Народний артист України, один із засновників і лідерів-вокалістів відомого гурту «Соколи» згас від тяжкої недуги, не доживши двох місяців до 53-х років. Про свою хворобу Іван Мацялко дізнався у вересні 2006-го, коли почало сильно боліти у лівому боці, одначе від обстеження і лікування у стаціонарі відмовився. Відмовився і від ушпиталення у Польщі, хоча всі документи вже були готові. Натомість об’їхав вздовж і впоперек майже всю Україну – його консультували і лікували різного ґатунку цілителі, які в один голос стверджували, що все минеться. І він щиро у це вірив.
Іван Мацялко
Попри те, що хвороба висмоктала з нього всі сили, до останньої хвилини життя не втрачав надії на одужання. За кілька днів до смерті, коли вже не міг встати з ліжка, сказав у телефонній розмові одному зі своїх друзів: «Сил зовсім нема. Але й хандри нема. Все буде добре»…
Попрощатися зі співаком прийшли сотні шанувальників його творчості. Відправу проводили 20 священників різних конфесій зі всієї Західної України.
Вклонитися Іванові прийшли не лише музиканти (гурти «Соколи», Олега Кульчицького, «Ватра», «Смерічка», «Львівські музики», «Мандри», «Перевесло», «Дударик», Наталя та Ярослав Дуби, Мар’ян Шуневич, композитор Остап Гавриш, пісню якого «Дві зорі» співав Іван, та багато інших), а й актори львівських театрів, радійники та телевізійники, зокрема режисер Галина Ярема, яка впродовж багатьох років працювала як із гуртом «Соколи», так і з Іваном Мацялком-солістом. Було дуже багато мешканців Дрогобича, Червонограда, Одеси, також – прилеглих до Львова сіл.
Схиляли голови перед світлою пам’яттю співака віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, академік Юрій Туниця, поет і громадський діяч Ігор Калинець і багато-багато інших відомих людей. Телеграми зі співчуттям родині померлого та вінки надіслали поет-пісняр Вадим Крищенко, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, Іван Попович, Микола Мозговий, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Алла Кудлай, Павло Зібров, подружжя Білоножків.
Попрощатися зі співаком прийшли сотні шанувальників його творчості
Після прощання у капличці жалобна процесія рушила до Личаківського цвинтаря. Труну несли на плечах, змінюючи один одного, друзі Мацялка. Разом із родиною та шанувальниками творчості Івана, здавалося, плакало й небо: могилу рясно скропив дощ…
...Він народився 22 вересня 1954 року в селі Батятичі, що на Львівщині. Перейнявши від батьків і старшого брата Михайла любов до пісні, навчався по класу скрипки в Кам’янсько-Бузькій музичній школі, а пізніше – у Дрогобицькому педінституті на музично-педагогічному факультеті. З 1983 року працював солістом Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». У січні 1990-го став одним із співзасновників та солістом музичного гурту «Соколи», який до 1995 року створював свої концертні програми спеціально під Івана. Саме у його виконанні народні пісні, пісні січових стрільців сприймалися публікою на ура («Гей зі Львова до Мукачева», «Тихий Дунай», «Рости, черемшино», «Встань, Тарасе», «Мова колискова», «Гілка калини», спеціально написана для нього Марією Шалайкевич, – всіх і не злічити).
Попри потужний склад колективу, саме Іван завжди відкривав і закривав виступи «Соколів». Мріяв про сольну кар’єру, хотів стати оперним співаком. Гарний голос Івана добре знали і любили не лише його краяни, а й українська діаспора в Канаді, США, Великій Британії, Польщі, Югославії та Німеччині. Як соліст випустив диски «Приїжджай до Львова» та «Україно, краю мій...». Був одружений із актрисою Львівського національного академічного театру імені Марії Заньковецької – Валентиною Бондар, залишив сиротою 8-річну доньку Ганнусю...
Відправу проводили 20 священників різних конфесій зі всієї Західної України
«Він не був, як і всі ми, бездоганним, – говорить про Івана брат Михайло. – Чого дуже не любив, так це несправедливості. Мав дуже добру харизму. Ніколи не був лихословом. Завжди, коли мав час, ішов до церкви. Працював для церкви, робив доброчинні концерти. Я називав його «мій хлопчик», бо часто дивився на нього, як на свою дитину, а особливо в останні його дні. Чомусь згадувалося, як лишав його, малого, на коцику на подвір’ї батьківської хати, а сам тікав грати у футбол, бо сам ще був малим і мені дуже хотілося поганіти м’яча. Щоб братик не плакав, пхав йому у ручку цукерку чи шматочок цукру. Ще не встигав відійти на кілька метрів, а він вже кричав за мною. Траплялося, шарфиком зав’язував йому ротик, щоби не плакав. Напевно, тому Івасик так добре й співав…».
Фото з архіву родини Мацялків та Тетяни Козирєвої