Здається, скрушну казку про те, що де двоє українців – там три гетьмани, треба забути. І справа не в тому, що нема охочих на булаву гетьмана. Річ у тім, що немає фігур, які спробували б об’єднати суспільство навколо спільних ідей та чітко означеної мети. Які прагнули б консенсусу, а не намагалися втриматися або прийти до влади на розколі і протиставленні. Всі колишні і ті, що претендують, не те що не є рівня гетьмана, вони – мілкота, отамани й отаманчики. І розплодилися вони через відсутність централізованої влади і слабкість владних інститутів.
Бо хто такі отамани? Це люди лідерського типу, які скористалися моментом і спробували закріпити свою персональну зверхність над певною територією та людьми. Як правило, отаманії виникали там, де був вакуум централізованої влади. Насправді вони були недовготривалими і пожирали одна одну. Варто було з’явитися якійсь силі, здатній припинити анархію і запровадити послух, як бунтарі й повстанці розбігалися ховати награбоване. Дехто ховався, а дехто мусив інтегруватися у нову владу, поділившись з нею своїм лупом.
І тут ідеться не тільки про часи Української революції та громадянської війни, коли воювали всі проти всіх, але й про період після 1991 року. Не будемо гріха таїти, що влади Києва ніколи не було в Криму, як і в Донецьку. І це не виправдання ані російській анексії Криму, ані розв’язаній РФ війні на Донбасі. Де тонко – там і рветься. Якби в Криму українська влада мала бодай якусь опору, а не укладала ситуативні пакти на управління з місцевими бандитськими формуваннями, то за півострів можна було б позмагатися. А тому вийшло так, як тільки Росія поманила в «родную гавань», то в Криму практично не виявилося українського державного апарату, а спецслужби, які мали б дбати про безпеку і суверенітет української території, ледве не в повному складі перейшли на службу до ворога.
Гібридна війна Росії й розраховувалася на проголошення за історичними аналогіями на так звані народні республіки. Довести, так би мовити, ідею суверенітету і права на самовизначення до цілковитого абсурду. А те, що ті «народні республіки» в Харкові, Запоріжжі та Одесі провалилися в зародку, у нас прийнято вважати не поганим прикладом Донецька і Луганська, а відсутністю в цих регіонах сепаратистських сил, вдалою протидією патріотів та вчасними заходами Києва. На щастя, Росія переоцінила любов до себе і готовність громадян півдня і сходу України перетворити своє життя на «новоросійське» пекло.
Україна вціліла, хоч і в обкарнаному вигляді. Сепаратизм та отаманщина не пройшли. Але що ми насправді маємо? Сучасна Україна нагадує пострадянське феодальне утворення, яке вдає, що є сучасною демократією. Банально, але демократія – це не вседозволеність. Це твердження знають всі і послуговуються ним, як правило, коли треба підвести базу під реалізацію якогось авторитарного проєкту. Але насправді все виглядає інакше. В Україні досить мало демократії, але багато анархії. Вона поділена на своєрідні феодальні вотчини, які тримають місцеві «авторитети», а в масштабах цілої країни – олігархічні групи.
Свою лепту в українську розхитану анархію внесла, безумовно, й війна. Оскільки українська армія на початку агресії була необороноздатною, то довелося рятуватися всіма можливими засобами. Зокрема, творенням добровольчих батальйонів під командуванням різноманітних новітніх отаманів. Історія добробатів, «Правого сектору», а пізніше Національного корпусу та Національних дружин, їхня непідконтрольність та самоуправство заслуговують на серйозне дослідження. Пригадаймо тільки численні ексцеси із застосуванням зброї далеко від лінії війни з боку «правосеків», ветеранів АТО, а то й просто банд під прикриттям високого патріотизму.
Від якого ворога і що саме, наприклад, захищали бронетранспортерами та мінометами угруповання «Правого сектору» на далекому Закарпатті, практично з протилежного боку країни, де йде війна? Хто дозволив фактичний розбій з використанням бойової техніки при перерозподілі контролю за потоками контрабанди на кордоні? Відсутність же покарання з боку уповноважених державних органів за цей розбій каже українській спільноті та міжнародній громадськості більше, ніж комусь хотілося б. Вільне пересування країною нелегальних, озброєних по самісінькі вуха груп, безчинства щодо цивільного населення в зоні АТО (йдеться тільки про доведені слідством факти) засвідчують, що в Україні немає верховенства права. Що Україна ладна пробачити все своїм захисникам, лиш би вони залишалися на лінії протистояння.
Коли в країні панує правовий нігілізм, породжений корупцією та відсутністю правоохоронної системи, то навіть мови не може бути про справедливе судочинство. А отже й захищеності громадян. Безправних людей, позбавлених надії на справедливість, найлегше вивести на вулицю. Втовкмачити їм в голову, що ті, які посунули «нашого» гетьмана від влади, навіть шляхом демократичного вибору, не патріоти України. Бо є тільки один патріот-захисник. А у владі всі зрадники, готові будь-якої миті «здати» Україну. Занапастити нещасну навіть на шкоду собі, бо чого б то люди боролися за владу, щоб одразу її передати ворогові?
Але подібна протестна діяльність у випадку багатьох активістів, що непогано жили зі свого активізму, надає їм другого дихання, відчуття причетності до великої справи і надії незабаром знову опинитися біля щедрої синекури. Байдуже, що відбувається розхитування держави, яка перебуває в стані війни. Байдуже, що подібні масові акції відволікають велетенський потенціал, який можна було б спрямувати у важливіше русло.
Революційну «Марусю» не цікавить доля держави, вона піариться тим, що закликає вбивати політичних опонентів. Зрозуміло, що «Маруся» не буде нікого вбивати з ОПЗЖ, але кілька прокурорів та суддів будуть відтягнуті від важливих справ. А вже скільки поживи для медведчуківських та російських телеканалів, що й порахувати важко. Але не тільки активісти, що борються за те, щоб «сивочолий гетьман» не відповів у суді, допомагають сіяти анархію в країні. Він сам не пасе задніх і з кожного приводу влаштовує шоу а ля «Весілля в Малинівці». Останній раз «прославився» на весь світ зверненням до судді, щоб той відпустив прокурора в туалет, бо той обіср…ся. Отака зневага до державних інститутів, і передусім до інституту президентства, який він донедавна уособлював. Деколи емоції навіть бувають корисними, але награні, наперед заплановані – це огидно. Противно спостерігати за тим, як черговий мерзотник, рятуючи свою шкуру, перетворює революцію на малоросійський водевіль.
Спостерігаючи за подібними шоу з отаманом і без нього, стає зрозумілим, чому українці так легко спалахують у своєму гніві і жадобі встановити справедливість. Спалахують і згасають. А все тому, що в українському суспільстві не існує конкретного плану дій навіть на короткострокову перспективу. Що, як правило, план дій тісно пов’язаний з особою конкретного отамана. До всього немає кадрів, здатних до системної управлінської роботи. А тому всі сучасні українські революції закінчувалися регенеруванням старої системи. Ще не закінчилася революція, а в системи, як у дощового черв’яка, вже відростає ампутована частина тіла.
Щоб ніхто не завадив регенеруватися системі, покликане численне воїнство. Всі олігархічні медійні ресурси не тільки прославляють свого пана-отамана, вони прикладають максимум зусиль, щоб дезорієнтувати суспільство. Разом із платними «ботофермами» вони мобілізовують легковірів під знамена новітніх отаманів. На практиці навіть запеклих бунтарів та незгідних із системою можна легко нейтралізувати, каналізувавши їх на боротьбу за чергового «святого» рятівника України. Хоча пора рятувати Україну від її рятівників.