Завдяки екранізації «Володаря перстнів» Пітера Джексона більшість знає Денетора, намісника Гондора, як жорстокого, параноїдального, боягузливого та істеричного деспота. Менше з тим, його книжний образ набагато складніший та цікавіший. Цікавішою також є історія його падіння.
Денетор був гордим, але розважливим, вольовим, аскетичним правителем, який готовий дослухатися до поради та тримає себе в хорошій фізичній формі. Зокрема, у книжці згадується, що навіть уві сні правитель оточеного Гондору не знімає з себе кольчугу. Водночас останні години свого життя він проводить біля ліжка смертельно пораненого сина, відмовляється керувати обороною міста і врешті взагалі вчиняє жахливе самогубство через самоспалення та ледь не забирає зі собою свого сина.
Що ж привело цього гордого і справедливого правителя до такого безславного кінця?
По-перше, варто перелічити особисті трагедії, що підточували волю Денетора. Спершу він втратив свою дружину, згодом – старшого сина. Перспектива втратити ще й молодшого сина безпосередньо передувала його безумству.
Додаткової напруги додала також гордість Денетора – його уявлення про свій рід як такий, що має виняткове право на владу над Гондором. Ідеться про певну родову гордість, про етос «хранителів трону», а також про амбіцію на підвищення статусу, які могли давати Денетору сили, допоки його рід не ризикував припинитися через смерть обох його синів.
По-друге, варто згадати про загальну ідею оповіді – протиставлення маленької людини (гобіта) гордим воїнам (наприклад, Бороміру), які несподівано виявляються вразливими у плані спокуси від Персня чи браку внутрішніх ресурсів. Героями книжки значною мірою є маленькі люди, що поціновують комфорт, люблять смачно поїсти, заспівати пісень, випити та покурити. Вони згадують час від часу про свій затишний дім та про ці радості, що дає їм сили пережити темні періоди оповіді.
Денетору бракує цього. Поведінка гобіта дарує правителю втіху, тож його рішення залишити маленьку людину при собі можна трактувати не тільки як прагматичний крок за плином сюжету, але й натяк на те, що певну важливу частину себе Денетор вже майже втратив і тому шукає її назовні – попри загальне презирство до союзників Гондору. У цьому презирстві Денетор сильно відрізняється від Гендальфа, який бачить у гобітах та інших вільних народах Середзем’я не самий лише їхній воєнний потенціал. Недооцінка Денетором гобітів – це недооцінка владними людьми певних власних рис і якостей, яких вони позбавляються у прагненні стати сильніше, але врешті стають більш вразливими.
Третій момент, який безпосередньо вказаний як причина безумства Денетора – регулярне використання палантира.
Палантири – це магічні камені, зв’язані між собою, що дозволяли користувачеві оглядати простори Середзем’я – дуже схожі на класичні кришталеві кулі ворожок. У книжці згадується, що Саурон захопив частину палантирів і через них впливав на інших користувачів (зокрема Сарумана), але не зміг зламати волю Денетора прямою атакою, що зайвий раз свідчить про силу волі намісника. Замість цього він почав редагувати картину світу, яку міг бачити Денетор, спрямовуючи й акцентуючи його погляд на тому, що мало підточити волю володаря Гондору.
І що далі, то більше саме Саурон спрямовував погляд Денетора, який уже не міг побачити не лише те, що не вкладалося в його уявлення про реальність та важливе в ній, але й те, що Саурону невигідно було показувати. Навіть біля ліжка пораненого сина не випускав Денетор палантир зі своїх рук. У цьому плані Денетор протиставляється вже не тільки Гендальфу, але й Арагорну, якого Денетор сприймає як конкурента, що примазується до трону. Арагорн – «волоцюга» (за зневажливими словами самого Денетора), який виходив дороги Середзем’я, стикався з реальністю «малих людей» безпосередньо, має досвід, що дозволяє піддавати сумніву побачене в палантирі. Оптика ж Денетора – це буквально погляд на світ з висоти «вежі зі слонової кістки» – вежі Ектеліона цитаделі Мінас Тіріта.
Його воля була зламана, амбіції та надії обернулися прахом. Ворогів він уже бачив і в союзниках, а могутність безпосереднього ворога вважав непереможною. Усипальниці королів та намісників уже лежали перед його очима сплюндрованими орками. У протесті проти такої долі він відкидає опцію переходу війни в партизанську стадію і вирішує піти з життя так, щоб не лишити по собі решток, які ворог міг би сплюндрувати, піти «як поганські королі давнини», через вогнище. Із цього можна побачити, що Денетора полишила надія, але підвела – гордість.
На відміну від фільму Джексона, книжка Толкіна розкриває перед нами трагічну та цікаву особистість: непересічного правителя, який несе великий тягар, підламаного низкою нещасть, виснаженого боротьбою з ворогом і зламаного особистою трагедією. Це дуже цікавий образ. Але що ми можемо винести із цього образу сьогодні?
По-перше, дивовижним чином метафора палантира стає напрочуд актуальною в епоху соціальних мереж та гібридних протистоянь, адже навіть коли ми самі обираємо, що дивитися, ми все одно залежні від оптики та вибірки. Як Денетор не бачив на карті Середзем’я гобітів та інших приводів для надії й оптимізму, так і ми ризикуємо оцінювати картину світу за скандальними новинами та кримінальною хронікою.
Адже не напишуть у новинах, що чиновник відмовився від хабаря і не ухвалив небезпечного для людей проєкту будівництва, напишуть радше про випадок, коли через такий хабар загинули люди. Також ніхто не запросить на ток-шоу щасливу сім’ю, де любов до дітей і повага між дорослими, не напишуть про те, скільки разів люди спокушалися до скоєння злочину, але не піддавалися спокусі, скільки разів допомогли тощо. Без усіляких Сауронів наша картина світу, сформована ЗМІ і соціальними мережами, викривлена. Але й Сауронів теж вистачає.
По-друге, варто відзначити, що в книжці є ще один персонаж, який зумів скористатися палантиром із користю для себе – Арагорн. Йому не тільки вдалося встояти перед Сауроном, не видавши тому таємниць і не йдучи за його волею, але й вдалося спровокувати Саурона на передчасний наступ на Мінас Тіріт. Ідеться про певний ідеальний образ короля, який хоч і перебував довгий час при дворі намісника Гондора (батька Денетора), проте більшу частину життя вештався на периферії цивілізованого світу. У цьому сенсі образ Денетора – кабінетного правителя з поступово закисаючими мізками – протиставляється людині з багатим і різноманітним життєвим досвідом, який був на різних позиціях і дивився на реальність під різними кутами.
Із цього можна було б зробити висновок щодо необхідності зміни влади на всіх рівнях або про необхідність виходити за межі свого досвіду та уявлень. Найпростіший спосіб це зробити – спостерігати та ставити питання. Денетор впевнено кидає в обличчя Гендальфу звинувачення, стверджуючи, що намісникові чудово відомі наміри Гендальфа, і читач може побачити, що така його впевненість дуже далека від істини – як і багато наших сьогоднішніх впевненостей щодо інших людей, їхніх уявлень, цінностей і намірів.
По-третє, можна поміркувати щодо напруги, вигоряння, браку ресурсів, а також про хибне (на моє переконання) уявлення, ніби доброта, м'якість, любов до маленьких радощів тощо є ознаками слабкості, і що насправді сильна людина має від усього цього відмовитися. Але докладно про це – якось наступного разу.
Зараз обмежимося лише вказівкою на те, що багато хто з нас у момент слабкості або кризи може годинами просиджувати в токсичному інформаційному полі, подібно до Денетора біля ліжка пораненого сина в обложеному місті, втрачаючи наші мізерні запаси рішучості, мужності та іншого ресурсу – поступово наближаючись до межі божевілля.
Підходячи до сучасного палантира – зміцнюйте свою волю і пам'ятайте про ризики. Нехай Ваша власна воля спрямовує Ваш погляд і формує картину світу, а не випадкові течії інформаційної повістки чи чиясь зла воля. Нехай знання та навички роботи з інформацією допомагають Вам працювати з форматами «сліпих плям» власної упередженості та/або світогляду.