- Майже кожен, хто у Львові приймає або дає хабар, на Великдень святить паску. Поки ті, які святять паску, не є вільні від цього корупційного стилю життя, шлях до зрілості суспільства не завершено.
26 серпня Українська греко-католицька церква отримала 49-го єпископа. Сьогодні відбулась Архиєрейська хіротонія ректора Українського католицького університету, громадського діяча, провідного науковця отця Бориса Ґудзяка. Напередодні нововисвячений Апостольський Екзарх для українських греко-католиків Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії та Люксембургу розповів в інтерв’ю ZAXID.NET про те, які зміни чекають на Український католицький університет, чи багато греко-католиків у Франції і як духовній людині на парламентських виборах прийняти вільне та моральне рішення.
«Моє служіння не має мати етнічної межі»
- 26 серпня відбулася хіротонія, а що далі? Які зміни чекають на Вас?
- Найближчим часом я поїду з іншими єпископами на Синод єпископів УГКЦ до Вінніпегу, який триватиме практично 10 днів всередині вересня. Наприкінці вересня я хотів би поїхати до Люрду, де відбудеться проща українців з Іспанії та Італії. І після того поїхати до Бельгії, у Брюссель та до Лювенського католицького університету, де продовжують навчання наші студенти, щоб краще познайомитися з певними обставинами там. Хоча я за останні 10 років там часто бував, відвідуючи наших студентів.
Саме переймання обов’язків відбудеться аж 2 грудня через так звану інтронізацію. Тож прямого мандату, повноважень, до 2 грудня я в екзархаті не маю. Тут, в УКУ, я залишаюсь з обов’язками ректора.
- До 2 грудня?
- Мабуть, це триватиме і довше. Сьогодні ми живемо у мобільному, глобальному суспільстві. Наприклад, часто, коли я за кордоном, ми проводимо різні зустрічі через скайп. За цим столом (показує на стіл, за яким ми сидимо, - ред.) ми ставимо камери і проводимо зустрічі. Взагалі за останні роки я міг і 5-6 місяців на рік бути в дорозі, поза Львовом. Я чекаю, щоб впровадили рейс Львів-Париж, щоб ви могли приїжджати до Парижа, а я міг легше до Львова їхати.
У нашому порівняно невеликому університеті є сім проректорів. До прикладу, Львівський університет (ЛНУ ім. Івана Франка, - ред.) мусів би мати 400 проректорів, щоб мати таку пропорцію керівних адміністраторів. І це є потужні особистості –отець Богдан Прах, Мирослав Маринович, Мирослав Сеник, Павло Хобзей, Тарас Добко, Володимир Турчиновський, Олег Турій –кожен з них має немалий досвід. Другий аспект –50 наших працівників, а їх триста, є співавторами нашого бюджету. Тобто існує взаємна відповідальність і є прозорість. Гадаю, ми маємо певну корпоративну зрілість, і я за це найбільше Богу дякую. Є багато гри, жарту, інакше би такої пригоди та викликів людина не пережила. Остаточно все це є в Божих руках, якщо це Боже, то воно триватиме.
- Ні.
- І інформація про те, що є вже кандидати на цю посаду, - лише чутки?
- Ми розглядаємо різні можливості і формати. Це робота команди, а не диктатура однієї особи, такі важливі рішення також залежать від Сенату УКУ і Великого Канцлера УКУ, яким є зараз глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук).
- Після 2 грудня скільки часу плануєте проводити у Франції, а скільки тут?
- Я ще не маю конкретних планів. Мій план –слухати. Послухати владику Михаїла Гринчишина, послухати священиків. З ними зблизитися, зблизитися з людьми, а потім на підставі того буде творитись якась конкретна стратегія.
- А наскільки великий екзархат у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу?
- Він потенційно є значно більшим, ніж вважають офіційно. Є багато людей, що не мають офіційних документів на проживання у Франції, а тому їх ніде не реєструють, тому важко назвати чітку цифру. Кажуть, що у Франції є 30 тисяч. Чи це українців, чи це греко-католиків –важко сказати. Зрозуміло, що інфраструктура, яка існує, не задовольняє цих потреб ні в кількісному, ні в якісному вимірі. А з приїздом цих вимушених економічних мігрантів, в ХХІ столітті, у постмодерній культурі є якісно нові вимоги і до цього потрібні нових підходів.
- Тобто є велике поле для душпастирської праці?
- Очевидно. Є ця душпастирська церковна праця, є наші святині і культурні установи, наприклад, Люрд - місце, куди приїжджають тисячі паломників з України. Також під Парижем у містечку Сарсель є будинок, який належить екзархатові. Саме там професор Кубійович з кінця 50-х років до 80-х писав та редагував Енциклопедію українознавства. Цей будинок зараз в аварійному стані, і перед нами стоїть питання, чи не можемо ми відродити наукове середовище. Там свій осідок мало Наукове товариство імені Т. Шевченка і є дуже поважна бібліотека.
Париж є Парижем. Ми сьогодні всі вивчаємо англійську мову, але нам треба знати і французьку. Я би дуже хотів, щоб академічні стосунки України і Франції, Бенілюксу, Швейцарії розвинулися. Наш університет дуже активний у міжнародному русі католицьких університетів, а в цих країнах є католицькі університети, з якими ми співпрацюємо. Отже, вже є база, друзі, знайомі, і я дуже запрошую читачів ZAXID.NET якось ангажуватися і виявити солідарність до наших людей, які часто є без документів, без прав. Нам якось треба піднімати українське питання і духовні цінності. Остаточно, я думаю, наша Церква і цей екзархат, і моє служіння не має мати етнічної межі. Я б дуже хотів, щоб говорили про українську Церкву, як Церкву, яка в особливий спосіб відчуває потребу бідних людей, тих, які є на вулиці, неповносправних. Тут не йде мова, щоб запанувати чисельно, а своєю якістю і відкритістю засвідчити, що Христове Євангеліє трансльоване, скажімо, через український досвід, може, бути особливо актуальним у центрі Парижу.
- Як різниться робота з вірними у Франції та в Україні, зокрема у соціально-політичному контексті?
- Я все своє священиче життя провів в академічній сфері. Хтось може мені закинути, що я не маю душпастирського досвіду, але люди в академічній сфері - також люди. І ми старались розвивати духовне жити в університеті, і ті навики та досвід мені допоможуть. Крім того, я уродженець і вихованець діаспори, а це має свої переваги у цьому служінні. У 1982 році я стажувався влітку у Франції, допомагав вже покійному отцеві Павлові Когутові, дуже відомому священику. Там я працював з дітьми у літньому таборі, а ці діти вже тоді не знали добре української мови, і треба було з ними говорити французькою. Крім того, допомагав у будівництві нашої установи в Люрді. І, можна сказати, отак знизу пізнавав проблеми екзархату. Але, очевидно, ситуація за 30 років змінилась, і треба трохи часу, аби її пізнати наново.
«Нема черги олігархів, які спішать в УКУ з пожертвами»
- Повернімося до теми УКУ: все-таки, які зміни чекають на університет?
- Напевно, якісь зміни будуть. Годі їх сьогодні передбачити - до змін ми готуємось роками. Я розумів від першого вибору ректором ще тодішньої Львівської Богословської Академії, а це було 12 років тому, що основним завданням є забезпечити тяглість університету. І протягом останніх років скріплення верхівки адміністрації було пріоритетом. Скріплення духовне зокрема. Сьогодні в нашому університеті працює 28 священиків. Коли я став ректором, священиків було 6 чи 7. За ці 12 років університет збільшився втричі у кожному вимірі (кількість працівників зросла від 80 до 300). Розвинулася корпоративна культура, яка вже має свою тотожність, свій стиль, тож я не боюся змін. Якщо ж УКУ з будь-якою зміною матиме великі проблеми, то це означає, що я був поганим ректором.
- Що стосується фінансової частини: ми знаємо, що значну частину фондів УКУ в діаспорі збирали саме Ви. Чи є зараз в УКУ такий фонд, який міг би забезпечувати його потреби?
- Ні, ми живемо майже з дня на день. Але наші донори дають пожертви саме на УКУ, на освіту, на духовні цінності, а не є донорами отця Бориса Ґудзяка. Це важлива сфера роботи, у якій я, напевно, буду особливо намагатися університетові допомагати. Але найважливішим є питання: чи людям цей університет потрібен? Якщо потрібен, то його підтримуватимуть.
- І таки є чимало меценатів, які, зокрема, пожертвували і на побудову університетського Колегіуму. Дискусії точилися довкола постаті пана Фірташа, який виступив одним з жертводавців. Чи правда те, що на побудову спорткомплексу до цього Колегіуму жертвував кошти пан Ахметов?
- Ні. Але я думаю, що це - непогана думка.
- А в який спосіб Ви залучаєте фундаторів?
- Це у кожному разі по-різному. У нас немає черги олігархів, які в УКУ спішать з пожертвами. Якщо буде така проблема, будемо її вирішувати.
- І все-таки, як воно відбувається, переважно, Ви звертаєтеся по допомогу чи люди самі пропонують?
- Ми багато працюємо над тим, щоб шукати меценатів, але часом вони приходять самі. Наприклад, один українець, що провів дитинство у Поморянах. Він був простим учителем економіки, але дуже добре інвестував на Нью-Йоркській біржі. А мій батько родом з Поморян, і коли ми з тим паном зустрілися, я просто розповів йому про наш університет. У нього не було дітей і весь свій спадок, майже 4 млн доларів, він залишив на розвиток УКУ. Його ми не шукали, він знайшов нас. Але це радше виняток.
Важливо розуміти, що поважний пошук коштів –це не є пошук грошей. Це відкритість на спілкування, тобто це передусім людський, душпастирський момент. Дехто може сказати, що шукання коштів –це адміністрація, фінанси, гроші. Це відбувається у контексті духовної пропозиції.
- Ми маємо дуже чіткі критерії, вони прописані, затверджені Сенатом УКУ, розміщені на веб-сторінці університету. Кожен, зокрема й жертводавці, має нагоду з ними ознайомитися. Жертводавець не може впливати на політику університету –це основний критерій.
- Чи всі в УГКЦ підтримують ідею існування такого університету, яким є УКУ. Чи, може, є якась опозиція у Церкві.
- Гадаю, є різні позиції. Ризик бути вільним і шанувати волю інших людей бентежить і страшить не одного чи в Церкві чи поза нею. І не один, може, вважає, що УКУ занадто ризикує. Але для нас прикладом є постать Патріарха Любомира (Гузара), який за багато років свідчив великою свободою. Він зі всіма міг говорити: з поляками, з євреями, з росіянами, з владою, з олігархами, а передусім - зі своїми вірними. Його наступник Патріарх Святослав (Шевчук) сказав дуже знаменні слова, які можуть бути відповіддю на Ваше питання: «Я не уявляю собі УГКЦ без УКУ і УКУ без УГКЦ». Це є офіційна позиція глави і батька нашої Церкви, а решта все буде вирівнюватись.
- Як УКУ вдається зберегти баланс та незаангажованість у стосунках з жертводавцями, з іншого боку –міністерством?
- Університет був, є і буде активним учасником суспільних процесів в Україні. Його голос не звучить менше від голосу інших університетів. Сьогодні дискурс, який генерує університет виходить далеко поза його пропорції. І настанова є радісна, бойова, у доброму сенсі цього слова; не агресивна, але активна.
- А які зараз стосунки в УКУ з міністерством?
- Непрості. Але ми стараємося правовими методами і своєю якістю переконувати навіть тих, хто не дуже хоче нас визнавати.
- Вдається?
- Перших 12 років університет не мав державної акредитації. Загалом за історію університету у нас довший досвід без акредитації, ніж з акредитацією. Ми є дітьми підпільної Церкви, яка ціла була неакредитована, навіть нелегальна.
Ви знаєте два «м» нашої тотожності? Це є мученики і маргіналізовані. Мученики тому, що вони виконали найскладніше завдання ХХ століття - вистояли проти тоталітаризму і не зламалися. І вони можуть нас вчити, як іти на зустріч найбільшим викликам ХХІ століття. Я кажу студентам, і я в цьому переконаний, що найбільші олімпійці людського змагання ХХ століття є люди –такі, як наші мученики. Це відбулося тут, не в Сінгапурі, не в Нью-Йорку, не в Парижі. Отже, якщо це відбулося у ХХ столітті на цій землі, є шанс, що воно може відбутись і в ХХІ столітті. А щодо маргіналізованих, то ще у 1992-93 роках, коли ми формували концепцію університету, ми відкрили, що розумово неповносправні люди мають не лише особливі потреби, але й особливі дари. У суспільстві, в якому немає міжособистісної довіри через страх, через системне нищення людей, через корупцію, неповносправна людина свідчить про основні питання –чи ти можеш зі мною спілкуватись, чи ти можеш мене любити? Ми вирішили, що це - найважливіше нормативно-педагогічне питання, і ми хочемо, щоб це питання стояло чітко у ядрі нашого університету. Від самого початку люди з особливими потребами є в серці нашої академічної установи, яка має високі академічні амбіції. Вони для нас є професорами людських стосунків. Я не знаю, чи є ще університет у світі, який має схожий досвід. Це є ще один приклад того, що в Україні може бути новаторство і підходи, які мають шанс поширитися.
- УКУ використовує не один новаторський досвід, чому ж такі перешкоди на рівні міністерства стоять в Україні?
- Я думаю, що багато тих, хто при владі, можуть відчути загрозу від цінностей, які УКУ старається плекати. Влада боїться. Боїться вільних людей.
- Як цей страх долати?
- Остаточно, мені здається, тільки любов’ю, а це вимагає великої витримки.
«Під час виборів Церква молиться, щоб люди мали відвагу бути вільними»
- Наскільки в УГКЦ зараз обговорюється ідея створення Помісної Церкви і Патріархату?
- Помісна Церква твориться, вона росте, розвивається. Мені хтось сьогодні сказав, що я буду 49-м єпископом. Ще ніколи в історії наша Церква не мала стільки єпископів. В 1989 році ми мали 300 священиків, дехто з них вже був дуже старенький. Сьогодні маємо 2700, і їхній середній вік - десь 38 років. Отже, Церква розвивається, її помісність - у її автентичності, у служінні. Це не питання титулів чи якихось зовнішніх структур. Патріархат утверджується через ріст і розвиток Церкви.
- Це цілісний процес, і в тому він є автентичний.
- Оскільки наближаються вибори, а університет не стоїть осторонь суспільних процесів, яку позицію під час виборів займатиме УКУ зокрема та УГКЦ загалом?
- Позиція Церкви залишається стабільною. Вона активно молиться за те, щоб люди мали відвагу бути вільними. Друге –вона наголошує на принципах. Ми не маємо казати людині: роби «а» або «б» - вибирай того чи іншого, вступай у ту чи ту партію. Ми маємо допомогти кожній людині стати зрілою і свідомою, щоб вона вільно приймала правильне, моральне рішення.
- Скільки ще дозрівати суспільству?
- Очевидно, що до зрілості ще далека дорога і для багатьох членів нашої Церкви. Я думаю, що майже кожен, хто у Львові приймає або дає хабар, на Великдень святить паску. Поки ті, які святять паску, не є вільні від цього корупційного стилю життя, робота не завершена.
- А як звільнятися? Це ж не одноденний процес…
- Це дуже складна проблема, і нема магічної палички чи якоїсь одної простої формули. Є базові речі. Щораз більша кількість людей має об’єднуватися, щоб казати таким правилам «ні».
- Довкола чого має бути консолідація?
- Україні довелося котитися вниз, щоб зрозуміти: Без Бога, без духовного начала це є абсолютно неможливо і не відбудеться.
- Так, але Ви кажете, що ті, хто на Великдень святить паску, наступного дня йдуть і дають хабар. То як відрізнити духовність позерську від справжньої і донести це до людей, зокрема тих, що при владі?
- Ми з вами не маємо великих здібностей. Ви мене питаєте, я є обмеженою людиною –80 кілограмів, 175 сантиметрів і з різними своїми немочами. Я не претендую на велику силу, здібності та мудрість. Але я дивлюсь на Ісуса Христа. Ми, християни, сповідуємо, що він є Вседержитель –сотворитель цього космосу, який має в радіусі, здається, 45 мільярдів світлових років. І він стає людиною, безборонною дитиною, і живе поруч. Він не нав’язує, а пропонує відкриту долоню, яку потім прибивають до дерева. Це парадокс християнства, який здебільшого відкидається. Це абсурд. Апостол Павло каже, що це є глупота для греків і згіршення для євреїв («Ми проповідуємо Христа розіп'ятого, який є згіршенням для євреїв, а глупотою для поган, але для тих, які покликані серед євреїв та греків, Христос є силою і мудрістю Божою» - 1 Кор.1:23-24).
Це наша відповідь –бути поруч і свідчити. Ісус Христос лише свідчив. Бізнес-план його був поганенький –він інвестував своє життя і програв усе. Ріст християнства був дуже повільний. Сьогодні, принаймні формально, на Сихові є більше християн, ніж було на цілій земній кулі в 200-му році. Отже, це велике таїнство, як Господь працює. І таїнство людини, таїнство людської душі - чому я вчиняю чи ти вчиняєш так чи інакше? І якщо Господь шанував людську волю навіть робити зло, навіть грішити, я думаю, що ми один одного мусимо шанувати і закликати до зрілості вільно вибирати добро.
- Без сумніву, вони («догналіти», - ред.) мають прихильників, які у дечому є розчарованими своїм душпастирем чи парохією. У Церкві ніколи не було спокою, завжди були різні ферменти, часто патологічні. Духовне життя - дуже тонке питання, зокрема монаше життя. Можна часто сказати, що це балансування над прірвою, ризик. І дехто, хто вважає, що його правда, стає одержимий гординею і падає. І, на жаль, падає на інших і калічить інших людей. Крім того, думаю, що є чимало чинників, які не тільки зацікавлені у розвитку такого феномену, але його прямо фінансують. І тут можна собі уявити, звідки такі фінанси могли би йти.
ДовідкаZAXID.NET
Отець Борис Ґудзяк народився 24 листопада 1960 року в місті Сиракузи, штат Нью-Йорк, США.
З 1978 по 1995 рік навчався у Сиракузькому університеті (США), Папському Урбанському університеті, Папському Орієнтальному інституті в Італії та Гарвардському університеті (США).
В 1992 році заснував та очолив Інститут історії Церкви тоді ще при Львівській Богословській академії (зараз Український католицький університет).
В 1998 році прийняв таїнство Священства у Соборі Святого Юра у Львові.
Протягом 2000–2002 років був ректором Львівської Богословської академії. Від 2002 року дотепер –ректор Українського католицького університету.