Серед моря медійного матеріалу останніх тижнів кілька днів тому у свідомості знову сплив один документальний образ – фото преслужби Януковича, на якому гаранта видно під час візиту на виставку теракотової армії з мавзолею часів першого імператора династії Цінь III століття до н. е.
Янукович стояв на балконі виставкового павільйону і оглядав стрункі, здавалось, безконечні шереги солдатів. З огляду на «невичерпність» фантазії провладних пропагандистів цілком припускаю, що цю «композицію» було оприлюднено невипадково: вона мала б вкотре нагадати про непорушність президентської влади, яку охороняє неозора армія солдат. Утім на прихильників Майдану це фото (як і більшість бездарних PR-«ходів» влади) мало радше протилежну дію – замість страху глиняні полки викликали посмішку, надто вже нагадуючи сотні й тисячі спецпризначенців, які стояли у ці дні перед президентською адміністрацією, на Mайдані, перед будинком профспілок. Паралель була настільки разючою, що «космонавти» не тільки кількісно нагадували посмертне військо першого китайського імператора, але й мимоволі викликали думки про його якість. Справді – громадянська мужність й згуртованість майданівців на кілька тижнів перетворила садистську армію силовиків на керамічних ляльок, а Януковича – на колоса на глиняних ногах. Дивлячись на фото пресслужби, мабуть, не одна людина побажала гаранту долі китайського імператора – відійти у небуття, разом зі своєю глиняною армадою.
Утім попри те, що колос захитався, він усе ще стоїть і навіть у падінні залишається смертельно небезпечним. Яскравим свідченням цього є «цільове насильство» над активістами Євромайдану. І хоч зараз каральна рука режиму наче сповільнилася, а сам він намагається прибрати невинного вигляду діда Мороза й приспати пильність громадян йолками й дрібними поступками, ми не можемо до кінця розпружитися. Переслідування активістів свідчать про одне: щойно тиск Євромайдану почне спадати, услід за активістами настане черга решти суспільства. Як зазначила активістка-харків’янка, якій було спалено автівку, завтра можуть прийти за кожним. Зневага до людей, яку Янукович, Азаров і Захарченко ледь приховують під своїми «аплодисментами» й імітацією діалогу, а також гіркий досвід Помаранчевої революції вказують на те, що події розгортатимуться саме за таким сценарієм. Теперішня соціопатична „еліта“ не здатна на справжній компроміс, а розумітиме лише активну протидію.
Уже ніхто не сумнівається у тому, що Євромайдан став справжньою лабораторією громадянського суспільства. Вона повинна працювати далі й допомогти знайти нову формулу політичного життя країни. Як слушно зауважив колективний (а тепер це – майданний) розум, слід дивитися на Євромайдан як на важливу громадянську роботу, яка надовго визначить якість життя українського суспільства. Попри тимчасову «нейтралку» (копірайт Остапа Дроздова) та тривожні новини про злочини проти активістів, саме Євромайдан і пікетування органів влади є зараз найбільшою гарантією нашої безпеки.
Зрозуміло, що динаміка масового зібрання коливатиметься. Вона радше спадатиме, адже суспільство не може перманентно перебувати у надзвичайному стані. Однак час на загальну демобілізацію ще не настав. Як зберегти революційний заряд Майдану? Як дотриматися до кінця?
Тимчасова нейтралізація масових репресій аж ніяк не є підставою для розпуску Євромайдану, а радше дозволяє перевести його з бойового у буденний режим. Допоки не буде контролю над урядом, Майдан має стати нормою, своєрідним громадянським чергуванням. У суспільному «океані», про який так вдало писав Олексій Арестович, має виробитися теплий Гольфстрім, який забезпечуватиме необхідну для реформ температуру та імпульси. Адже людей окрилюють навіть найменші успіхи – звільнення і захист рядових активістів, затримання злочинців, протидія виборчим фальсифікаціям і т.д. Вони додають сенсу виснажливій, марудній і, на перший погляд, малоефективній блокаді.
Утім на цьому образ глиняного війська для мене не вичерпується. Парадоксально, але він пропонує нам ще одну, історичну підказку про те, як ще можна захистити Майдан. Чи можна це зробити не тільки за допомогою живих людей, але й за допомогою пам’яті?
Останніми днями у соцмережах стали щораз частіше з’являтися підбірки майданівської творчості, чудесні фото, пісні, промови, сувеніри, фільм, поезія тощо. На окремих порталах, як-от «Страйк», українські митці пропонують колекції дотепних плакатів, на ходу створюються мультфільми, пісні та відеоролики. Тиждень тому можна було дізнатися, що низка компаній навіть скасовує традиційні передноворічні корпоративи у ресторанах, плануючи перенести їх на Майдан. Сама ідея виглядає украй природною. З місця протистояння і боротьби Майдан поволі перетворюється на місце народного паломництва та місце культу, а у термінології сучасної культурології – на місце пам’яті. Це свідчить про величезний, власне «сакральний» у громадському сенсі авторитет, зароблений тисячами людей у відновлення колективної гідності, довіри до цивільного опору, і не тільки в Україні. Останні дні німецькі масмедія рясніли повідомленнями про Україну. Євромайдан 2013 став глобальною подією настільки, що гасла «Мандела і Ганді – з нами на Майдані!», «Майдан – ¡No pasarán!» уже зараз звучали б цілком природньо, натякаючи на місце Євромайдану у світовій історії. Поява капличок, шопок, богослужінь, ба навіть університету є додатковим доказом його культового характеру. Відомо, що вже існують відповідні екскурсії, а пропозиція легендарного (і вже якого вибагливого!) московського рок-критика Артема Троїцького про майданні «екстрім-тури» для своїх співвітчизників є ще одним свідченням цього надзвичайного резонансу. На думку Троїцького, Євромайдан «это круче, чем Таити, Папуа – Новая Гвинея или горный Непал.» Візити світової політичної еліти тільки підтверджують його тепер уже наднаціональне, глобальне значення. На тлі певної моральної дезорієнтації, викликаної неоліберальною економічної кризою та ланцюгом трагічних арабських весен, український Євромайдан укотре нагадав Євросоюзу про базові цінності та мотиви його заснування – забезпечення миру й стабільності у Європі після двох кривавих світових воєн.
Моя основна теза полягає у тому, що дієвою стратегією підтримки Майдану є поточне збереження пам’яті про нього. Майдан щораз більше перетворюється на музей під відкритим небом. Утім досвід Помаранчевої революції свідчить, що після розпуску Помаранчевого майдану пам’ять про цю подію може згаснути. У приватних розмовах знайомі тепло згадують ці дні, однак на суспільному, уже не кажучи, державному рівні для підтримки пам’яті про Помаранчеві події було зроблено дуже мало. Радше навпаки, у корупційних буднях країни згадка про Помаранчеву революцію викликала радше почуття сорому й безсилля та бажання забути її якнайшвидше.
Я переконаний, що уже зараз можна і треба було б встановити відповідні пам’ятні знаки Євромайдану. При чому не тільки на самій площі, а у тих місцях, де було побито людей, де стояли блокпости тощо. Водночас хотів би наголосити – йдеться не про «бальзамування» Євромайдану та «цвинтарно-поминальну» функцію цих знаків, а навпаки – про пам’ятники, які були б спрямовані у сучасність та майбутнє, своєрідні маяки громадянського руху.
Країні якнайшвидше потрібен музей Євромайдану чи навіть численних Майданів. Зважаючи на «аплодисменти» Януковича, можна навіть погодитися на компромісну для влади назву «Музей громадянської активності». Тимчасову експозицію уже зараз можна було б відкрити в одному з центральних будинків, наприклад, у тому ж Будинку профспілок. Вона могла б, до прикладу, відображати еволюцію мирного протесту в Україні від студентського голодування, шахтарських страйків через Помаранчеву революцію до Євромайдану. Важливо було б представити не тільки великі події, але й низку менших акцій, як-от «Україну без Кучми» чи протести у Врадіївці, які, без сумніву, живлять енергію сьогоднішнього Євромайдану.
До речі, те, що саме будинок профспілок став штаб-квартирою Майдану у наскрізь уже приватизованому й скомерціоналізованому місці, зовсім не випадок, а закономірність. Іронія історії полягає лише в тому, що у погоні за добробутом в добу дикого капіталу, українське суспільство непритомно самоліквідувало профспілковий рух, який в усьому світі є важливим інструментом захисту прав робітників, селян та службовців, і зараз був би таким цінним важелем впливу на владу. Уявіть собі, що на кілька годин стають державні установи, залізниця, метро, трамваї, припиняються поставки продуктів і т. д. Можливо, години проведені у цьому приміщенні, нагадають приспаній громаді про потребу відновлення професійної самоорганізації.
Щобільше переконаний у тому, що музеї чи експозиції Євромайдану потрібно створити в усіх містах України, адже що б там не казали, а він став загальноукраїнським явищем, тому потрібна ціла мережа. Крім знакових всенаціональних фігур, він міг би нарешті віддати належну шану (і символічно захистити!) тисячам місцевих регіональних активістів. Мирним і людяним громадянам, а не жорстоким ідолам військових часів. Саме їхній приклад є вирішальними для поширення демократичних цінностей та ідентифікації з протестами в усіх куточках країни. Матеріалу для такої експозиції у кожному регіоні предостатньо. Варто згадати собі лише історії про дівчину-інваліда Лізу Шапошникову, відважного машиніста київського метро Віталія Заморського, ченців, які захистили від розправи студентів та били у дзвони у ніч штурму Євромайдану, численних інших луганських, харківських, донецьких і т. д. активістів. Або листівку із клаптиком оригінальної помаранчевої стрічки, яку прислала мені моя нова приятелька на Новий рік і яка є для мене найдорожчою з усіх, які досі отримував.
Можу собі уявити, що на підставі гіркого досвіду радянських музеїв, скептики можуть сприймати музеалізацію Майдану як муміфікацію, омертвіння. На перший погляд, це збігалося б з досвідом радянської пам’яті про Громадянську чи Другу світову війни, а також з думкою, наприклад, авторитетного французького історика П’єра Нора, одного з батьків сучасної меморіальної парадигми в історії та культурології. Як стверджував Нора, користаючи з гри слів французькою: «Місця пам’яті («lieux de mémoire») існують тому, що уже не має відповідних середовищ («milieux de mémoire»)». Тож чи можна «сакралізовувати» актуальні події? Щобільше події з таким невідомим кінцем?
На мою думку, якраз ця невизначеність і змушує до документування Євромайдану уже зараз. Відтак прецендент Євромайданного музею полягав би у тому, що відповідне «місце пам’яті» не було б місцем жалоби за його упокоєнною громадською енергією, а навпаки – поштовхом до її постійного відтворення, генератором опозиційного середовища. Якраз тому, що Україна перебуває на початку довгого і складного шляху, існує величезна потреба у фіксації важливих колективних змістів, у збереженні моральних та політичних орієнтирів Майдану. І тут вони не були б заміною тієї величезної щоденної роботи, яку українське суспільство має провести, а радше були б додатковим ретранслятором його сенсу, чимось на кшталт вашингтонського монументу Мартіну Лютеру Кінґу з його «каменем надії», висіченим з «гори розпачу».
Для цього можна цілком відмовитися від химерних діснейлендівських композицій часів кучмівського облаштування, на місці яких можна було б встановити тимчасовий пам’ятний знак. Це міг би бути фрагмент барикади з кількома людськими фігурами, що тримаються попід руки, відображенням тих, хто охороняв Майдан у страшні ночі його розгону, і міг би бути більше абстрактний символ. Той факт, що Львівський Центр міської історії уже розпочав проект з архівації свідчень Євромайдану, є доказом того, наскільки вчасною є така ініціатива. І це не тільки тому, що свідчення Майдану становлять виключно антикварний, меморіальний чи мистецький інтерес.
Я твердо переконаний, що такі пам’ятні знаки допомогли б людям вистояти у боротьбі із злочинним режимом, нагадуючи їм про їхні ідеали та зусилля попередників. Вони могли б бути місцем гальванізації опору не тільки у майбутньому, але й – і що найголовніше – тепер, такою собі символічною останньою барикадою. Місцем естафети архіважливого суспільного досвіду й певних цінностей. Річчю, яку, звісно, треба було б спершу у існуючої влади вибороти, але яка б запрацювала на всю країну, на якій виховувалися б нові покоління.
Наскільки дієвими можуть бути навіть маленькі експозиції, переконався на прикладі воїнів-афганців. Відвідуючи цього літа Тернопільський краєзнавчий музей, я був приємно вражений існуванням в ньому окремого «афганського» залу, який я навіть не міг собі уявити у рідному патріотичному Львові, де афганці радше асоціювалися з радянською пропагандою та бізнесовими та кримінальними практиками буремних 90-х. Прецінь у перемальованому нашвидкуруч у національні кольори, однак і досі ще наскрізь радянському музеї, це була чи не єдина жива експозиція. Хоч незграбна у формах, вона розповідала не про міфічних предків та національних суперменів, а про долі звичайних подільських хлопців з 80-х. Попри звичну радянську балаканину навколо виконання інтернаціонального обов’язку, від аматорських родинних та військових фото віяло чимось людським і справжнім. Вони розповідали історію ошуканого і наче утраченого покоління. Утім мене зачепила одна деталь – відчуття солідарності й готовність до самопожертви, які червоною ниткою пронизували всю експозицію. Я переконаний, що з радянським досвідом – сумнозвісним виконанням «інтернаціонального обов’язку» – цей сигнал солідарності був пов’язаний лише дуже опосередковано. Він радше виник всупереч, ніж завдяки системі. Характерно, що якраз пам’ятники воїнам-афганцям були одним з небагатьох меморіалів, які пов’язували Схід і Захід, ба навіть мали наднаціональне значення.
Чомусь мені видається, що поява тепер уже 50-річних афганців на Євромайдані, їхня активна участь у його обороні були зовсім невипадковими. Вони напряму пов’язані з існуванням пам’яті про Афганістан, були «запрограмовані» тими непоказними експозиціями по обласних та районних центрах. На відміну від глиняного війська, яке стояло за свого імператора та так і кануло в історію разом з ним, смію стверджувати, що афганців на Євромайдан привела пам’ять про коротку мить взаємної допомоги і солідарності, яку вони винесли з безглуздої війни. Якийсь уламок радянського минулого, який раптом спрацював на користь демократії. Мабуть, саме тому тепер не повернеться язик назвати їх утраченим поколінням. І, можливо, як слушно зауважив мій приятель Богдан, з тієї ж причини свою першу прес-конференцію звільнений Михайло Ходорковський дав саме у музеї Берлінської стіни «Блокпост Чарлі» («Checkpoint Charlie»). Для української, європейської історії Майдан уже став одним з таких контрольно-пропускних пунктів між Сходом і Заходом, минулим та майбутнім, а тому заслуговує стати місцем живої пам’яті.