Минуло ще три дні 68-го Каннського кінофестивалю. Тож час визначити ще одну трійку найкращих.
Лідерство не лише на ці дні, а й за весь фестиваль захопила драма «Керол». Вона має найвищі рейтинги преси та найтепліші відгуки публіки. У Тодда Хейнса вийшло бездоганне кіно.
Історія кохання заможної домогосподарки Керол (Кейт Бланшетт) та продавчині ляльок (Руні Мара), яка відбувається у 60-х, знята із абсолютним відчуттям стилю. Жодної зайвої деталі, жодного натяку на надмірну сентиментальність, жодного сюжетного чи режисерського прорахунку.
І, звичайно, Кейт Бланшетт вже оголосили найімовірнішою претенденткою на «Золоту пальмову гілку».
Але, хоча у назву винесене ім’я героїні Бланшетт, все ж таки однозначно визначити, хто ж є головним у картині складно. Робота Руні Мари є прекрасною, тим більше що для «дівчини із татуюванням дракона» вона є і несподіваною.
Утім головний нерв фільму все таки пульсує у віртуозній роботі Бланшетт. Після алленівської «Жасмін», яка принесла актрисі «Оскар», Кейт знову не лише претендує на усі можливі нагороди, але й змушує говорити про себе як про неперевершену актрису.
Тонка, стильна, інтровертна і водночас динамічна картина, мабуть, є найкращою роботою Хейнса після «Мене тут немає» (якщо й не найкращою взагалі). До речі, там теж грала Бланшетт. Тоді за роль Боба Ділана вона отримала «Золотого лева». Так що їх дует явно є вдалим для обох. І для кіно, звичайно.
Ще одним лідером рейтингів є фільм «Моя мама» італійця Нанні Моретті. Щоправда, лише французьких.
Це - великою мірою автобіографічна картина. Щоправда, себе Моретті уособлює у жінці-режисері. А собі як актору при цьому відводить роль брата головної героїні.
Зовні Моретті залишається у рамках стилістики «Кімнати сина», картини, яка принесла йому «Золоту пальмову гілку». Проте із нової іронічної комедії щезла якась невловима складова, яка надавала сімейній історії універсальності та глибини. Кудись зникли сарказм та самоіронія. Проте все одно Моретті залишається на дуже високому рівні.
У програмі «Особливий погляд» показали нову роботу ще одного володаря «Золотої пальмової гілки» Апічатпонга Вірасетакула «Цвинтар розкоші». Тайський унікум продовжує бути не схожим ні на кого. Хіба трохи на самого себе.
У його фільмі солдатів вразив невідомий вірус: вони сплять. Іноді прокидаються, обідають, спілкуються і знову засинають. Їх розмістили у школі маленького селища. Сцени, де уроки відбуваються між лікарняними ліжками, вражають не лише візуальною довершеністю, а й тим, наскільки при абсурдності ситуації це виглядає природнім. Картину взагалі відрізняє медетитивний спокій та природність існування героїв у абсолютно неприродній ситуації. Режисер традиційно піднімається над сюжетом, творячи власний універсум.
Ну і, звичайно, головним невдахoю Канн є ще один володар їхнього головного призу американець Гас Ван Сент. Із фільмом «Море дерев» його рейтинг не досягнув навіть 1 балу. Але варто нагадати, що долю нагород вирішують не рейтинги, а журі.