Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.
Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в інших галузях – сходознавстві, візантології та ін. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.
Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними.
Мені до голови приходить інша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноєвропейського походження але світового рангу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала європейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Європі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.
Цю породу називають центральноєвропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежності – та загостреним почуттям власної гідності. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.
Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальності щодо стану львівської історичної школи.
Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.
Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей нехристиянськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».
У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.