Можемо привітати себе з тим, що критично-фахова дискусія про ОУН, на потребі якої наголошували деякі історики й політологи, таки почалася.
І хоча наразі найбільше критики від колег перепало мені, все ж тішуся, що моя скромна стаття стимулювала справді серйозне обговорення. Маю на увазі передовсім критичні відгуки політолога Антона Шеховцова та історика Тараса Курила.
Поки що не коментуватиму ту частину статті Т. Курила, в якій він обґрунтовує тезу про антисемітизм Донцова «вістниківського» періоду (1933-39 рр.). Я, власне, й не думав її заперечувати. Мої зауваження стосувалися лише деяких не зовсім коректних формулювань, з яких у необізнаного читача могло скластися враження, що Донців тоді тільки те й робив, що вихваляв фашизм і пропагував ненависть до євреїв. Насправді ж і пропаганда фашизму, і антисемітизм Донцова були підпорядковані іншим, важливішим з його погляду завданням. Ця тема заслуговує окремого обговорення, до якого я повернуся в іншій статті. Тут зосереджуся лише на темі «ОУН і фашизм», яка викликала найбільшу критику шановних опонентів.
Для більшої чіткості спробую представити аргументи опонентів і мої власні кількома тезами. Т. Курило і А. Шеховцов більш-менш солідарно стверджують таке:
1. Фашизм – це ідеологія, яка може бути притаманною політичним рухам і державних, і бездержавних націй. «Національно-визвольна боротьба» за своєю природою неідеологічна, її вели і ліберали, і комуністи, й ісламісти. Тому немає підстав відмовляти фашистам у праві боротися за національне визволення, а ОУН – у праві бути справжніми фашистами (А. Шеховцов).
2. Фашизм відповідав самоідентифікації оунівців (Т. Курило).
3. ОУН була частиною європейського фашизму, і означення ОУН як «фашистcької» організації, а її лідерів 1930-40-х років як «фашистів» є коректним (Т. Курило).
Додам, що подібні аргументи ще раніше подавав відомий канадський історик Іван-Павло Химка, який риторично запитував: «Хіба та обставина, що ОУН була ще й національно-визвольним рухом, робить її не фашистською? Усташі теж були національно-визвольним рухом – то вони теж не фашисти? В’єт Конґ був національно-визвольним рухом – і тому не був комуністичним?».
Спробую тепер пояснити свою позицію.
1. Загальновизнаної інтерпретації фашизму ніколи не існувало і не існує. А. Шеховцов перебільшує, коли стверджує, що нині в академічних колах прийнято дефініцію фашизму Роджера Ґриффіна («Фашизм – це рід політичної ідеології, що його міфічною основою в різноманітних видозмінах є популістська форма палінгенетичного ультранаціоналізму»). Це визначення справді досить авторитетне, але далеко не загальноприйняте. Сам Р. Ґриффін визнає, що його заява про «новий консенсус» у дослідженнях фашизму виявилася надто оптимістичною – до консенсусу так само далеко тепер, як і двадцять років тому. Критики, зокрема, вказують, що міф палінгенезу (відродження, регенерації) не є винятковою особливістю фашизму. Міф нації, яка відроджується зі стану крайнього занепаду і деградації, властивий різним формам націоналізму.
2. З огляду на невизначеність самого терміну «фашизм», ототожнення ідеології ОУН із фашизмом має право на існування як одна з можливих пояснювальних схем, тим паче, що ця концепція справді задовільно пояснює деякі факти і внутрішньо не суперечлива. (Для войовничих «патріотів» додам: ті, хто її дотримується, не конче мусять бути українофобами, хіба що ми погодимося, що націоналізм ОУН – це і є сутність українства). Ця схема певною мірою «працює» у межах «чистої» історії ідей, адже циркуляція ідей прямо не залежить від суспільно-політичного контексту. Багато українців справді засвоювали теорії і міфи італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоч жили і діяли у зовсім іншій ситуації. Труднощі починаються, коли ми розглядаємо ідеологію з огляду на суспільно-політичну практику.
3. Найсильнішим аргументом моїх опонентів є теза, що національно-визвольна боротьба може поєднуватися з будь-якою ідеологією, а отже, з фашистською. Справді, відомі з історії національно-визвольні рухи брали на озброєння ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні та інші доктрини. Чи означає це, що національно-визвольна боротьба за своєю природою не ідеологічна? Це дорівнює твердженню, що націоналізм – не ідеологія. Проте націоналізм таки є ідеологією – іншою, ніж лібералізм, комунізм тощо. На відміну від останніх, націоналізм сам по собі не містить візії прийдешнього соціально-економічного та політичного устрою. Він зосереджується на трьох завданнях (за Ентоні Смітом) – утвердженні самосвідомості, самостійності та єдності спільноти, яку вважають нацією. Тому, щоб бути повноцінною ідеологією, здатною змобілізувати маси, націоналізм мусить запозичувати елементи з інших суспільно-політичних доктрин. У такий спосіб утворюються комбінації на зразок ліберального, консервативного, соціалістичного націоналізму, націонал-комунізму тощо.
Однак, на відміну від лібералізму, комунізму тощо, фашизм сам є різновидом націоналізму (ультранаціоналізму). З цим погоджується А. Шеховцов, оскільки приймає дефініцію Ґриффіна; гадаю, погодиться і Т. Курило. А отже, розглядаючи співвідношення фашизму і національно-визвольних рухів, слід брати до уваги внутрішню типологію націоналізму, зокрема поділ на націоналізми бездержавних і державних націй. Для перших національне відродження означає насамперед подолання пригнобленого стану, створення власної держави, для других – зміцнення держави, наповнення її «справжнім» національним змістом, часом також очищення національної спільноти від «ворожих» елементів, зовнішню експансію, імперіалізм, національне месіанство. Очевидно, що перший тип націоналізму може перерости у другий. Але тільки після виконання першого завдання – здобуття держави – абстрактно-теоретичні міркування про те, якою вона буде, набувають практичного значення. Охоплюючи терміном «фашизм» націоналістичні рухи державних і бездержавних націй, ми нівелюємо важливі відмінності між ними.
4. Ці відмінності добре усвідомлювали діячі ОУН. Один з них, Євген Онацький, писав:
Чимало українських націоналістів почали називати себе залюбки українськими фашистами й шукати підтримки у італійських фашистів. Вони не добачали, що між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна поки що прірва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця.
Цікаво, що Онацький з жалем констатує існування цієї прірви, але оптимістично вірить, що час та вперта праця дозволять її подолати. Далі він пояснює:
Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйнування культу тих держав, що не дають йому жити.
Такою ж була офіційна позиція ОУН, висловлена в її органі «Розбудова нації» 1929 р. Щоправда, згодом, заграючи з фашистами і нацистами, у яких шукали підтримки, оунівці не раз наголошували на подібності своєї ідеології з фашизмом і гітлеризмом, але розглядали її не як тотожність, а радше як спільну належність до єдиної всесвітньої націоналістичної стихії, ширшого типу політичних рухів, який дослідники вже тоді почали називати інтегральним націоналізмом (Карлтон Гейз). З таким розумінням можна погодитись, не забуваючи, однак, що в межах інтегрального націоналізму поряд із фашизмом існували й інші різновиди.
5. Рухи на зразок ОУН, хорватської «Усташі», Внутрішньої македонської революційної організації, радикального крила Глінківської словацької народної партії тощо належать до особливого різновиду інтегрального націоналізму бездержавних націй, який я умовно називаю усташизмом (на назві не наполягаю – хто може, хай придумає кращу). Відмінність між фашизмом і усташизмом можна проілюструвати такими робочими визначеннями.
Фашизм– форма революційного інтегрального націоналізму державних націй, що проголошує своєю метою національне відродження шляхом мобілізації мас і реорганізації держави на засадах тоталітаризму, ієрархії, вождизму та мілітаризму.
Усташизм– революційний інтегральний націоналізм, що розвивається за відсутності власної національної держави та прагне її здобути і втримати всіма доступними засобами, включно з терором.
6. Те, що усташизм відрізнявся від фашизму, не означає, що він був гуманнішим чи менш схильним до насильства. Усташі під час Другої світової війни влаштували жорстоку етнічну чистку Хорватії від сербів, євреїв і циган. В ОУН плани майбутніх етнічних чисток з’являються, починаючи з 1938 р., а в роки Другої світової частина оунівців спробувала втілити їх на практиці, хоч знаємо також, що інші члени організації намагалися зупинити такі дії.
7. Гадаю, що зблизити наші позиції допоможе поняття протофашизму, яким окремі дослідники (зокрема й Ґриффін) позначають рухи, що розвиваються в напрямі до фашизму, але ще не досягли «досконалості». ОУН увійшла у стадію протофашизму у 1933-35 рр. Влітку 1941 р. вона впритул підійшла до межі, що відділяє протофашизм від фашизму, але, на відміну від хорватської «Усташі», так її й не перейшла. Таку можливість перекреслили гітлерівці, розігнавши у липні 1941 р. уряд Ярослава Стецька. (Не варто вульгаризувати цю тезу, іронізуючи, що, мовляв, протягом тижня Стецько був фашистом, а потім перестав – зрозуміло, що трансформації такого роду не відбуваються за кілька днів).
І насамкінець, про поділ націоналізмів на «добрі» та «погані», що його напівсерйозно, напівіронічно пропонує А. Шеховцов, зараховуючи націоналізм ОУН до «поганих». Не думаю, що такий поділ можна поважно сприймати як критерій типології. Г’ю Сетон-Вотсон якось написав, що націоналізм нагадує монету, на якій викарбовано і величний образ Ґарібальді, і огидну постать коменданта Аушвіца. Ця двоїстість, хоч різною мірою, притаманна будь-якому націоналізмові. Таким був і націоналізм ОУН, хоч як би не хотілося декому з нас бачити тільки одну сторону монети.