Відійшов у засвіти 14 вересня 2026 року Євген Козак, невимовно шкода. Дещо про цю неординарну особистість хочеться нагадати до 40 днів його відходу на 83 році життя.
Євген Козак – віцепрезидент міжнародної організації «Дім Європи в Україні», продюсер і режисер відео-студії імені Івана Миколайчука, член Національної спілки театральних діячів України, Спілки дизайнерів України, засновник і директор Першого та Другого міжнародних конкурсів юних виконавців ім. Дмитра Біди на духових дерев’яних інструментах, лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів у галузі театру та кіно тощо.
Народився митець 28 квітня 1943 року у національно свідомій родині, причетній до визвольних змагань. Його батько Михайло (на псевдо «Сокіл») боровся проти окупантів. Це спричинило те, що на Різдво 1945 року малого Євгена разом із матір’ю Катериною Шайногою, бабцею Юстиною та дідом Олексієм вивезли на спецпоселення в Архангельську область. Там, у селищі (посьолку, за місцевою термінологією) Мотьма, виселенці пробули до 1951 року. Повернувшись на батьківщину, Ґєнек закінчив школу на Львівщині, навчався в залізничному училищі. Потім служив у війську, в Красноярському ансамблі пісні й танцю, тому його «служба» не була надто обтяжливою. Згодом працював актором Львівського державного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. 1984 року знявся у фільмі режисера Івана Миколайчука «Украдене щастя» за твором Івана Франка. Був директором і режисером поетичного театру «Доля», в якому поставив двадцять сім вистав, синтезувавши музику, поезію та малярство. Зокрема, 1992 року вперше в сценічному виконанні здійснив постановку опери Дмитра Бортнянського «Алкід» в Україні та Канаді. Чудово пригадую прем’єру «Алкіда» в шаховому клубі, вона справила на мене сильне враження. Сам Євген Козак теж неабиякий актор, зокрема читець поезії. І має невичерпну організаторську енергію: для прикладу, організував майже тисячу благодійних концертів в Україні й за кордоном, виступав продюсером численних мистецьких проектів. Для прикладу, саме його колосальними і багатолітніми стараннями споруджено пам’ятник Івану Підкові в Каневі. І прочая, і прочая.
Євген Козак, як і Львів, був відкритий для світу. Він із мистецькими місіями побував у багатьох країнах, та пріоритетними для себе вважає все ж культурницькі вояжі в центральну та східну Україну. У Черкасах, Каневі, Полтаві, Запоріжжі, Донецьку його сприймають як уособлення артистичного Львова. У нього було багато спільних проектів, зроблених із центрально-східними митцями.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleТа все ж останнім часом найбільше таланту й енергії Євген Козак віддавав роботі над відеофільмами. Він був продюсером і режисером понад двох десятків фільмів. Всі вони позначені «його духа печаттю», всі впізнавано євгено-козаківські. Згадаємо хоча б «Думи мої, думи… Тарас Шевченко в автопортретах і світлинах», «Іван Франко. Лірична драма», «Леся Українка» (композитори Мирослав Скорик, Віктор Захарченко), «Мій лист. Андрей Шептицький» (композитор Віктор Камінський), «Іду на ви. Святослав», «Адам. Пам’яті Юрія Покальчука», «Недокошений лан. Пам’яті Івана Миколайчука»… Фільми змонтовані зі світлин (головно з авторських) і супроводжуються щоразу відповідною музикою.
Звернімо увагу на відео-фільм «Берестечко». Перегляд цього фільму не може залишити байдужим. Елегійний настрій притаманний цьому фільмові Євгена Козака. Туга за втраченим переплітається в ньому з вірою в можливість колись таки надолужити нездійснене. Струнка побудова кадрів драматизує ситуації, відкриває тему до крайньої межі, до оголення нервів. Несподівані кадри лише підсилюють враження, помножують його незвичними відчуттями, вимальовуючи нескінченну низку різноманітних перетворень. Образне напруження сягає найвищих регістрів. Симфонічна мелодика розсуває межі до безкраю. Емоції палахкотять яскравим полум’ям на тлі густої ночі. Багаття із сотень смолоскипів шугає у високості, пробиваючи своїми язиками небесне склепіння. Цей фільм наче без фабули. Проте відносна фабула таки є, і полягає вона якраз в отій стрункій поетичності, яка дає змогу глядачеві переживати розмаїті ледь не овідіївські метаморфози. Цілісність режисерової натури визирає зі структури фільму. Автор, так видається, прагнув до віднайдення власної ідентичності, пошуки якої і є справдішнім, хоча назагал прихованим, сенсом фільму, смислом і виправданням самого його існування. Сюрреалістичні фантасмагорії, вряди-годи виникаючи упродовж фільму, лише відтіняють, виопуклюють екзистенційні моменти. Не можеш позбутися невідчепного враження, що цей фільм дослівно насичений відображеннями та вираженнями буття, існування, екзистенції.
Видно, що закоріненість автора в рідну землю присутня на різноманітних рівнях. Якщо б повибирати з фільму лапідарні краєвиди, навіть окремі елементи пейзажів, тоді може вийти щось на кшталт поетично вираженого узагальнення про нашу рідну землю. Фільм Євгена Козака здатен витворювати у свідомості прискіпливого глядача досить рельєфне візуальне уявлення реального пейзажу через поетичний краєвид. Якими б не були ці просторові уявлення – сучасними чи минулими, зимовими чи літніми, однаково вони є поетичними і за своєю внутрішньою суттю, і за своїм зовнішнім оформленням.
Прямо чи опосередковано, а то й ледь вловимо, наче павутинки бабиного літа, пов’язані з фільмом історичні реалії про битву під Берестечком, відомі усім нам змалку. Ці алюзії витворюють ту настроєву атмосферу, яка спроможна не лише приваблювати, а й зачаровувати. А вже рафінованим чаклунством є вдале поєднання в досить короткому фільмі різноманітних видів мистецтва.
Фільмові Євгена Козака «Берестечко» абсолютно притаманна метатекстуальність, коли цей витвір мистецтва вступає в діалог з іншими творами, з іншими видами мистецтва. Чимало алюзій з красним письменством, з поезією, перш за все з відомими усім рядками Тараса Шевченка. Музичний супровід (композитор Юрій Ланюк) теж наштовхує на довільні асоціації. Та візуальний ряд, незважаючи на масу векторів в інші види мистецького творення, залишається самодостатнім.
Окрім цього, Євген Козак був автором ідеї книжкової серії «Честь і чин», у якій вийшла ціла низка видань, зокрема: «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, «Ave, diktator» Юрія Горліса-Горського, «Рабів до раю не пускають» (про бій під Крутами), «Нестор Махно», «Генерал УГА Мирон Тарнавський. Життя і чин», «В чому трагедія Максима Березовського», «Перший гетьман Байда Вишневецький» тощо.
Євгена Козака вже нема серед нас, живих. Але його багатогранна творчість житиме вічно.
Давні й нові друзі його пам’ятатимуть допоки світу.