Сорок днів, як пішов з життя актор Олександр Дейцев. Актор Першого українського театру для дітей та юнацтва. Прекрасний, неймовірно природний, сонячний актор. Із абсолютно неакторською зовнішністю, з вайлуватою поставою – він був Актор від Бога. Він умів зіграти на сцені те, що зіграти неможливо – він міг зіграти абсолютне добро. Бо ж це таки насправді неможливо вдавати – треба виймати матеріал з власної душі. Душі чистої, незатьмареної театральними хворобами марнославства, заздрості, інтриганства. Душі, тяжко пораненої страшною втратою –смертю доньки. Він пережив її на півтора року, та, точніше сказати, – він не зміг пережити її відходу.
Сашко, Олександр Миколайович (мені завжди легше було називати його саме так, незважаючи на маленьку різницю у віці) прожив своє життя у театрі, не вельми зараз престижному ані в середовищі львівських інтелектуалів, ані на загал у театральному середовищі. Маю право так казати, бо сама працюю в цьому театрі останні п’ятнадцять років і буду до кінця відстоювати не тільки право цього театру на існування, але також його виключне становище, як унікального театру для дітей. І таке право дає мені ще і те, що у цьому театрі працював Саша Дейцев. Його чомусь зовсім не бентежило, що після Гамлета йому треба грати Боровика, Крота, Директора цирку або Міністра підводного царства. Він дуже просто вирішував цю екзистенційно творчу проблему – він грав все геніально. Ми так смертельно боїмось сказати за життя високе і красиве слово Актору, що тільки після смерті (даруйте за каламбур) зважуємось на це. А потім, – хто сказав, що за ієрархією культурних цінностей та перед обличчям вічності Вінні-Пух стоїть нижче за Короля Ліра? Може, якраз і навпаки…
Ті, хто переборовши зверхність і снобізм, приходили на наші вистави в останні роки, не зможуть забути його чарівного в своїй тупуватій закомплексованості Карлоса з «Останньої жінки сеньйора Хуана» (я не можу повірити, що більше не почую його сакраментальне «Ну чому Хуана жінки люблять, а мене – ні!»), його нібито фатально-інфернального Крота з «Дюймовочки», та його Прокопа Свиридовича Сірка з культової для українського глядача комедії «За двома зайцями», який міг би стати еталоном виконання цієї ролі. Його гра виправдовувала все – і дурнуваті вставні жарти, і загальну стилістику в дусі ресторанного «весіллє» (сама до цього доклалася!) Саша не дуже любив примірки костюмів, а тут, одягнувши кумедний халат свого героя раптом розквітнув (пам’ятаєте його неймовірну усмішку!) і запитав: «А можна, я буду грати в ньому весь час?» І як він грав! Як сказала моя приятелька, також театральний художник: «ніби сонечко виходило!»
Біль душі робив його гру останніх років особливо пронизливою, і те, що він міг би зіграти ще, можна тільки дофантазувати: це могли бути і Сорін, і містер Піквік, і той же Вінні-Пух, і той же Лір. Останньою його роллю став Старий Чобіт…
Що втратив наш театр – наразі важко уявити. Тому що втратив не тільки геніального актора, а – що ще болючіше – моральний орієнтир, таку собі скромну непохитну скелю Абсолютного Добра.
Ховали Олександра Миколайовича на Тернопільщині, в рідному селі його дружини Галини, могила була поруч з могилою його донечки Лесі.
День був світлий, запаморочливо красивий день кінця вересня. На сільському цвинтарі нас зустрів божевільний вітер, що злетів невідомо звідки; він ніс листя, кидав його на могилу. А потім сталося щось зовсім містичне – великі чорно-червоні метелики почали кружляти, перелітаючи з могили Лесі на свіжу могилу Сашка. Вітер дув, листя летіло разом з метеликам – прекрасні Світлі сили проводжали його душу.
Або зустрічали?
Дарія Зав’ялова, художник