Вона (мистецтвознавиця Людмила Міляєва) довела усьому світу, що давньоруське мистецтво – українське. Зберегла та сформулювала явище української ікони в роки, коли воно могло легко розчинитись у шовіністичних методичках радянського часу.
Академікиня, мистецтвознавиця, рятівниця маріупольської ікони, Холмської ікони і храмів Потелича... Боюся, що це просто слова. Слова, які не здатні передати те, скільки вона зробила для української культури, якою унікальною та сучасною людиною вона була. За регаліями і доробком книг якось губляться історії, проте як вона, як ніхто інший, затикала роти шовіністам та невігласам зі світу мистецтвознавства, робила це чітко і назавжди, бо її авторитет і знання були визнані науковим світом. Елегантна жінка, з витонченим почуттям гумору... Хочеться кричати, бо людей з такою широтою знань світового мистецтва я в Україні уявити не можу. Не ображайтеся, але це правда. Візантія, кубізм, німецька готика....
І я ніби знов бачу Людмилу Семенівну на хорах Софії. Вона викреслює метафізичну вісімку у повітрі і, ніби випадково, каже: «..Це так само дивно, як і те, що ми можемо малювати в уяві, але не вміємо робити цього в реальності..» В той момент мені здалося, що вона завжди мріяла стати художницею, але, натомість, стала найважливішим вченим в історії українського мистецтвознавства.
«Ви маєте бути або мистецтвознавцем, або художником. Найгірше – це дилетантизм».
Мистецтвознавиця Людмила Міляєва (фото з відкритих джерел)
Жодні вулиці її імені, жодні події та урочистості на її честь не допоможуть, якщо ми не любитимемо те, що любила вона, не битимемося за те, за що вона боролася, доводила, рятувала і зберегла для нас.
«Я так не люблю давньоримські бюсти! Коли я була дитиною, батько лікував мою косоокість. Я була змушена годинами дивитись у стереоскоп. У тому стереоскопі були чорно-білі стереокартки зі залами Капітолійського музею у Римі».
«Не переймайтеся заїканням. Мій тато відкрив перший музей Шевченка у Києві. У царські часи це була проблема. Для залу з маскою Шевченка йому потрібна була тканина. Батько пішов до царського чиновника (чи то за дозволом на музей, чи за тканиною). Входить батько до кабінету, увесь на нервах, бо знає, що прохання крамольне. Намагається видавити з себе перше слово, але заїкання, як завжди, дається взнаки. Коли чиновник несподівано подивився в очі з розумінням і привітністю й видавив з себе продовження татового слова! Виявилося, що і посадовець заїкався – це і допомогло батькові порозумітися з владою щодо відкриття музею».
Ці темні очі, ніби бурштин, що за роки потьмянів і перетворився на агат. Погляд допитливої і суворої дитини, в глибині якого – золотий океан мозаїк, лабіринти фресок, іскра, що запалює вогонь у тих, хто хоче відкрити і збагнути.
Не хочеться прощатися...