Потрапити на презентацію книжки, «лекції», як її називає авторка Ірина Фаріон, «Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху» мені було цікаво, бо вважаю себе доволі підготовленим і зацікавленим слухачем.
На факультеті журналістики ЛНУ ім. І.Франка докладно вивчали і визвольно-національні рухи, і праці їхніх ідеологів. Принаймні слухати цитатник з елементами аналізу політологічно-філософської думки С.Бандери можу, можу розпізнавати інтенції автора та реакції публіки.
Наперед також скажу, що зі студентської лави я винесла для себе суперечливе враження від ближчого знайомства з Бандерою. Ставлення до цієї фігури у мене аж ніяк не складалося в струнку систему. З одного боку, я побачила прозірливого геополітика, який передбачив небезпеки України на сто років вперед, а з іншого боку – людину, яка давала накази здобути свободу кров'ю.
Працюючи у ZAXID.NET, стежачи за баталіями «нациків» і їхніх опонентів на наших форумах, беручи мовчазну участь у ролі спостерігача у відзначеннях «національно забарвлених» дат непростої української історії, дивуючись ідеям ВО «Свобода» про швидке перетворення України в моноетнічну державу шляхом обмеження у правах нацменшин, мимоволі в мене актуалізуються роздуми про Степана Бандеру і питання мого ставлення до нього, його побратимів.
Я глибоко схиляюся перед українськими націоналістами, котрі врятували мій народ. Я віддаю шану їхнім подвигам і чистим серцям, їхній готовності йти на страждання задля вищої мети.
Я можу погодитися з тим, щоб членів ОУН-Б визнали Героями України, однак і після цього не перестану думати, що ці люди жили в дуже тяжкий час, який не передбачав простих рішень і дій, який змушував вбивати, вчиняти саботажі, нищити й палити. Головний урок з історії ХХ сторіччя для мене навіть не в кількості кривавих жертв Гітлера і Сталіна (хоча думка про це завжди вражає), а в тому, що якщо ми йдемо шляхом, на якому мета виправдовує всі засоби, то цей шлях хибний.
Раджу почитати статтю Зиновія Антонюка «Два кінці «етичної драбинки». Автор, системно аналізуючи відмінності етики, де «шляхетність мети не може бути виправданням ницих засобів її досягнення», і етики, де «мета виправдовує засоби». Стаття опублікована у числі 7-8 за липень-серпень цього року у «Критиці».
Ми виправдовуємо вбивства вищою метою, сприймаємо їх за щось доконане, возвеличуємо їх, робимо догматом. Ми перетворюємо ці вбивства на державні свята. Особисто я проти цього. Я проти небезпечного перенесення і припасовування історичних перипетій на сьогоднішній український ґрунт.
Формулювання цих «проти» відбулося після того, як під час виступу Ірина Фаріон, лекція якої до певного моменту була доволі поміркованою і не викликала сумніву щодо своєї науковості. Аж поки лекторка, сказала таке:
«15 червня 1934 року було вбито міністра внутрішніх справ П’єрацького. Це має бути наше національне свято. Нашим національним святом має стати і 21 жовтня, коли 1933 року Микола Лемик з наказу Степана Бандери у московському консульстві мав вбити московського консула. Десь той зашпортався і, на жаль, не натрапив на очі Лемику. Лемик вистрілив в іншого. Не важить, вистрілив у розвідника НКВД. Припинімо плакати над тим, що нас убивали, а пам’ятаймо ці дні і дати, коли вбивали ми, захищаючи свою честь. Бо це був постріл на захист 10 мільйонів замордованих українців. Велика Україна пухла з голоду. Як галичанин міг на це спокійно реагувати?
Галичанин знайшов форму протесту. Не м’ягоньку, ліберальну «Та тихо, та спокійно, та не треба, всьо має бути добре», стріляти, все. Зброя має діяти тоді, коли честь нації принижено.
Не випадково, зрештою, ми обрали день презентації лекції на 21 жовтня. А щоб ви знали, що не просто далося Бандері дати наказ про вбивство, зацитую: «Я сам про цей атентат вирішив. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть – Лемика і Карпиньця, що вбив П’єрацького. Але наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».
Ставтеся до того, як хочете, але це був чин сильних чоловіків, мужніх, героїчних, ідеалістичних і глибоких, Вбивство Майлова має бути святом для українців. Молоді часу Степана Бандери не мали часу на песимізм, просто виросли з великої поразки, зі страшної поразки 1917-21 років до національних героїв».
Резюмувала цю частину виступу І.Фаріон так: «Армія плебеїв покрила мокрим рядном Україну. Тому плуг націоналістичної революції, який переоре землю, мусить гострити кожен із нас».
Коли це звучало, здавалося, що перебуваєш в химерній атмосфері війни, яка не закінчується. Було трохи моторошно.
Війна, про яку йшла мова у тій аудиторії, була не у своїй, а в ще чужій державі. Тоді це було вимушено. Тоді доводилося голими руками здобувати свободу, можливість бути особистістю.
Навіщо тепер, коли Україні потрібно розвиватися і утверджуватися, смакувати помсту? До чого, окрім ворожнечі в країні, це може призвести?
Зрештою, можна бути готовим у будь-який момент сповнити присягу вояка УПА, однак не конче шукати для цього об’єкт для атентату. Можна натомість робити щось помітне Україні на майбутнє. Передусім це стосується тих особливих, хто народився вже в незалежній Україні, хто може вирости без комплексу меншовартості, стати представником особливого поколінням вільних і самодостатніх людей. Якщо таку мету ставити.
Тоді б я, можливо, легше повірила, що український соціал-націоналізм – щось цілком позитивне, що він нічого спільного не має із націонал-соціалізмами, які ризикують у будь-який історично виправданий момент перетворитися на радикальний шовінізм.
Кажучи це, я реагую на популяризаторські викладки заступник голови ВО «Свобода» з питань ідеології Олександра Сича, що майже годину готував публіку до сприйняття ідеології Бандери з подання Ірини Фаріон.
«Стосовно ВО «Свобода» і нашої ідеології часто чути спекуляції терміном «соціал-націоналізм». Бачите подібність: соціал-націоналізм український і націонал-соціалізм німецький, але я повторюю, націонал-соціалізм німецький, тобто нацизм, головне слово «соціалізм». Соціал-націоналізм український – головне слово «націоналізм». Це дві різні ідеології – соціалізм і націоналізм. – говорив О.Сич - Тільки соціальний націоналізм сьогоднішній - це власне націоналізм з пріоритетом того, що треба дбати і за соціальні інтереси кожного українця, аби українська нація не вимерла, як субстанція, бо тоді хто буде носієм високих цінностей, про які ми говоримо».
Поки що залишаюся далеко не певною, чи українським соціал-націоналістам до душі принципи демократії, а як на мене, саме демократія – хоч і складний, але правильний шлях для України. Принципи демократії ставлять у центр людину і її індивідуальні права. ВО «Свобода», до прикладу, хоче поставити, як я розумію, у центр ідеологічно згуртовану етнічну спільність. А як житиметься в такій Україні людині, якщо вона не може довідкою підтвердити стовідсотковість української крові, якщо в неї відверто російське чи польське прізвище, або її дід був «Героєм труда СРСР»?
Дуже б хотілося, щоб ті, хто вважають себе українськими націоналістами у позитивному розумінні слова, змогли для себе вивчити уроки історії, віддати шану героям і їхній місії щодо України. Так, як намагаються виробити в себе «український, альтернативний до колоніального, погляд на нашу історію», намагатися виробити адекватний погляд і на сьогоднішню дійсність. Намагайтеся виростити сучасну молодь сильною і свідомою, та не намагайтеся зробити з неї копій революціонерів-оунівців зразка 30-х років минулого сторіччя. Не повертайте історії назад.