15 червня 1934 року львівський друкар Григорій Мацейко смертельно поранив міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої, Броніслава Пєрацького. Мацейко був українцем, бойовиком Організації Українських Націоналістів (ОУН). Пєрацький був поляком, членом владного санаційного середовища т.зв. «полковників».
Із роками цей терористичний акт затьмарили події Другої світової війни. Однак, з іншого боку, якщо уважно придивитися до цієї події, то можна помітити кілька наслідків, важливих не лише для тодішніх польсько-українських стосунків, але й у довготривалій перспективі.
Розбрат
Смерть міністра була тісно пов’язана з напруженням, що упродовж десятиліть позначало Галичину. З відносної національної гармонії, яка панувала у цьому регіоні за часів Першої Речі Посполитої, залишилося небагато. Польський та український націоналізми, які саме дозрівали, підігрівали і без того уже напружену ситуацію: до суперечок ХІХ століття додавалося питання здобуття переваги і навіть виключності для лише однієї етнічної групи. Націоналістичні погляди отримували щораз більшу популярність серед галицьких українців – через різноманітні болісні моменти, до яких, як здавалося, були глухими місцеві урядники, переважно поляки. Адміністрації Другої Речі Посполитої закидалося, що на практиці загальні школи полонізують дітей етнічних меншостей, що досі немає національного – українського – університету, що на Волині відбувається польська колонізація і що на місця греко-католицькі осілості, які майже століття тому прибрав до рук цар, не пускають Греко-Католицьку Церкву.
Загальне обурення і повсюдні заворушення викликала також відмова уряду від проекту регіональної автономії Галичини. Політики з Варшави не мали жодної тривалої програми. У цій державі прем’єри зазвичай змінювалися кожних кілька чи кільканадцять місяців (за 21 рік їх загалом було 32), тому провадити цілісну національну політику було неможливо. Конституція 1921 року гарантувала (у статтях 109 і 110) меншостям право на «мову та національні особливості» (prawa do «języka i właściwości narodowych»), але цей запис часто піддавався надінтерпретації. Середовища поляків на сході формували у цілій державі погляди, скеровані супроти меншостей, і вимагали від центральних органів влади дотримуватися непоступливої позиції. Це легко знаходило відповідь не лише з боку урядів, яких контролювали ендеки, прихильники націоналіста Романа Дмовського, але часом знаходило відгук і в неприхильних щодо націоналізму політиків з оточення Юзефа Пілсудського. Ендеки часто закидали українським політикам пронімецькість. Пілсудчики переважно зосереджувалися на проблемі порушення громадського порядку через акти насильства, що виникали з ініціативи українських ветеранів Першої світової війни.
Різні бачення
У такій атмосфері відбулася кристалізація двох груп, які прагнули остаточно розв’язати польсько-український конфлікт. Першу групу становила ОУН, другу – пов’язане з Пілсудським середовище «полковників». ОУН виразно проголошувала план від’єднання Галичини від Другої Речі Посполитої шляхом націоналістичної революції, що поширювала антипольський опір на всі ділянки суспільного життя. Через таке широке суспільне заанґажування ОУН здобула маси прихильників і впливала на місцеві громади за посередництвом цілої низки газет.
Ці медії пропагували погляди теоретиків (таких як Дмитро Донцов) про значення «творчого насильства», яке дозволяло тим, хто до нього вдавався, «вийти поза повсякденні інтереси мас» і природним правом сильнішого вплинути на долю народу. Євген Коновалець і Степан Бандера – провідники ОУН – вірили, що український народ виборе собі «самостійну» державу без компромісів. Після серії нападів та підпалів, роздутих пресою, уряд Другої Речі Посполитої у 1930 році визнав, що йому кинули виклик. Пілсудський – тодішній прем’єр – особисто схвалив пацифікацію українських сіл восени 1930 року, що її доволі брутально провів міністр внутрішніх справ Феліціян Славой-Складковський. Міністр, який жорстко трактував польських опозиційних політиків, схвалюючи їх побиття й ув’язнення, не мав жодних докорів сумління у стосунку до простих селян, запідозрених у підтримці Євгена Коновальця. Через багато років Славой згадував, що шмагання, знущання і виїдання запасів селян, практиковані військом, – це був спосіб довести громадській думці, що «молодчиків з ОУН боятися не треба». Численні арешти й побиття, можливо, організаційно й фінансово ослабили ОУН – але також посилили її бажання помсти.
Тим часом, після роз’ятрення польсько-українських стосунків «завдяки» Славою, до влади у спацифікованій державі прийшла т.зв. група «полковників». У період між 1926 і 1935 роками Юзеф Пілсудський, який фактично керував Польщею, частину своїх обов’язків передавав довіреним групам фаворитів, таким як «полковники». Це була група колишніх офіцерів, що мали широкі впливи у медіа, адміністрації та серед підприємців. Одним із ключових політиків цієї групи був Броніслав Пєрацький (Bronisław Pieracki). Він походив з роду давніх антимосковських повстанців ХІХ ст. Пройшов бойовий шлях військ Пілсудського під час Першої світової війни. Брав також участь у прикордонних війнах Другої Речі Посполитої – серед іншого у боях з українцями за Галичину у 1918-1919 рр. Пєрацький упродовж трьох років у чотирьох чергових урядах (від червня 1931 р. до смерті у 1934 р.) займав посаду міністра внутрішніх справ, а також був віце-прем’єром. Цей самотній чоловік (ніколи не був одружений) мав чималі політичні амбіції. Він часто виступав публічно, свої промови видавав книжками, через впливових журналістів також контролював частину урядової преси. Дехто вбачав у ньому наступника уже літнього і підупалого силою маршала Пілсудського.
Пєрацький був вірним учнем маршала – так само, як він, боровся проти комунізму й націоналізмів. З його точки зору, такі погляди суперечили ідеї держави, опертій на громадянську лояльність різних народів, що живуть у згоді між собою. Його противником був польський «кресовий» національний егоїзм: Пєрацький наказав закрити ті польські інституції, що посилювали негативні стереотипи. У сеймовій промові, що була відповіддю на атаки ендеків, він чітко заявив, що «уряд повинен заборонити використання закладів суспільної праці для створення осередків войовничих націоналізмів». Так само виступав проти ендецької ідеї полонізації Галичини за посередництвом нещодавнього адміністративного підкреслення відмінності т.зв. «русинів» (яких розуміли як «корінне населення з менш розвиненою національною свідомістю») від «українців». Пєрацький виразно стверджував, що це розрізнення «безпредметне» і є «штучним запереченням етнічної єдності». Намагався поліційними й адміністративними (але радше легальними) методами боротися проти терористичної діяльності ОУН, яка щораз посилювалися. Він відверто називав такі дії «насильством» і «вбивством з-за рогу», а також докладав зусиль, аби ті, котрі зі зброєю в руках нападали на пошти і каси, були показово покарані (йдеться передовсім про страту Василя Біласа і Дмитра Данилишина 24 грудня 1932 р.). Йому ніколи не бракувало відваги (на відміну від багатьох місцевих польських політиків з Галичини) заявити, що антиукраїнська істерія серед поляків східних окраїн держави, розпалювана людьми Дмовського, й агресивні дії прихильників Коновальця – це той самий шкідливий шовінізм, що стає на перешкоді гармонійній повсякденній праці і мирному співіснуванню. Пєрацький відверто декларував, що боротиметься з підбурюванням до агресії, яке виходило від тих політиків з обох сторін, які керувалися ненавистю, і, за його висловом, «основним джерелом їхніх суспільних впливів були національні непорозуміння». Зрештою, Пєрацький не обмежувався виголошуванням промов, які транслювали по радіо і публікували у газетах – він також зустрічався із конструктивно настроєними українськими політиками та представниками кліру, бо планував залагодити польсько-українську неприязнь іншими методами, ніж Славой-Складковський.
Вирок для «полковника»
Саме тоді провідні оунівці вирішили його знищити. Теоретично його мали позбавити життя за те, що він був «катом українського народу». Вдаючись до цих слів, Степан Бандера звинувачував міністра у смерті Василя Біласа і Дмитра Данилишина, убивць іншого, налаштованого на поєднання, політика з «полковників» - Тадеуша Голувка. Можливо, це звинувачення Бандера пов’язував також з пацифікацією, яку 1930 року провів Славой, і придушенням селянських заворушень у Бєщадах – за що несла відповідальність радше місцева влада. Однак тут, напевно, не йшлося про точність, а про те, щоб вказати конкретного ворога й у зародку поховати ідею компромісу з поляками. Окрім того, долучалися ще й інші обставини, з цим пов’язані. Замахи набували розголосу, що мало два корисних наслідки для ОУН: зацікавлення світової преси і гроші з принагідних зборів коштів. Убивство українського студента чи навіть директора школи за угодовство такої можливості не давало. Натомість убивство одного з лідерів Другої Речі Посполитої – так. Окрім того, шок і замішання після замаху могли допровадити до ескалації насильства і, можливо, до партизанської війни, про що, напевно, думав безпосередній організатор акції, Микола Лебедь – про це свідчать знайдені при ньому нотатки. Лебедь кілька місяців мешкав у Варшаві й спостерігав за Пєрацьким. Це виявилося легко. Через економічну кризу – а, може, і новий стиль правління – Пєрацький пересувався по столиці без охорони. Він вів інтенсивне, але регулярне – передбачуване – життя, харчувався постійно у тих самих місцях і в тому самому часі. Довідавшись про це, Степан Бандера особисто визначив виконавця замаху – Григорія Мацейка. Йому передали бомбу від Ярослава Карпинця, виготовлену в таємній лабораторії організації у Кракові. Заряд містився у бляшаній банці розміром 12 на 10 на 5 см і повинен був викликати вибух поруч із Пєрацьким, внаслідок якого разом із виконавцем замаху мав загинути також міністр. Про всяк випадок Мацейкові дали ще й пістолета – того самого, з якого у Львові в Стрийському парку було застрелено українського студента Якова Бачинського.
Замах готувався під наглядом не тільки самих організаторів. Сьогодні точно відомо, що про нього знали також німецькі агенти, чеська поліція і... польська контррозвідка. Перед червневим візитом Ґебельса до Варшави німці уважно спостерігали за ротмістром Ріхардом Ярим з берлінської експозитури ОУН. Ярий знав багатьох чільних членів S.A. – а тоді саме готувалася над ними розправа - «ніч довгих ножів». У травні Польщі передали неофіційне попередження про «плановані замахи», але водночас, згідно з принципом divide et impera, не припиняли посилювати антипольської налаштованості людей Євгена Коновальця.
Чехи влаштували 7 обшуків в еміграційних квартирах фінансового референта ОУН в Чехословаччині Омеляна Сеника та його співробітників, що там мешкали. У результаті цієї акції до рук чеської поліції потрапив величезний архів. До Польщі негайно передали 418 оригіналів i 2055 фотокопій здобутої документації. Серед них було багато даних про акцію, яку готувала група Лебедя. Ще довго після атентату звучатимуть звинувачення пілсудчика Станіслава Цата-Мацкевича, що це не недбальство, а неприязнь однієї з ворожих щодо Пєрацького владних фракцій посприяла успіхові плану нападу Мацейка. Однак треба ще детально дослідити, скільки в цій справі було безладу й упущень, а скільки – злої волі. Врешті-решт, до успіху акції Мацейка спричинився і сам Пєрацький: чудово знаючи про мережу ОУН на півдні держави (скажімо, краківській поліції було добре відомо, де Карпинець виготовляє вибухові матеріали), він відклав арешти. У червні 1934 року міністр їздив Галичиною, зустрічався з кліром (зокрема, планував зустрітися з митрополитом Шептицьким) й українськими поміркованими діячами, отож не хотів провокувати напруження. Пєрацький оцінював сеймову декларацію посла Дмитра Левицького як позитивний відгук на гасло досягнення порозуміння з українського боку. Найближчі дні мали принести перелом у ставленні пілсудчиків до української меншості: на 15 червня Пєрацький скликав нараду воєвод у Варшаві...
Замах
Того дня Григор Мацейко прийшов на вул. Фоксаль у центрі столиці Другої Речі Посполитої і спостерігав активний рух гостей під улюбленим рестораном майбутньої жертви. Оскільки економний Пєрацький наказав закрити постерунок поліції на цій вулиці, то ніхто й звертав уваги на перехожого, що все крутився побіля входу. Мацейко спостерігав за політиками, які сюди приїжджали. Пропустив кількох офіцерів, міністра соціального захисту і навіть прем’єра Леона Козловського. Врешті з’явився шеф МВС – «перший поліціянт Другої Речі Посполитої». Мацейко підійшов ззаду до міністра і натиснув на скляний запал бомби. Проте виявилося, що Карпинець використав занадто грубе скло до запалу і тому вибуху викликати не вдалося. Однак Пєрацький нічого не помітив, отож Мацейко швидко витягнув пістолета і тричі вистрелив у міністра. Двічі вцілив у потилицю і раз промахнувся, бо стріляв, коли міністр уже лежав. Далі, на очах остовпілої обслуги ресторану, повернувся і просто відійшов, насвистуючи. Шок свідків цієї кривавої події минув щойно через кілька хвилин. Стривожені гості – серед них чинний львівський воєвода Владислав Беліна-Пражмовський і львів’янин, полковник Роман Абрагам, кинулися доганяти бойовика. Побачивши, що здійнявся гармидер, нападник уже почав відкрито тікати – і до погоні стали долучатися поліціянти, які випадково опинилися поблизу, та консьєржі з будинків. Мацейко почав стріляти у переслідувачів і поранив одного поліціянта. Далі, у тому замішанні, вбіг на сходову клітку одного з будинків на вул. Окульник, дуже розсудливо скинув із себе плаща, а потім спокійно вийшов на вулицю і змішався з натовпом, цілком збивши зі сліду переслідувачів. Якраз у тому часі Броніслав Пєрацький помер у шпиталі.
Процес
Вбивство «енергійного міністра» луною відбилося у Другій Речі Посполитій і за кордоном – як і планувала ОУН. Насамперед було визначено захмарну 100 000 злотих нагороди тому, хто впіймає виконавця замаху. Для порівняння: тижневий заробіток Мацейка становив 5 злотих. Мацейко спершу переховувався в українського студента Люблінського Католицького Університету, який винаймав житло... у люблінського поліціянта. Потім виконавець замаху – уже з львівської криївки – втік через Чехословаччину до Аргентини, де жив безпечно до своєї смерті 1966 року. Однак поліція, маючи архів Сеника і дані кількох місяців спостережень, на цей раз уже без зволікання, з показовою результативністю поступово арештувала багатьох діячів ОУН включно з Шухевичем і Бандерою.
Лебедь спробував втекти до Німеччини, але його затримали у Свиноусті (у той час – Sweinemünde) у присутності консула Другої Речі Посполитої – після того, як його впізнав агент польської поліції у Вільному Місті Ґданську, коли Лебедь входив на борт корабля «Preussen». Лебедя видали, хоча між Третім Райхом і Другою Річчю Посполитою не діяла угода про екстрадицію.
На зламі 1935-1936 років відбувся процес у Варшаві, а кілька місяців згодом – у Львові. На обох процесах судили тих самих людей – членів ОУН, причетних до справи вбивства Пєрацького та інших політичних замахів. Оскільки львівський процес відбувався на етнічно змішаних землях, то це давало підозрюваним можливість легально виступати українською мовою. Натомість варшавський процес відбувався по-польськи – бо місце вбивства, згідно з польським правом, також визначало використання відповідної мови на процесі. Бандера відразу зорієнтувався, що це розрізнення дає йому шанс для політичної маніфестації, і демонстративно відповідав українською. У цей спосіб йому швидко вдалося зробити з відкритого процесу справжнє пропагандистське видовище. Часом допитувані свідки публічно віддавали йому честь як провідникові – один навіть віддав фашистський салют піднятою правицею.
Преса писала про причини дій терористів, висвітлюючи їх погляди. Під час процесу на польському Мазовші навіть почали видавати спеціальну газету – «Nowe Wiadomości». Адвокати, зокрема Володимир Горбовий, член ОУН, навмисне затягували справу і представляли 26-річного Бандеру як вождя народу. Сам Бандера виголошував промови, у яких виправдовував вироки смерті, що їх ОУН від імені народу видавала щодо поляків та українців. Процес принагідно полегшував йому подальший вплив на організацію, ба навіть мобілізував її до певних дій. Активісти ОУН намагалися залякати прокурора Владислава Желенського, а також підсудних, які висловили жаль за вчинені вбивства, нападаючи на їхніх близьких.
Цікаву тактику захисту використав відомий український адвокат Лев Ганкевич, що згодом стала традиційною для цього процесу. Отож цей адвокат (а потім й інші захисники) почав вказувати на певні аналогії між державою Підсудського, що судила Бандеру, і бойовиками, які постали перед судом. У залі зачитали уривки роману Анджея Струґа «Історія однієї бомби». У цьому тексті йдеться про... терористичне коріння самого Пілсудського та його соратників у 1905-1907 рр., коли майбутні польські урядовці самі вбивали царських поліцейських, солдатів і політиків за допомогою револьверів і бомб.
Прокурорам вдалося досить точно відтворити події 1934 року. Потім зачитали вирок. Степана Бандеру за політичне вбивство кілька разів засудили на смерть. Однак за десять днів до вироку у Другій Речі Посполитій передбачливо оголошено амністію і смерть замінено на довічне ув’язнення, а тривалі ув’язнення для інших підсудних скорочено. Оскільки це був процес політичний, то політичним було і покарання. Влада не хотіла відштовхувати від себе українську громаду, бо саме укладалася угода між пілcудчиками і поміркованою демократичною партією УНДО, за результатами якої Василь Мудрий став віце-маршалком сейму. Сам прокурор, Казімєж Рудницький, зворушений позасудовою атмосферою цього порозуміння, в останньому слові навіть сказав: «Чую велике полегшення на душі, що шляхетність і мудрість мого народу усунули з цього процесу привид шибениці». І додав: «Я хотів би, аби серед ТОГО народу зродилася якась нова ідея (...), ідея співіснування, яку пропагували, за яку загинули Тадеуш Голувко і Броніслав Пєрацький».
Відгомін
Окрім процесу, відбулися ще й інші важливі події. Уже через годину після замаху прем’єр Леон Козловський (поза політикою – львівський професор праісторії) з’явився до враженого Юзефа Пілсудського і представив йому план побудови табору для ізоляції тих, котрі могли бути замовниками замаху. Пілсудський, так само як і перед пацифікаційною акцією Славоя, без розважань погодився зі спонтанною ідеєю радника. Однак, як і в 1930 році, висловив застереження, що це повинно бути обмежене в часі і не може стати постійним чинником державного устрою. Пілсудський сказав: «Я погоджуюся з тою вашою «надзвичайкою» на рік». Наступного дня відбулося спеціальне засідання уряду в цій справі. Через два дні слухняний президент Іґнацій Мосціський видав відповідне розпорядження, яке давало право ув’язнювати на три місяці підозрюваних у антидержавній діяльності без суду – лише на підставі адміністративного рішення. Місцем такої «ізоляції» й «утримання» було вибрано артилерійський полігон на Поліссі, у Березі Картузькій, який поспіхом евакуювали. Коли слідство було іще на початковій фазі, оголосили, що відповідальність за смерть міністра лежить на польських націоналістах. Газети, які повідомляли, що прецінь у плащі нападника були українські символи, сконфіскували, а «спонтанно» згромаджені групи ветеранів чинили напади на редакції газет, що підтримували Романа Дмовського.
Історик Владислав Конопчинський згадує, що тоді арештували 1,5 тисячі його колег-ендеків – і частину їх відразу заслали до Берези. Туди негайно відправили також багатьох комуністів та українських націоналістів (напр., Романа Шухевича). Береза Картузька не мала ані мети фізичного винищення, ані такого масштабу, як концентраційні табори Третього Райху. «Утримуваних» там переважно принижували непотрібною працею, абсурдно обтяжливим режимом і побиттям. Під час розпалу санаційної гарячки вдалося вкотре залякати опозицію і запровадити нову конституцію. Так само ніхто не зауважив, що смерть Пєрацького – це удар, який на практиці виключив угруповання «полковників» з боротьби за спадщину Пілсудського. Маршал помер ще до початку процесу (12 травня 1935 р.), а владу у Польщі поділили між собою середовища, зосереджені довкола президента Іґнація Мосціцького і маршала Едварда Ридза-Сміґлого.
Хто виграв
Підсумовуючи усю цю історію, варто звернути увагу на те, хто з неї скористав і що сталося далі внаслідок подій 1934-1936 рр. Процес оунівців нагадував процес Гітлера після невдалого мюнхенського путчу. Виглядало, що виграли на ньому лише звинувачені. Люди, які так щедро роздавали смертні вироки – самі тієї смерті уникли, потрапивши до польських в’язниць. У Польщі донині йдеться, що помилування їх між іншого допровадило до багатьох трагедій, етнічних чисток у 1940-х рр. Однак, на захист прокурорів і суддів, які висловлювали наміри влади, треба визнати: у них тоді не було жодних підстав прогнозувати, що війна невдовзі визволить з тюрем цих співців насильства. Судді й прокурори виявили добру волю і щиро прагнули залагодити велику незгоду між обома народами. Прецінь не можна досягнути згоди, подаючи одну руку для потиску, а другою примірятися для удару. Проте забракло Броніслава Пєрацького, який стверджував, що кожен мешканець Галичини «є на своїй землі», а силою давньої Речі Посполитої «була здатність співіснування, здатність втягувати у коло державної ідеї інші (...) етнічні парості».
Міністр упродовж усього періоду, коли перебував при владі, намагався відсунути вбік упередження, що виникли з вини обох сторін. З його смертю до рішень щодо польсько-українських справ знову повернулася непослідовність. Відтоді влада, розділена щонайменше на два центри прийняття рішень, дбала про представництво української УНДО у сеймі – і водночас скеровувала військо на Холмщину, щоб у межах «реполонізації» захоплювати і навіть нищити православні церкви.
До цитування роману Струґа, що його здійснив адвокат Лев Ганкевич, варто поставитися серйозно. Пілсудчики від початку зловживали силою для своїх важливих ідей. Призвичаївшись до неї у 1905 р., вони без вагань піднімали військові бунти у часах ганебного, на їхню думку, урядування польських націоналістів, за допомогою владних важелів утискали демократичну опозицію центристських і лівих партій. На цьому тлі пацифікація Славоя 1930 р., із застосуванням колективної відповідальності за акції ОУН, була однією з багатьох форм цієї агресії. Так витворилася атмосфера домінування насильства, у якій Пєрацькому було нелегко переконати когось у своїх позитивних намірах.
Знаменним є і той факт, що після смерті Пілсудського, коли минув рік від його згоди на тимчасове існування Берези Картузької, влада не закрила табору і далі використовувала його для розправи зі своїми противниками – серед яких були не тільки прихильники тоталітаризму з правого і лівого крила політичної сцени, але також євреї-спекулянти і німці, запідозрені у шпигунстві. Навіть якщо ці покарання довго не тривали, то все одно їх було важко забути. У такий спосіб поглиблювався стан неприязні і навіть ненависті до інституцій Другої Речі Посполитої.
Хто від цього виграв? Усі ті, котрі жили за принципом «що гірше, то ліпше» – крайні націоналісти і комуністи. Це стало очевидним у вересні 1939 року, коли вибухнула Друга світова війна і Друга Річ Посполита – після 5 тижнів боротьби з нацистами і совєтами – зникла з політичної мапи світу. Розсварене суспільство Другої Речі Посполитої більше ніколи не відродило цієї держави – на втіху Сталіна й Гітлера.
З польської за рукописом переклала Наталка Римська