У фільмі "Термінатор" є такий епізод: на бензоколонці діти граються у війну, а за ними спостерігають робот та головний герой. І Арнольд Шварценегер у ролі робота по-філософськи підсумовує “...а людство само себе знищує таким чином!” Схожа думка закопана у романі Сергія Пантюка "Війна і ми".
Хоч сам автор мало схожий на бородатого філософа, схильного до глибинних рефлексій та абстрактних смоктань істини, і ця тема не прошивається ніякою ниткою у його творчості, але він наважився без понтів і без приколів розповісти читачеві про буремні події своїх далеких літ. І матеріалу в нього для цього достатньо. Судіть самі — служба в радянській армії та участь у бойових діях, збройний конфлікт у Придністров'ї, куди він потрапив як журналіст і доброволець.
Сергій Пантюк через свого безіменного героя веде серйозну чоловічу бесіду з читачем, і починається вона, як ви правильно могли вже здогадатися... з пелюшок. Ще з немовлячого віку герою дають полизати оковитої, щоб він міг якось заспокоїтися, а потім він б'ється зі старшаками, у студентські роки підзаробляє перетисканням на руках з рецидивістом, і вже аж потім воює. Отакий хоробрий вояка-герой, який у романній формі живе у двох зрізах: минулому і сучасності. Ці два наративні зрізи переплітаються: Я-минуле служить підставою для осмислення Я-сучасного. І допомагає персонажу розмірковувати над пройденим шляхом така собі психологиня Ніка Польова. За плечима у цієї пані – невдале сімейне життя, і тому вона подалася допомагати іншим гомосапієнсам, зокрема нашому герою. Миле й ненав'язливе листування електронною поштою закінчується несподіванкою: Ніка Польова — дівчина, яку колись кохав однокласник нашого героя Валєрка Мазич.
І несподіванки з однокласниками на цьому не закінчуються. Таким прийомом автор пробує "втягувати" читача у свій роман, що йому таки вдається. До речі, у зрізі сучасності багато однокласників і спогадів про спільне, так би мовити, пережите. А ще у романі присутня якась мара. Це я без жартів. Вона періодично зринає у сюжеті. Це не герой, а щось взагалі незрозуміле у цьому творі. Автор окреслює цю субстанцію, як "психопат", "псих" (с.165). Чи це привид з минулого навідує нашого героя, чи це якийсь його двійник, хоча натяків про шизофренію ніяких не було, достеменно не зрозуміло.
Та для тих, хто любить динамічний сюжет, не боїться читати про важкі армійські будні, не лякається крові та трупів, любить екшн, — нарація Я-минулого буде більше до снаги. Сучасне ж наче конденсує в собі філософські максими, набуті й осмислені впродовж життя. Подекуди автор у романі вдається до вельми цікавих метафор.
Інша справа — вояк. Приємно це чи ні, але він — лише пішак на величезній Господній шахівниці. І Головнокомандуючий Всесвіту — хороший гравець, а він знає, кого й коли треба віддати смерті на поталу першим, кого до певного часу заховати за іншими фігурами, а кого — просто зберегти до завершення гри, потім зняти й перекласти в інше місце...(c.72).
Приємно, що Сергій Пантюк через свій роман і викладений у ньому досвід задається питаннями, пробує на них відповісти. В його емпірії війна — це ключове поняття, крізь призму якого він бачить людей, їхні вчинки, події. Що в його автобіографічному творі вигадка, а що правда – відомо лиш йому. Читачеві ж залишається порівнювати себе й героя, знаходити точки дотику, адже, як влучно сказано в передмові, війна справді живе у кожному з нас...
Сергій Пантюк. Війна і ми. - К.: Ярославів Вал, 2012. - 168с.: іл. - (Серія "Червоне і чорне").