреїв. Оскільки карателі прикривались належністю до «Поліської Січі», то це виглядало як компрометація самого Бульби-Боровця. Так відбувся розкол у рядах повстанців. Менша частина повстанців пішла разом з Боровцем, який різко засудив знищення євреїв, а більшість залишилася служити німецькій владі чи подалась у партизани. Як стверджують дослідники, спираючись на покази очевидців, у навколишніх лісах закладалися бази зі зброєю та боєприпасами, підготовлено місця дислокації, розроблено новий оперативний план, який передбачав початок боротьби проти Німеччини. Основою нової тактики збройних формувань Т. Боровця стає засада «з-під землі та під землею». Якби вони продовжували залишатися в Олевську чи пробувати відстоювати республіку силою, то це загрожувало б знищенням місцевому населенню.
До листопада 1941 року «Поліська Січ» була антирадянською, з лютого 1942 року – антигітлерівською. Проте повстанці Бульби-Боровця продовжували відмежовуватись від сталінського партизанського руху, чиї командири провокували спалення цілих сіл з жінками і дітьми. Відмежовувались вони і від радикальних націоналістів, бандерівців, які, до речі, вбили дружину Боровця, а відтак прислухались лише до вказівок уряду УНР в екзилі, залишаючись на демократичних позиціях, а не на партійних. Не завадило б прислухатись до слів самого натхненника Олевської республіки: « Ми, молоді республіканці, також бачимо негативні сторони нашого старого уряду. Але це нас не турбує. Уряд буде змінений. Річ не в поодиноких людях, а в державній концепції. Люди приходять і відходять, а народноправна концепція УНР існує вічно як синонім абсолютної суверенності України та її законної державності» («Армія без держави»).
Історичне невігластво пострадянського суспільства і досі грає на руку політикам в Україні й не тільки. Не існує розуміння того, що повстанський рух під час війни та після був дуже неоднорідний і багатовекторний, спираючись або на монархію, або на партію, або на демократію. Мабуть, з цим важко щось вдіяти без серйозних і об’єктивних наукових досліджень, які б стали основою для популярних видань. Позитивний досвід Олевської республіки насамперед цікавий з точки зору тісної співпраці армії і держави на основі єдиної політичної платформи. У нас в Україні армія – це лише останки радянської армії, і її належить створювати знову на принципово інших засадах, обравши найвідповідніший варіант з армій, які мало колись чи має зараз людство.