13 лютого у Клубі шанувальників Галичини велася мова про блаженного отця Омеляна Ковча, беатифікованого Папою Іваном Павлом ІІ в час візиту до Львова у 2001 році. Розповідав про пароха отець Олег Кобель – голова Комісії «Справедливість і мир» Стрийської єпархії УГКЦ, блогер.
Освіту Омелян Ковч здобув у Римській Колегії святих Сергія і Вакха впродовж 1905-1910 років. Після закінчення науки був висвячений єпископом Григорієм Хомишиним на священика і розпочав службу у містечку Підволочиськ на Тернопільщині. У цей же час одружується. В шлюбі народжується шестеро дітей, якими опікується самостійно після смерті дружини у 1939 році.
Після року служби на Галичині прийняв рішення поїхати у Боснію, щоб душпастирювати серед української греко-католицької громади. Більшість населення у країні складали мусульмани, тож священство тут стало нелегким досвідом.
В 1916 році повернувся на галицькі землі, а у 1919 – вступив у лави Української Галицької Армії і виконував обов’язки капелана при Бережанському коші. З тих часів збереглися свідчення про, здавалося б, безнадійні ситуації, в яких опинявся отець Омелян Ковч, але дивом рятувався: під час розстрілу стрільців радянськими солдатами куля не влучила у нього, а коли його везли ешелоном до Сибіру, охоронець дав доручення принести води і закрив за ним двері вагону зі словами «Помолитесь, батюшка, за раба Божьего Луку».
Попри розбіжності у поглядах парафіян і гостру вдачу отця Омеляна Ковча завдяки наполегливій священицькій праці – організації релігійного і суспільно-культурного життя греко-католицької громади - його полюбили всі. Він дбав про просвіту – видавав газети і книжки, засновував гуртки і хори, ініціював створення кооперативів. «Над тією хатою ангели кружляють», - так казали про дім Ковчів, де всі потребуючі могли знайти у будь-який час допомогу і підтримку. Парафіяни відчували, що у своїй службі отець віддавався до кінця, інколи нехтуючи потребами власної сім’ї на їхню користь. Можливо, якраз тому всі його настанови та проповіді були почутими, у тому числі й ті, що засуджували прояви нетерпимості до більш правомочних поляків.
Із приходом радянських військ, а незабаром – німецьких, життя на Галичині стало набагато важчим. Омелян Ковч був учасником сейму, де лобіював українські інтереси; належав до когорти інтелігенції, яка формували світогляд багатьох людей. Одразу втрапив у перелік осіб, ворожих радянській системі. Гнів же ж німців отець спрямував на себе категоричними висловлюваннями у сеймі, які розвіювали ейфорію галичан про позитивні зміни після витіснення радянських військ та реалістично змальовували сумну перспективу євреїв, а згодом - і слов’ян.
Людяність і любов до ближніх Омелян Ковч не побоявся виявити і в час, коли почали нищити євреїв. Про першу серйозну конфронтацію з німцями описує у спогадах донька Анна Марія Ковч-Баран: «Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди <…> В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від’їхали в бік своєї станції».
Наступним кроком, до якого вдався отець Ковч, щоб рятувати євреїв, стало їх публічне хрещення. Він відкрито хрестив усіх, хто цього бажав, за що вислухав докори сина, який просив не наражати цілу родину на небезпеку. У відповідь Омелян Ковч забрав сина із духовної семінарії: на його думку, така позиція була несумісною із служінням Богу та людям. Багато священиків теж не розуміли, для чого хрестити євреїв, адже німецька влада не зважала на це, але митрополит Андрей Шептицький дав Омелянові Ковчу згоду на таку справу. За різною інформацією, число хрещень склало від 800 до 3000 осіб. Можливо, були випадки, що офіцери приймали рішення не вбивати людину, яка мала документ про хрещення, хоч достеменно не відомо. Водночас серед охрещених було невелике число осіб, які навернулись у християнство.
Наслідком такої активної позиції в 1943 році стало ув’язнення Омеляна Ковча у львівській тюрмі на Лонцького. Митрополит клопотався про звільнення отця, німці натомість вимагали підпису під зобов’язанням припинити допомагати євреям. Після відмови отця Омеляна катували і перевезли у концтабір «Майданек» поблизу Любліна. Виглядає на те, що німці просто не знали, як поводитись зі священиком, який попри всі перестороги все-одно робив те, що вважав потрібним.
Адміністрація концтабору зі зневагою ставилась до священнослужителів, але нехтуючи її приписами, Омелян Ковч відправляв Святу Літургію, сповідав і причащав в‘язнів, молився над останками неспалених жертв.
Із листів до сім’ї зрозуміло, щó хвилювало отця Ковча навіть у найважчі хвилини, і якими міцними були його переконання та сила волі: «Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?.. Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
У лютому 1944 року Омелян Ковч опинився у шпиталі концтабору, де помер 25 березня. Його тіло було спалене у крематорії Майданеку. Частку праху, що залишився від усіх жертв, керівництво УГКЦ постановило вважати мощами блаженного мученика.
Для вшанування пам’яті блаженного отця вже зроблено кілька важливих справ. У Перемишлянах встановлено пам’ятник Омелянові Ковчу, на його честь названо вулицю і засновано Благодійний фонд його імені. У 1999 році Єврейська рада України присвоїла отцю Омеляну статус «Праведника України». В 2012 році Львівська міська рада перейменувала на честь Омеляна Ковча вулицю Винницю, що тягнеться від вулиці Шевченка до Варшавської, беручи початок поблизу сумнозвісної станції Клепарів, звідки тисячі галицьких євреїв вирушали у концтабори. В такий же спосіб вшанувала отця Омеляна і громада міста Люблін, поруч якого було розташовано «Майданек». Також завдяки ініціативі отця Стефана Батруха, пастора греко-католицької парафії у Любліні і голови Фундації духовної культури пограниччя, у 2005 році поляками було знято документальний фільм «Парох Майданека».
Що ж до подальших кроків, які б допомогли у популяризації знань про визначного українця та мученика, у розмові з отцем Олегом Кобелем виснувались кілька ідей: перевидання в Україні книги, опублікованої у діаспорі, зйомки художнього фільму за зразком захоплюючого «Списку Шиндлера» Стівена Спілберга і телевізійних сюжетів про отця Омеляна Ковча. І найкраще – у тісній співпраці українців, поляків та євреїв.
Життя Омеляна Ковча - приклад нескореної гідності, людяності, любові до ближнього і наполегливої праці на щодень та у найскрутніші хвилини, а його далекоглядність та суворі принципи, підсумовані у брошурі 1932 року «Чому наші від нас утікають», досі можуть бути помічними інструментами для душпастирів нашого часу.