Чергова кампанія складання Національного мультипредметного тесту (НМТ), а тепер і вступу до університетів, породила чергову хвилю змістовних і не дуже обговорень проблем освіти в Україні – і середньої, і вищої. Багато говорять і пишуть про не/потрібність обов’язкового тесту НМТ з математики чи історії України, про проблеми вивчення тих чи інших предметів у школі, про забюрократизованість освітньої системи на всіх рівнях тощо.
Чимало залучених до освітнього процесу також звертають увагу на іншу критичну проблему – кількість куди пріоритетніша за якість. А це призводить до того, що перше досягається за рахунок другого. Проблема існує на різних рівнях – кількість ЗВО, кількість спеціальностей у них, кількість студентів, частина яких не відчуває достатньої вмотивованості.
Та є один аспект проблеми співвідношення кількості/якості. Це катастрофічний брак часу на ґрунтовне вивчення найрізноманітніших тем. Оскільки дуже часто освітні програми (чи то бакалаврського, чи магістерського рівня) багато в чому формують за принципом «побільше всього». Насамперед – більше різних навчальних курсів. Тут наче є плюси – студент має можливість ознайомитися з більшою кількістю дисциплін, а отже, й аспектів обраної спеціальності. Ознайомитись, але не завжди по-справжньому осягнути й опанувати.
Нещодавно в межах кіноклубу Docudays, що функціонує при львівській школі №62, демонстрували фільм «Юний Платон» – про початкову школу в північноірландському Белфасті, де директор запровадив уроки філософії як засіб пояснення учням навколишнього світу й численних проблем, з якими вони стикаються у своєму житті. Учні не просто вивчають імена філософів чи завчають крилаті вислови – вони активно їх проговорюють і розуміють на конкретних практичних прикладах. Це дає хороші плоди.
Під час перегляду цього фільму мене не покидала думка – що все це класний приклад, який вартує запозичення. Але де в українській школі – байдуже середній чи вищій – візьметься стільки часу для обговорення? Адже треба встигнути пройти (чи радше пробігти) насичені навчальні програми з безлічі уроків (навчальних курсів). У цій гонитві за кількістю, на яку не впливають поки що жодні реформи, банально ні́коли пригальмувати і ґрунтовно поговорити про щось важливе.
Університетський курс філософії – це один з найбільших приводів для жалю з моїх власних студентських років і водночас доречна ілюстрація проблеми дефіциту часу. Якщо й шукати дисципліну, рівною мірою важливу як «фізикам», так і «лірикам», то це саме філософія. При правильному підході до її викладання, при можливості читати і потім обговорювати на заняттях твори філософів, вона допомагає сформувати й відшліфувати чимало ключових умінь – аналізу, критичного мислення, ведення дискусії.
На все це потрібен час. Тоді як стандартний курс філософії в українських університетах (за межами власне філософських факультетів, звісно ж) – це один семестр. 15 лекцій, 15 практичних занять – і це ще за ідеальних умов щотижневих занять, бо ж можуть влаштувати й режим «раз на два тижні». Що можна пізнати, зрозуміти й почерпнути за один семестр з філософії? Нічогісінько, окрім набору імен і термінів найрізноманітніших авторів та епох, які радше заплутають, ніж пояснять. Як колишній студент-історик (а в цій галузі філософія вкрай важлива також), я з кожним роком дедалі більше усвідомлюю, що курс філософії мав би тривати декілька семестрів. Лише тоді з нього буде реальна користь, а не просто поставлена галочка в навчальному плані.
Те саме можна сказати і про вивчення історії України в університетах поза межами історичних факультетів. Той-таки один нещасний семестр на те, щоб пояснити нескінченну кількість направду потрібних для розуміння кожним громадянином України явищ, які багато в чому формують національну пам’ять та ідентичність. Якою б досконалою не була навчальна програма такого загального курсу історії, якою б лаконічною, різноаспектною і так далі – просто неможливо за трохи більше як десяток занять проговорити навіть невеликий відсоток того, що вартувало би.
Національні й соціальні ідентичності, історія державності, трагічний досвід тоталітаризму, визвольні змагання, багатогранна українська культура, історія міст – усе це та чимало іншого потребує часу, щоб студенти могли щось із цього по-справжньому зрозуміти й засвоїти для себе. Дуже часто під час роботи зі студентами найрізноманітніших спеціальностей виникають добрі дискусії, у студентів виникають запитання, що потребують глибшого занурення в тему. І лише так в усьому цьому є сенс. Та що робити, як дискутувати й заглиблюватись, якщо за неповних півтора години треба «пролетіти», до прикладу, всю Українську революцію 1917-1921 років, ще й проблемний досвід радянської України в придачу? Тут або робити все «для галочки», або свідомо щось упускати, щоб закцентувати на окремих аспектах. Не надто приємна дилема для викладача.
Прагнення стрімголов мчати вперед не є лиш українською чи навіть суто освітньою проблемою. Це загальна риса нашого часу. Тож годі дивуватись, що освіта, насамперед вища, фактично перетворилась на невпинний конвеєр із випуску дипломованих фахівців, часто ще й дуже вузького профілю. Попри аргументи на користь такого підходу, він має засадничу ваду.
Вища освіта, та й освіченість загалом, це не просто про навички в конкретній спеціальності – хоча вони, безумовно, важливі. Це також про розуміння навколишнього світу. Щоб це розуміння звідкись взялось, потрібен зовсім інший від панівного нині підхід – вдумливе читання, дискутування, рефлексія, занурення в різні теми і проблеми.
Це потребує того, чого у вищій освіті по всьому світу стає дедалі менше – часу. Коли його відбирають, свідомо чи ні, то не варто дивуватись, що водночас із зростаючою кількістю людей з вищою освітою і в Україні, і у світі все частіше разюче бракує освіченості. А разом із нею – вміння мислити і критично аналізувати навколишній світ. Не варто потім дивуватись, чому в Україні вічно тріумфує популізм, в Америці Трамп може вдруге стати президентом, а безліч людей не може зрозуміти справжню, нелюдську природу російської держави й суспільства.