Ставлення ОУН до євреїв залишається одним із найбільш дискусійних питань в історіографії українського націоналізму. Діапазон оцінок істориків широкий – від твердження, що ОУН ніколи «не дозволила собі… опуститися до антисемітизму» (В.В’ятрович), до тези, що програма дій бандерівців напередодні радянсько-німецької війни передбачала фактичний геноцид євреїв (Т.Курило в останній статті на ZAXID.NET).
Ставлення ОУН до євреїв залишається одним із найбільш дискусійних питань в історіографії українського націоналізму. Діапазон оцінок істориків широкий – від твердження, що ОУН ніколи «не дозволила собі… опуститися до антисемітизму» (Володимир В’ятрович), до тези, що програма дій бандерівців напередодні радянсько-німецької війни передбачала фактичний геноцид євреїв (Тарас Курило в останній статті на ZAXID.NET).
Володимир В’ятрович має рацію в тому, що ставлення українських націоналістів до євреїв слід розглядати у динаміці ідейної еволюції націоналістичного руху, а не як раз і назавжди сформований постулат. Програмний антисемітизм спершу не був притаманний ОУН. Хоч окремі її члени не приховували негативного ставлення до євреїв, все ж панівною була примирлива позиція. У 1930 р. член Проводу українських націоналістів (ПУН) Микола Сціборський опублікував програмну статтю, в якій закликав українців і євреїв до порозуміння і стверджував, що завданням майбутньої української влади «буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности». Така політика, сподівався автор, сприятиме виробленню в єврейських масах державницького патріотизму щодо України.
Однак заклик Сціборського залишився без відповіді. Ані ОУН, ані єврейські політичні організації так і не зробили жодних реальних кроків до взаємного порозуміння. Ба більше, дуже скоро (особливо з 1933 р.) євреї у стратегії ОУН зайняли місце серед «ворожих націй» поруч з росіянами і поляками.
Чим завинили євреї в очах ОУН? Не забуваймо, що 1930-ті роки – час найбільшого розмаху комуністичного терору в радянській Україні. Значний відсоток євреїв у більшовицькій партії та особливо у каральних органах СРСР породжував переконання про виняткову роль євреїв у злочинах більшовицького режиму. Те, що більшість радянських, а тим паче галицьких євреїв не була причетна до цих злочинів, не мало значення, адже з погляду інтегрального націоналізму боротьба у світі точиться між націями як колективними особистостями, а отже, вся нація мусить відповідати за дії своїх представників.
Інший чинник, який сприяв формуванню програмного антисемітизму в ОУН – перемога нацистів у Німеччині. Відомо, що українські націоналісти покладали великі надії (як згодом виявилось – марні) на допомогу Німеччини в боротьбі за самостійність України. Щоб домогтися довір’я і підтримки гітлерівців, частина оунівців узяла на озброєння антисемітську риторику, багато в чому запозичену з писань німецьких ідеологів антисемітизму.
Концепцію ворожих націй поширювали не лише на політичні й економічні аспекти міжнаціональних відносин, а й на особисті стосунки. ОУН вела боротьбу проти мішаних шлюбів з представниками тих націй, які вважала ворожими. Коли той-таки Сціборський на початку 1934 р. знехтував цим принципом, одружившись із єврейкою, він наразився на різкий осуд своїх товаришів. Навіть Євген Коновалець, який вирізнявся з-поміж інших провідників ОУН більшою толерантністю і широтою поглядів, вважав за потрібне в особистому листі засудити соратника:
Коли націоналізм веде боротьбу проти мішаних подруж, оскільки ходить про займанців (зокрема поляків і москалів), то він не може перейти мимо над проблємою мішаних подруж з жидами, які, безперечно, є, коли не більшими, то такими самими ворогами нашого відродження. Коли ми вимагаємо примінювання оголошених нами засад від рядового членства, то тим самим не можемо для себе робити виїмків. […] Ваш вчинок обтяжив дуже орґанізацію…
Коновалець не пояснив, чим саме обтяжив організацію вчинок Сціборського, але здогадатись було неважко: саме тоді у зв’язку з польсько-німецьким зближенням нацисти почали згортати підтримку ОУН, і в цій ситуації «мезальянс» члена ПУН з єврейкою був зовсім недоречним. Утім, Сціборський був не єдиним порушником: крім нього дружин-єврейок мали ще двоє членів Проводу – Ріко Ярий і Микола Капустянський. Як видно, проголошувані принципи не завжди суворо застосовували на практиці.
З 1937 р. гітлерівці повернулися до розігрування «української карти» і повною мірою відновили співпрацю з українськими націоналістами. Невипадково відтоді антисемітські мотиви стають особливо виразними у публіцистиці ОУН та в документах для внутрішнього вжитку. Тогочасна концепція національної політики ОУН передбачала створення в майбутньому моноетнічної української держави шляхом асиміляції національних меншин. Виняток робили тільки для євреїв. Ярослав Стецько, якому Коновалець доручив підготувати ідеологічний зміст другого Конгресу ОУН, писав: «Всякі меншини поза жидами, для яких будуть ґетта, будуть зденаціоналізовані й засимільовані всіми доцільними засобами… Важною є справа жидів, та ми нічого потішного їм сказати не можемо (поза тим хіба, що в упорядкованій Українській Державі не буде фізичних протижидівських погромів…)».
Утім, щоб дожити до «упорядкованої Української Держави», євреям треба було ще пережити добу націоналістичного повстання, що його деякі оунівці розглядали як нагоду позбутися «ворожого елементу». Михайло Колодзінський у «Воєнній доктрині українських націоналістів» (1938 р.) писав:
Безперечно, що гнів українського народу до жидів буде особливо страшний. Ми не маємо потреби цей гнів гамувати, противно [– треба його] побільшувати, бо чим більше загине жидів під час повстання, тим буде краще для української держави, бо жиди будуть одинокою меншиною, яку не сміємо обхопити нашою денаціоналізаційною політикою. Всі иньші меншини, які вийдуть живими з повстання, будемо денаціоналізувати.
Чому, на думку членів ОУН, євреї не підлягали денаціоналізації (українізації)? Відповідь знаходимо у статті члена ПУН Володимира Мартинця, опублікованій того ж таки 1938 року. Розглянувши суспільну роль євреїв в Україні, автор визнав її винятково негативною:
Жиди в нас – це не тільки елємент під політичним оглядом ворожий, в соціяльно-економічнім відношенні – паразитарний, в культурно-національній ділянці – шкідливий (денаціоналізаторський), у морально-ідеольоґічній площині – розкладовий (антидержавницький і інтернаціональний), але й під расовим оглядом це елємент непридатний до мішання й асиміляції.
Навіть тоді, коли б євреї самі захотіли українізуватися і змішатися з українським населенням, цього не можна допускати, – переконував Мартинець, – щоб вони «під українською формою не дали нам жидівського духа, або іншими словами: щоб (поверхнева) українізація жидів не означала (внутрішнього) ожидовлення українців, ожидовлення не тільки кровного, але й психольоґічного». Найгіршим наслідком «ожидовлення» була б утрата українцями державницького інстинкту, нібито зовсім непритаманного «бездомно-бездержавному» єврейському народові. Щоб уберегти українців від такої небезпеки, Мартинець вважав за потрібне не лише заборонити мішані шлюби, а й цілком ізолювати євреїв від будь-яких – економічних, політичних і культурних – контактів з українцями. Фактично йшлося про те, щоб у майбутній українській державі замкнути всіх євреїв у гетто, що мало б привести до їхньої масової еміграції (зауважимо, що це все ж був «гуманніший» спосіб позбутися євреїв, ніж той, що його пропонував Колодзінський).
Можна припустити, що посилення антисемітської риторики в публіцистиці ОУН було результатом кон’юнктурної мімікрії, викликаної бажанням будь-що здобути прихильність нацистів. Важко запідозрити в щирому антисемітизмі Сціборського, але навіть він у своєму проекті Конституції України (1939 р.) передбачив позбавлення євреїв громадянських прав. Утім, як видно з «Воєнної доктрини» Колодзінського, деякі націоналісти були щиро переконані, що для добра України євреїв треба позбутися будь-яким шляхом, не зупиняючись перед фізичним винищенням.
Все ж, готуючись до повстання на випадок німецько-польської війни, Крайова Екзекутива ОУН 1939 р. заборонила членам організації вчиняти репресивні дії щодо євреїв, аргументуючи це тим, що в країнах західних демократій (Англії, Франції, США) євреї нібито мали вирішальний вплив на формування зовнішньої політики. Це може свідчити, що крайня антисемітська позиція однодумців покійного вже тоді Колодзінського на той час не була панівною в організації, хоч важко сказати, що тут зіграло більшу роль – принципові міркування чи кон’юнктура.
З таким суперечливим підходом до «єврейського питання» ОУН вступила у Другу світову війну. Ставлення ОУН до Голокосту – окрема дискусійна тема, що потребує спеціального розгляду. Тут висловлю лише одне припущення. Більшість керівників обох фракцій ОУН не були запеклими антисемітами, вони радше байдуже ставилися до долі євреїв, яких вважали чужинцями на українській землі. Оунівці мали велику мету – самостійну Україну, і коли нацисти давали зрозуміти, що ціною самостійності є співучасть у знищенні євреїв, багато націоналістів готові були заплатити таку ціну. На щастя, конфлікт ОУН з окупаційною владою 1941 р. позбавив організацію необхідності брати участь в «остаточному вирішенні єврейського питання».
Досвід війни приніс, за словами полковника УПА й одного з ініціаторів ревізії ідеології ОУН Йосипа Позичанюка, «криваве протверезіння». Відповідаючи Дмитрові Донцову, який, критикуючи нову програму ОУН(б), і далі вимагав боротьби зі «світовим жидівством», Позичанюк писав:
Треба бути сьогодні політичним немовлям, щоб не розуміти, що, незважаючи ні на які наші традиції в жидівськім питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизму. І саме тому, чому треба відпекуватися від найменшої тіні гітлєризму. Бо власний наш нарід розпне або викине геть тих, хто стане на цю лінію.
Ці слова варто затямити й деяким сьогоднішнім «політичним немовлятам».