Це не страшно. Просто не потрібно думати. Чому машина без бамперів, номерів, з таким салоном… і так швидко їде. Вночі, по поганій дорозі. Достатньо слухати музику, яка розриває салон. Дві стаціонарні колонки і дерев’яний корпус лежать на задньому сидінні. «Над зонамі тоже єсть озоновий шар».
Хоча, що тут думати. Ніч, дикий захід Західної України, 83 кілометри до Львова. Добре, що взагалі їдемо. Пішки трохи далеко. Знову ж ніч. Звірі. Люди злі. Та й виглядає на те, що всі інші види транспорту скоротили. А цей «та купив машину, щоб навчитись їздити. Може восени здам на права». Допоміг. Тобто ближньому, мені - підібрав на дорозі. Міг просто переїхати. І ...не захотів взяти гроші. Пояснення «я не таксист» прозвучало з викликом. Я також їх не сильно люблю, але у мене свої причини.
У кожного свої причини не любити тюремну лірику, зеківський шансон. Особисто я стикався з цими «людями». Тому вся ця вошива лірика про «дєвчонку», «мать», яка там десь когось «ждєт», вся ця туфта про зони, етапи, конвої, запакована у якусь блискучу обгортку якоїсь кособокої романтики, не просто дратує. Більше.
У кожного свої причини це слухати. Підлітки? Напевно, їм здається, що ця хрипота несе якесь смислове навантаження. Бракує їм, теперішнім, чогось такого, в сенсі чоловічого, мужнього. Від армії відкупили, «стройки вєка» і тайгу скасували. Мистецтво? Голівуд набрид повторами. Наша естрада? Старі добрі динозаври року - заважко, в інтелектуальному плані, після відра пива, упаковки клею, скуреної трави і банки «Ред Булу». Виростуть, переростуть. Можливо. Але чому це слухає правовірний греко-католик - зсередини весь автобус обвішаний іконками, краєвидами гір, пацьорками, дзвіночками і з динаміків замість коломийки. «По етапу парнішка...»? Правдивий галицький інтелігент - чого вартує одна вимова по телефону: « Кицю, ну вибач, вчерай не зміг, але на уродини завше зрання треба приїздити...». Краватка, костюм на вгодованому тілі, а з динаміків розкішного німецького автомобіля « на могилку мнє мама...». Найпростіше сказати, що хлопці, а таких багато, у школі погано вчилися, слухали не ту музику, якщо взагалі щось слухали, десь щось у плані освіти пропустили, самоосвіти оминули. А якщо все трошки простіше, якщо як говорили класики «який час, така і музика».
Ми ж так живемо. У такі часи.
У Гемінґвея є такий роман «Мати і не мати». Нам от часто пробують доказати очевидне, особливо як підходять вибори, що є дві України - Західна і Східна. Є, хто б сперечався. У якій країні з великою територією і складною історією нема ? Інша справа, що різниця між ними, особливо у питанні мови, просто така, що країну потрібно розірвати, інакше - мало не війна.
У нас справді є дві України, між є якими провалля, космос. Україна тих, хто має, і тих, хто не має. Наші барони і їхні чебуреки не мають жодних проблем у спілкуванні. Рідко коли у них якісь там суперечки виникають на національному чи мовному ґрунті. Це треба бачити - цю гармонію. У багатих свій глобус. І чому має бути по-іншому? У них спільного набагато більше. Від машин до застільних манер і музичних смаків, точніше, їх відсутності. Для них свій раб, шахтар, металург чи колишній заробітчанин, якого вони за 600 гривень найняли стерегти свої замки - люди нижчої касти. Тут пахне війною, а ненависть така, що у повітрі відчутно.
В одних є багато, і цього багато стає щораз більше. Влада. Вони прикупили півкраїни, коли все це роздавали за паперові сертифікати. Половину районного центру - приватна власність якогось барбоса, якого наш вождь забрав до Києва, бо разом в армії служили. Приватні заповідники, приватні армії, приватні університети, лікарні, курорти... Інші рвуть жили, пробуючи вирватись від Москви до Тель-Авіву, або відразу падають на дно, тягнучи за собою сім'ї, майбутні покоління. І страшно, бо це триває десятиріччями. Ті ж cамі «погані» райони міста. Містечка, де минуло 50 років, а там досі одна обідрана школа і туалет досі на дворі. 30 років минуло, а нічний поїзд «Львів-Чернівці» (це як приклад, таких поїздів море) - надалі такий страшний, і у вагонах жахливий запах. А народ такий всередині лежить, що і не скажеш - зараз часи Івана Яковича чи вже 21 сторіччя.
Я знаю, що бідні і багаті є всюди. У всіх країнах світу. Гірше, коли нічого не змінюється десятиліттями. Гірше, коли це назавжди. Але як щодо шансу? Змін на краще? Який шанс вибратись на поверхню мають люди, їхні діти, які поколіннями живуть у малосімейних гуртожитках, перероблених в однокімнатні квартири (наприклад, Наукова у Львові), перебратись у кращі райони? Де беруть на лапу просто за місце? За ксіву? Школи, де дітей вчать. Спробуйте потрапити. Не маючи ніякої освіти, крім вуличної, спробуйте отримати добре оплачувану роботу, а не пряму дорогу в кримінал.
А яку їм ще музику слухати тоді? Який у них шлях на поверхню? Водієм рейсового автобусу, де протікає дах в старому давно списаному «Ікарусі»? Які у них методи? Шофером у своєї багатої жінки, чий тато депутат? Тягне на своє. З кого ж їм брати приклад? Кому вірити? І найголовніше - що їх чекає, швидше за все, крім передчасної смерті ? Озонові діри над зоною.