Фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука став тріумфатором премії «Кіноколо». Українські кінокритики назвали «Памфір» найкращим фільмом року. Також виконавець головної ролі Олександр Яцентюк отримав приз як найкращий актор, Дмитро Сухолиткий-Собчук отримав приз за сценарій та режисуру. Також повнометражний ігровий дебют режисера став «Відкриттям року».
А стартував фільм у Каннах, в програмі «Двотижневик режисерів». А днями взяв участь у національному конкурсі Одеського кінофестивалю, який пройшов у рамках Варшавського. Українська прем'єра картини вілбулась під час Тижня критики, що зараз триває у Києві.
Це історія колишнього контрабандиста Памфіра, що повернувся додому з заробітків. Проблеми у родині змусили його знову взятись за старе. Спойлерити тут не варто, адже сюжет є далеко не останньою складовою у картині. Тут взагалі немає перших чи останніх складових. Це дуже ретельна та по суті ідеально зібрана стрічка, де кожна деталь вплітається у загальну картину та існує саме заради неї.
Напружений сюжет, акторські роботи, бездоганний візуальний ряд, характери та побут, усе підкорюється тому, щоб фільм вийшов цілісним.
Зйомки тривали у Чернівецькій та Івано-Франківській областях. Їх колорит, справжній, а не туристичний, можливо, не зрозумілий усім на Круазет, натомість робить усе, що відбувається правдивим та органічним. І цього немаожливо не відчути, навіть не вникаючи в особливості діалекту. Химерні образи Маланки, страшні маски та «пекельні» обличчя створюють бездоганний діалог з реальністю.
Про все це, про тривалий шлях від задуму до Канн, ми поговорили з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком.
Проект робився досить довго. Багато змінилось від первісного задуму?
Я б сказав, що історія змінилась радикально, хоча ідея залишилась незмінною. Існує безумовне добро, безумовна любов, і вони також приводять до певних наслідків. Саме цю тему я досліджував. Звісно, на рівні сюжету було багато змін, які я вважаю важливими. Але від самого початку в центрі сюжету була людина, яку роздирають великі сумніви й вони не дають йому спокою ціле життя.
Ми бачимо людину в момент великого зламу і бачимо відлуння того зламу, яке принесло йому його минуле.
Ця тема підіймалася у картині від самого початку, просто я досліджував її з різних точок зору. Часом я передавав інструментарій цього дослідження одним персонажам, часом іншим. Адже вони всі один з одним пов’язані.
Є головний герой Леонід на прізвисько Памфір. Він має родину, у які кожен – дружина, син, батьки, має свою історію. Спочатку це взагалі мала бути сімейна сага, дуже насичена, з однаковим балансом усіх сюжетних ліній. Але коли я почав її монтувати, стало зрозумілим, що багато частин цієї саги перетягують на себе надто багато уваги. Тож на монтажі було прийняте рішення зосередити увагу на головному герої, який весь час знаходиться між обов’язком та бажанням, між тим, що він хоче і тим, що він мусить, між молотом та ковадлом, між тим, щоби бути християнином та ходити на Маланку. Він весь час знаходиться на межі. Його погляди проходять певну еволюцію. Оцей злам і є об'єктом уваги в картині.
Чи вплинув на «Памфіра» ваш фільм «Красна Маланка»?
Коли я робив «Красну Маланку», я розумів, що я гість, який стоїть обабіч події, заходить в неї то ближче, то далі, обирає героя, слідкує за ним. І все.
А в ігровому кіно була можливість створити свій карнавал, своє свято та побавитись елементами, які належать цьому народному дійству, проте залишатись вільним.
А свободу дає бюджет, який ми дуже довго збирали. Власне з фільму зрозуміло, чому ми так довго його робили, чому ми стільки витратили. Нам було важливо зобразити все так, як прописано в сценарії. До речі, нас багато фондів підтримало власне після того, як прочитали сценарій. На жаль, ми мали зробити дуже затратні речі, тому пошук фінансування тривав довго, але ми хотіли реалізувати все, що задумали. Було докладено багато зусиль усією командою і я вважаю, що вони були виправдані.
І, звісно, ми шукали відповідні локації, часом це теж вимагало великих зусиль. Але все мало виглядати автентично.
Ви брали акторів з заходу України, щоб мова героїв теж звучала автентично?
Так. Принаймні щоб мова була у них на слуху, щоб вона була їм знайомою. Акторам з заходу України набагато легше увійти в буковинський діалект. В нас лише одна акторка була зі сходу, виконавиця ролі матері Памфіра Олена Хохлаткіна. Вона пережила вже два переселення. Спочатку вона переїхала під час гібридної війни до Києва, потім в її районі було дуже небезпечно і вона була змушена залишити Київ.
Для неї діалект був великим викликом, але вона з ним успішно справилась.
Нам було важливо показати приналежність героїв саме до певної місцевості. Для українських глядачів буде дуже помітна відмінність у мові, для іноземців, які читають субтитри, це буде не помітно. Тобто це кіно про нас і для нас. Про те, які ми є різноманітні.
Цікаво, що в нашому фільмі ця частина України, прикордоння, зображена як доволі небезпечне місце. А за іронією долі зараз, під час війни, вона стала найбезпечнішою точкою нашої держави, куди їдуть біженці. І можна сказати, що вся країна під час війни дуже близько познайомилась між собою.
Проте це не є магнітом нашої картини, це просто констатація даності.
Я виріс в тих місцях, я добре знаю, як там все влаштовано. Корупційна складова в нас і зараз присутня, проте після кожної великої події в житті країни ситуація міняється. І щоразу в кращу сторону. Війна взагалі перевернула наше уявлення про те, якою має бути наша країна. І я думаю, що на нас після перемоги чекає багато якісних змін.
Акторка Соломія Кирилова розповідала, що вона мала працювати на заводі, щоб увійти в роль. Розкажіть будь ласка про те, як ви працюєте з акторами.
Підхід дуже простий. Я хочу зробити з професійного актора документальний персонаж. Все. А інструментів можна знаходити дуже багато. Все залежить від фантазії, вміння та розуміння того, які стоять задачі. Якщо актору слід працювати на заводі та знати, як працює конвеєр, то він не може прийти та за 5 хвилин все зрозуміти. Тому виконавиця ролі Олени Соломія Кирилова пропрацювала на заводі якийсь час. Вона знала, де яка кнопка знаходить, куди треба повернутись тощо. Вона просто працює в кадрі і все, а ви їй вірите. Але для того, щоб ця вірогідність з'явилась, їй було потрібно реально попрацювати та навчитись.
Ми домовились з Верховинським лісництвом, щоб виконавець ролі лісника туди походив, вивчив ліс, вивчив як працює бюрократична машина. Пастор готував реальні проповіді. Кожен мав свою задачу. Тому, що професійний актор – це рівень співтворця.
Коли Олександр Яцентюк прийшов на кастинг, він був дуже худим. Коли я сказав, що йому треба трохи поправитись. Він тільки спитав, скільки в нього часу та скільки кілограм він має набрати.
Також в акторів були дні, коли вони працювали з діалектом. А коли ми зустрічались, то актори були вже готові до роботи.
Тобто режисер має правильно та кваліфіковано пояснити задачу, а актор примножувати її. І так справді було з кожним професійним актором чи акторкою в нас на майданчику.
Щодо непрофесійних акторів, то з ними ми працювали зовсім інакше, це вже була відповідальність режисера. Вони мали акторський табір, займалися там акторською майстерністю. І я вдячний продюсерам, що вони пішли на це, адже це додаткові проблеми. Проте усе це в комплексі дає відчуття правдивості, а це головне.