29 вересня – 7 жовтня в Україні пройшли жалобні заходи до роковин Голокосту і масових вбивств євреїв у Бабиному Яру. Щороку дні пам'яті жертв Голокосту разом з Днем пам'яті жертв Другої світової війни 8 травня і Днем пам'яті жертв Голодомору – одні з найважливіших державних і громадських подій. Пам'ять про жертви воєн і злочини минулого служить однією з головних запорук опору українців повторенню подібного в сьогоденні і майбутньому. Але сформованої практики комеморації жертв минулого очевидно недостатньо, і вона явно не охоплює всіх жертв воєн і злочинів ХХ ст.
Ігноруються безліч інших людських жертв на території України протягом довгого ХХ ст., зокрема внаслідок конфліктів між предками сучасних українців. Потенційно це може сприяти деформації моральних орієнтирів, розколу і конфліктам серед українців як «народу України», який, згідно з Конституцією, складається з громадян України всіх національностей – українців, євреїв, росіян, поляків, німців, угорців, румунів та інших. Але пам'ятати про всіх жертв минулого в Україні важко, оскільки частина українців може бути не тільки байдужа, а й ворожа до такої пам'яті, особливо коли стосується не тільки «своїх», а й «визнаних ворогів».
В Україні практично повністю на державному і громадському рівні ігнорується пам'ять загиблих у Першій світовій війні. При цьому у війні 1914–1918 років загинули, часто воюючи один проти одного, сотні тисяч прадідів і прапрадідів сучасних українців. День закінчення Першої світової досі вважається однією з найважливіших пам'ятних дат у тій же Німеччині, Франції, Англії, Канаді та США. В Україні загальнодержавних значущих заходів у пам'ять жертв цієї війни немає.
В Україні немає загальнонаціональної практики пам'яті жертв бойових дій і червоного, білого, польського, українського та інших терорів у 1918–1921 роках. В Україні розкручена тема жертв-героїв Крут, коли, захищаючи незалежність України, загинули київські студенти та гімназисти. Але практично ігнорується, що того ж 1918 року загинули, захищаючи Українську державу гетьмана Скоропадського, й інші київські громадяни, студенти та гімназисти, які також полягли, обороняючи Київ, але вже проти армії Української директорії. Їхня поразка і загибель в національному наративі часто показується як український тріумф і перемога без будь-якої симпатії до них, як одних з предків сучасних українців. Частина цих людей – це були прихильники білої справи, але частина явно воювала під українськими тризубами, вони могли бути однокласниками чи знайомими героїв Крут.
В Україні немає на державному рівні закріпленої практики громадської комеморації жертв масового етнічного насильства початку ХХ ст. проти німців і євреїв. Євреїв під час добре відомих погромів 1900–1910-х років і німців у 1914–1920 роках. Під час війни України за незалежність євреїв масово вбивали і піддавали насильству представники практично всіх протиборчих сторін: білогвардійці, українські війська, польські й ті ж червоні козаки з 1-ї Кінної. Голокост у 1940-х роках і погроми перших двох десятиліть ХХ ст. – абсолютно різні події. Тож Голокост не повинен затінювати собою те, що відбувалося 20-40 років до цього.
Німці, які мешкали на українських землях, зазнали переслідувань після початку Першої світової війни як представники «ворожої» нації, а з 1918-го німецьких землеробів на півдні України почали масово знищувати різні місцеві українські народні «месники». Той же Нестор Махно відомий своїм нібито «інтернаціоналізмом» і толерантністю щодо євреїв, але водночас він і його люди масово вбивали німецьких фермерів, оскільки вважали, що вони тут «чужі» і володіли землею, яка повинна була належати українцям й іншим «ненімцям».
В Україні на громадському і державному рівні немає комеморації актів геноциду етнічних росіян, які проживали тут в 1917–1920 роках. Хоча знищення російської етнічної і колишньої імперської еліти тими ж муравйовцями й іншими червоними арміями, ЧК і махновцями під це визначення явно може підпадати. Апофеозом геноциду стало знищення радянським режимом взимку 1920-1921-го врангелівських офіцерів і представників колишньої імперської еліти в Криму, які здалися в полон. Навіть якщо вони могли й бути ворогами України, вони все одно жили й загинули на українській території і є предками етнічних росіян та українців, які проживають в Україні.
При цьому варто пам'ятати, що ставлення тих же білих до українського націоналізму не було однозначним. Та ж «ікона» російського білого руху Лавр Корнілов як російський головнокомандувач створив основи української армії в 1917 році своїм рішенням про українізацію частини імперської армії. А останній командувач білої армії на півдні колишньої Російської імперії Петро Врангель намагався воювати проти більшовиків разом з Українською Народною Республікою аж до підпорядкування частини своїх військ українському командуванню. Фактично 1920 року біла армія й армія УНР були вже союзниками. Також треба враховувати, що комеморація росіян, убитих радянським режимом, насправді показала б шанування з боку держави Україна інтересів українців російського етнічного походження, особливо в умовах російсько-української прикордонної війни.
Схожа ситуація і з відсутністю в Україні державної та громадської практики комеморації загиблих і похованих в Україні членів польських збройних формувань, солдатів і офіцерів Польської армії, які воювали проти українських держав у 1918–1919 роках. Якщо ми вважаємо поляків, які зараз живуть в Україні, частиною сучасної української нації, то щороку 1 листопада Цвинтар орлят має бути місцем такого ж паломництва для українців Львова, як і могили усусів на Янівському кладовищі. Львів у 1918-му не був і не міг бути тільки українським чи польським, насправді він був українсько-польсько-єврейсько-німецьким.
Якщо ви відвідаєте форт Дуомон під Верденом у Франції, в якому і навколо якого в роки Першої світової загинули десятки тисяч німців і французів, які воювали один проти одного, ви побачите, як через сто з гаком років на форті майорять три траурні прапори – Франції, Німеччини і Євросоюзу. Точно так само може бути 1 листопада у Львові, хоча б на тій же Цитаделі, навколо якої велися запеклі польсько-українські бої. Там також можуть бути траурні прапори України, Польщі та Євросоюзу.
Схоже нехтування пам'яті жертв «ворогів» в Україні зараз домінує і щодо пам'яті жертв польсько-українського збройного протистояння в Галичині та на Волині в 1943–1946 роках. Оскільки і українці, і поляки зараз є частиною народу України, то, з погляду загальнолюдських гуманних цінностей, не повинно бути поділу на «чужих» і «своїх» жертв, а також на «військові подвиги» «своїх» і «військові злочини» «чужих». Треба поважати пам'ять всіх загиблих. А вчинки, які підпадають під поняття військових злочинів проти військовополонених і цивільного населення, мають вважатися злочинами незалежно від того, хто їх скоїв, «хороші свої» чи «погані чужі». Тим більше, що, згідно з Конституцією України, етнічні українці та етнічні поляки – однозначно тільки «свої» і всі разом – частина української нації.
Точно так само на державному і громадському рівні мають шанувати пам'ять не тільки всіх українських жертв Третього Райху і його союзників, польських чи радянських партизан і спецслужб, а й українців полеглих від рук УПА і Служби безпеки українського підпілля, які боролися за українську незалежність. Українська Служба безпеки просто не мала в'язниць або концтаборів. Тому в підозрюваних, які потрапили до її рук, був шанс тільки на звільнення, якщо вони не винні і не було підозр, що можуть зрадити після звільнення, або бути вбитими за дії, які в мирній ситуації і за наявності тилу не потягли б за собою смертного вироку. Окрім того, військові українські частини і підпілля могли чинити відверті акти політичних і етнічних чисток.
Особливо складна ситуація в Україні зараз з вибірковою практикою комеморації пам'яті загиблих в Україні військовополонених у роки Другої світової війни. В основному пам'ятають про жахливі страждання і масову загибель радянських військовополонених у нацистському полоні. Це «наші» прадіди, які боролися проти нацистської Німеччини, потрапили в полон і були знищені ворогами. Але пам'ятати тільки про «радянські» жертви в полоні означає і надалі слідувати спотвореному світосприйняттю, в якому світ поділений на визнаних «наших» і «чужих». Українці повинні пам'ятати, як про «своїх» жертв, про масову загибель і злочини проти військовослужбовців Польської армії, в якій служили й українці, які були вбиті або замучені в радянському полоні в 1939–1941 роках. Кілька тисяч польських офіцерів було вбито НКВС у Харкові. Ці жертви також «наші». Поляки в частині регіонів України є не менш автохтонним населенням, ніж українці, і за конституцією вони – народ України. Тому вбивство польських офіцерів радянським режимом – це злочин не проти «чужих» на «нашій» території, а проти українців і народу України.
Пам'ять про жертви серед військовополонених Другої світової не повинна обмежуватися тільки радянськими або польськими військовополоненими. На території України було скоєно злочини проти німецьких та інших військовослужбовців Антирадянської коаліції, які опинилися в радянському полоні в 1940-х роках. Особливо жорсткою була доля військовополонених у 1941–1943 роках. Хоча це відбулося не на території сучасної України, але дуже показово, що з близько 100 тис. німецьких солдатів, які потрапили в полон під Сталінградом, живими залишилося, за різними оцінками, близько 10%. Щодо України, то вбивство німецьких військовиків, які потрапили в радянський полон, почалося, коли 1941 року бойові дії ще велися в Східній Галичині та Західній Волині, які до 1945-го були за міжнародним правом визнані територією не Радянського Союзу, а Польщі.
У День пам'яті полеглих у Другій світовій війні 8 травня прийнято згадувати головно про українські та «радянські» жертви глобальної військової й гуманітарної катастрофи середини ХХ ст. У цей день також неважко згадувати про загиблих у Другій світовій американців, англійців, французів, греків чи поляків, які боролися проти Третього Райху. Але особливо важко емоційно й морально усвідомити, що пам'ять про жертви може охоплювати солдатів і громадян Третього Райху та його союзників. Сотні тисяч німецьких солдатів поховані в Україні. Вони загинули, будучи складовою частиною злочинного режиму, але християнство, яке домінує в Україні, проти вбивства і кожен насильно загиблий – жертва.
Також варто пам'ятати, що в армії Третього Райху і його союзників воювали й гинули, в тому числі, етнічні українці, німці, угорці, румуни, росіяни, поляки, татари тощо, які проживали на території сучасної України. У німецькій армії воювали й гинули на території України і мобілізовані громадяни Німеччини єврейської національності, яких нацистський режим визнавав належними до німецької нації. Наприклад, сини єврейських матерів і німецьких батьків, які в єврейській традиції визнаються євреями, а в неєврейській – німцями. Вони одночасно є жертвами війни і жертвами Голокосту, оскільки частину їхніх родичів без «німецької крові» нацистський режим знищив.
У схожій ситуації двічі жертв було багато загиблих в Україні німецьких солдатів німецької національності й радянських солдатів. Вони одночасно жертви війни і жертви репресій режиму у своїх країнах. Їхні рідні і близькі могли бути знищені чи репресовані. Так само й самі вояки могли мати особистий досвід арештів, репресій і катувань, а у випадку радянських вояків мати особистий досвід Голодомору. Подвійними жертвами була й частина солдатів та офіцерів збройних формувань українського підпілля. Їхні бойові товариші і родичі гинули не тільки від рук «національних ворогів», а й внаслідок чисток Служби безпеки ОУН і боротьби між прихильниками ОУН Степана Бандери і ОУН Андрія Мельника.
Пам'ятати про всіх жертв воєн і злочинів навіть відносно недавнього минулого може бути дуже болісно. Але коли держава та її громадяни вибирають, кого з жертв пам'ятати, а кого ні, це збільшує ймовірність впевненості у безкарності за війни і злочини в майбутньому. Адже треба тільки обрати «правильних» ворогів і жертв, які не вважатимуться жертвами і злочини проти яких не будуть вважатися злочином, і вони будуть «забуті».