Велична будівля французького Пантеону справляє на іноземних гостей Парижа враження міцності та надійності, історичної тяглості й консолідації французької нації. Проте історія цієї будівлі краще підходить для серії детективних чи психологічних трилерів і драм, ніж для ілюстрації ідей непорушності та єдності.
Ця історія починається з акту десакралізації діючої церкви (1791), плюндрування і знищення (1793) мощів покровительки Парижа – святої Женев’єви. Саме їй був присвячений храм, будівля якого сьогодні є прихистком для решток видатних діячів Франції, які не спромоглися від цієї честі відбитися.
Першим таким діячем став Оноре Габрієль Рікеті, граф де Мірабо, «Світоч Провансу» та «Народний оратор» Національних Конституційних Зборів, герой Французької революції та «Батько нації». Його похорон перетворився на грандіозну театральну виставу, яка зібрала сотні тисяч заплаканих парижан. Труну оратора, оповиту лавровими вінками, несли під траурні марші, написані спеціально для цієї події, а сама процесія тривала до глибокої ночі. Того дня Франція щиро вірила, що ховає свого найбільшого титана, чиє ім'я закарбоване у вічності.
Та вже через два роки «батька» і «титана» винесли з Пантеону, щоб поховати у спільній безіменній могилі на цвинтарі кримінальної в’язниці. Справа в тому, що документи зі сейфа Людовіка ХVІ доводили, що Мірабо частину своєї політичної діяльності проводив на гроші, отримані від короля. Там-таки знайшлися документи, що підтверджували змову короля з іноземними монархами і стали підставою для суду та страти короля з королевою за державну зраду.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleЗвільнене місце в Пантеоні одразу зайняв Жан-Поль Марат, лікар і просвітник, «друг народу», ідеолог революційного терору та Клубу Кордельєрів (у будівлі якого лишили урну зі серцем публіциста). Його тіло також винесли вже через кілька місяців, перепоховали, а потім сплюндрували могилу: короб розбили, а кістки, за переказами, кинули до паризької клоаки. Тієї самої, де Жан-Поль свого часу переховувався від королівських переслідувань і підхопив тяжку хворобу шкіри. Попри відсутність поховання, іменем Марата в сучасній Франції названі деякі топоніми і бібліотеки, хоча цього імені намагаються загалом уникати.
Чим Вам не сюжет для кількох сезонів детективного серіалу типу «Гри престолів»?
До цього серіалу приквелом міг би йти серіал про корупцію з елементами бодігорору, що висвітлював би історію появи самої будівлі майбутнього Пантеону – церкви Святої Женев'єви.
Чому корупції? Бо йдеться про час правління Людовіка ХV, який всуціль пройшов під знаменами корупції та державного марнотратства. Ненависть парижан до таких об’єктів «Великого будівництва» на присмерку монархії цілком зрозуміла. Гроші на довгобуд храму св. Женев’єви десятиліттями викачували з кишень французів через примусові державні лотереї, а левова частка коштів зникала в кишенях корумпованих чиновників. Через фінансові махінації підрядників та постійний брак якісних матеріалів будівництво затягнулося на понад тридцять років, перетворившись водночас на хронічну вирву для бюджету і на пам'ятник королівському самодурству.
Чому бодігорору? Бо цілком традиційний початок правління нового короля – це публічна аутопсія тіла короля попереднього, у цьому випадку – Людовіка ХІV, «Короля-Сонця». Бо сама історія про заснування церкви є історією про подолання смертельної хвороби Людовіка ХV. Врешті, бо сам кінець його правління – це смерть короля від чорної віспи, яка перетворила монарше тіло на масу згнилого м’яса і завадила відтворити традицію публічної аутопсії. Замість неї, а також бальзамування й урочистих похоронів, рештки короля у труні були залиті спиртом і вапном, забиті у свинцеву й дубову оболонки та поспіхом, уночі, без жодних урочистостей вивезені на похорон у Сен-Дені.
Закінчити серіал можна було б сценами з відомих паризьких катакомб (побудованих із людських кістяків під час санітарних переоблаштувань міських цвинтарів), страти наступного короля, розбиттям ракки та спаленням мощей святої Женев’єви в 1793 році. Це, за законами жанру, перекинуло б місток від пріквелу до основного серіалу «Паризькі катакомби».
До речі, корисно пам’ятати, що Пантеон і катакомби – це приблизно один і той самий період часу, одна норма: наземна і підземна, аристократична і «проста». Та й загалом ставлення до смерті, уявлення про належне шанобливе поводження з рештками людей у ХVІІІ столітті суттєво відрізнялися від наших сучасних. Це і створює міцну основу для бодігорору.
***
Наполеон, який зневажав будь-яких «ідеологів» та пішов на примирення з Ватиканом, у 1806 році повертає будівлю Пантеону Церкві, лише крипта лишається зоною для цивільних поховань. Не хотів Імператор зайвий раз тягати туди-сюди рештки вже похованих там діячів. Тим більше, що вже 1830 року держава знов націоналізувала Пантеон, піднявши замість хреста над куполом національний прапор… для того, щоб уже Наполеон ІІІ в 1851-му знов повернув будівлю Церкві. Клірики провели в будівлі низку ритуалів, щоб остаточно вивести звідти «дух революції». Це не дуже-то й допомогло, адже 1871 року, під час повстання «Паризької комуни», від хреста на куполі відпиляли дві перекладини і вивісили над будівлею червоний прапор.
Остаточно будівля була десакралізована, офіційно і «назавжди» відібрана в Церкви у 1881–1885 роках. Справа в тому, що 1885 року помер видатний письменник, кумир Франції та палкий антиклерикал Віктор Гюго, який заповідав поховати себе без церковної служби. Іншого шляху виконати його волю і водночас поховати в Пантеоні в Третьої республіки не було. Католицька церква зустріла це рішення офіційними прокляттями та звинуваченнями у святотатстві, а Ватикан видав папську енцикліку проти безбожних світських держав.
Цікаво, що навіть у секулярному Пантеоні не знайшлося місця для скандального пам’ятника Вікторові Гюго авторства Родена. Пам’ятник було зроблено 1889 року в античному стилі, письменник постав у мармурі в образі оголеного титана, оточеного музами. Оскільки для інтер’єрів Пантеону він здався занадто непристойним (і горизонтальним), пам’ятник встановили назовні, і подальша його доля – тема для окремого тексту.
***
Але повертаємося до «Гри престолів» – до змов і міських легенд. Після падіння влади Наполеона і повернення Бурбонів Францією почали ширитися чутки про заколот роялістів, які буцімто вже таємно викрали тіла Вольтера і Руссо, відвезли на звалище і залили вапном. Вважається, що такі змови і справді готувалися в середовищі мстливих аристократів, що повернулися разом з Бурбонами, але ніколи не були реалізовані. Хвилі чуток не вщухали і пізніше. Це набуло такого суспільного резонансу, що 1897 року довелося відкрити труни та провести експертизу решток. Хто знає, може, і зараз у франкофонному інтернеті гуляють теорії змови щодо невідповідності тієї експертизи.
Де політика і змови – там і стрілянина. У 1908 році під час перепоховання в Пантеоні письменника Еміля Золя праворадикальний журналіст Луї Грегорі стріляв у присутнього на церемонії майора Альфреда Дрейфуса. Замах на життя провалився, вдалося лише поранити військового, тож пізніше підсудний використав це на свій захист під час суду, видавши промах за намір.
Річ у тому, що Еміль Золя за життя виступав на захист Дрейфуса (його стаття «Я звинувачую»), якого раніше засудили буцімто за зраду, на підставі сфабрикованих доказів і того факту, що Дрейфус – єврей. Справа була переглянута і 1906 року військовика виправдали. Справжній шпигун, Шарль Бенедикт Фердинанд Вальсен-Естергазі, зголив вуса, втік до Британії, змінив ім’я і так уник покарання. «Справа Дрейфуса» – це один з найвідоміших у світі сфабрикованих політичних процесів на підставі антисемітизму, своєрідний аналог «Справи Бейліса» в Російській імперії.
Окремо для українського читача можна зазначити, що зібрані в Києві українські селяни-присяжні виправдали Бейліса, тоді як присяжні французькі виправдали Луї Грегорі, який стверджував, що його стрілянина була лише політичною акцією та активно розігрував під час свого захисту антисемітську карту. Ця історія все ще є важливою для Франції та її підходу до націєтворення, тому близько року тому Альфред Дрейфус отримав посмертно звання бригадного генерала, але сам до Пантеону не потрапив.
А от хто потрапив, хоч цього і не хотів, – так це низка військовиків від часів Бонапарта і до часів де Голля. Першим можна згадати наполеонівського маршала Ланна, який прямо заборонив ховати себе в Пантеоні, але його воля не турбувала імператора. Тіло маршала цілий рік пролежало в підвалах одного з паризьких монастирів, перш ніж було поховано в Пантеоні… без серця, яке його рідні таємно поховали на цвинтарі Монмартр. Пізніше, у 1840-ві роки, родині вдалося перепоховати і решту тіла в родинному склепі.
Наступним військовим зі складними відносинами з Пантеоном був генерал Сен-Ремі, який укоротив собі віку, залишивши записку з проханням поховати його скромно і без офіційних церемоній. Факт суїциду приховали. Імператор був розлючений і поховання в Національному Пантеоні, за іронією історії, стало посмертним покаранням для генерала за «дезертирство».
От хто з військових керманичів Першої Імперії відбився від Пантеону, так це маршал Ней, страчений 1815 року за підтримку Наполеона, після повернення того зі заслання на острові Ельба. У середині XIX століття республіканці вимагали перенести прах «найхоробрішого з хоробрих» до Пантеону, щоб увічнити його як жертву монархічного терору. Нащадки ж маршала оголосили, що Ней за життя ненавидів політичні ігри навколо Пантеону, який кожні 15 років змінював прапори і статус. Родина навіть забарикадувала доступ до могили маршала, і врешті державі довелося відступити.
Не легше було і соратникам де Голля, які також не бажали опинитися в Пантеоні. На захист померлих військовиків часто ставали їхні родичі, озброєні пам'яттю та останньою волею померлого. Так сталося у випадку генерала де Латтра де Тассіньї, якому вдалося не лише відбитися від Пантеону, але й від Дому Інвалідів. Також можна згадати цивільних Жоржа Клемансо, Леона Блюма чи Луї Пастера. Це не закритий перелік.
А от хто не зміг відбитися від державного культу, то це маршал Леклерк та цивільний лідер руху Опору Жан Мулен. Тіло першого було фактично конфісковано урядом з політичною метою, попри спротив родини та волю померлого, який був скромним католиком. Маршала поховано в Будинку Інвалідів, а в Пантеоні йому встановлено кенотаф.
Жан Мулен був організатором загальної мережі руху Опору, який об’єднав у спільній боротьбі французів з усіх боків політичного спектру. Оскільки така людина володіла безцінною інформацією про підпілля, після зради й арешту він зазнав катувань, що скінчилися комою і смертю, кремацією та похованням на осарії «ділянка 87» разом з багатьма іншими безіменними жертвами окупантів. Після війни сестра Мулена взяла з тієї ділянки жменю попелу для урни з метою бодай символічно виконати волю брата щодо поховання поряд з батьками.
Проте в держави були свої плани на символічний спадок цієї мужньої людини, яку історики називають «головним бранцем» Пантеону (разом із пацифістом Жаном Жоресом, якого поховали з генералами попри його волю та позицію політичних соратників ще в 1920-ті роки). Зламавши опір родини, держава пішла на відверту фальсифікацію і 1964 року, на тлі чергової політичної кризи, Жан Мулен був «пантеонізований».
Сам де Голль був цілком свідомий того, що він робив, принаймні це усвідомлення прийшло до нього вже 1952 року, коли він вжив усіх можливих юридичних інструментів задля забезпечення власного посмертного спокою та права спочивати разом з членами родини. Він склав заповіт не як політик, а як приватна особа, а також викупив й оформив своє майбутнє поховання як приватну власність родини. Щоб примусово ексгумувати де Голля проти волі родини, Парламенту довелося б ухвалити спеціальний іменний закон в обхід Цивільного кодексу. Проте Конституційна рада Франції негайно заблокувала б такий акт як антиконституційний через порушення права на приватну власність та принципу рівності громадян перед законом.
За міською легендою, крім юридичної броні, де Голль захистив своє тіло трьома метрами бетону – як справжній військовик. Цей захист йому тим більше мав би знадобитися тоді, коли з беззаперечного військового героя Франції він почав перетворюватися на вкрай непопулярного політика, чиє правління потрапило під тиском загальнонаціонального протесту. Мабуть, саме тоді й народилася ця легенда. З іншого боку, варто віддати належне генералу в більш ранніх його діях щодо політики «пантеонізації», про що також скажемо кілька слів.
***
Франція була першою колоніальною європейською країною, яка здійснила спробу повністю заборонити рабство й поширити права громадян на чорношкірих і мулатів. У Пантеоні поховано чотири людини африканського чи гаїтянського походження, а ще три присутні в будівлі символічно (таблички та кенотафи).
Першою такою людиною став близький соратник де Голля, Фелікс Ебуе, колоніальний адміністратор та активний діяч «Вільної Франції», що спочив у Пантеоні в 1949 році. Вважається, що де Голлю важливо було виправити історичну несправедливість, яка відбулася в 1944 році під тиском американців. Французи вимагали переважного права на звільнення Парижа та інших міст Франції, проте американці не хотіли демонструвати кінохроніку з чорношкірими французами на американській техніці, оскільки в американській армії процеси десегрегації лише починалися: чорношкірі громадяни США все ще доводили власним героїзмом своє право проливати кров за батьківщину.
У Франції це (сумнівне на думку багатьох) право чорношкірі французи здобули собі ще в Першу світову війну у запеклих битвах під Верденом, на Соммі та на річці Ена. До речі, з ними пліч-о-пліч билися й афроамериканці, якими американське командування гребувало командувати власноруч.
У той момент у1944 році народився ганебний компроміс: на кінохроніці звільнення французьких міст майже немає насправді бойових (і тому змішаних) підрозділів, натомість присутні лише білі французи. Пантеонізація Фелікса Ебуе мала виправити цю несправедливість хоча б заднім числом та на символічному полі. Цікаво, що саме соратник генерала де Голля, який не підкорився режиму Віші і підтримав рух Опору, «пробив» буквально «власним тілом» шлях до Пантеону відомому французькому «квартерону» – Александру Дюма (батьку), який опинився в Пантеоні лише 2002 року, на 200-ту річницю з дня свого народження.
***
Не можна оминути сьогодні і гендерний аспект функціонування Пантеону, а розкрити його можна спробувати через доволі іронічний казус подружжя Кюрі, піонерів-дослідників явища радіоактивності. За планами уряду саме Марія мала потрапити до Пантеону, але було прийняте рішення не розлучати її з чоловіком. Проте пізніше саме її поховання в Пантеоні викликало найбільшу кількість пересторог, оскільки її тіло становило радіаційну загрозу.
Врешті, подружжя було поховано разом у герметичних свинцевих капсулах, що убезпечило Пантеон і його відвідувачів від радіаційного забруднення. Крім уже зазначеної іронії, зіграло й те, що Французька академія відмовила за життя Марії у членстві, вважаючи саме її чоловіка П’єра головним дослідником у парі (хоча П’єр помер значно раніше в дорожній пригоді, на самому початку експериментів і, власне, саме тому його рештки були менш радіоактивними).
Марія Кюрі стала першою жінкою, яка потрапила до Пантеону через власні заслуги і сталося це аж 1995 року. На сьогодні на вісім десятків чоловіків припадає менше десятка жінок і лунають голоси щодо мораторію на поховання чоловіків, аж поки не буде досягнуто гендерного балансу. Відповідно, напис на фронтоні Пантеону також зазнає критики через те, що там вжито слово, яке позначає водночас людину і чоловіка: Aux grands hommes la patrie reconnaissante (Великим людям/чоловікам – вдячна батьківщина).
***
Історія не припиняється. У неї немає кінця – лише періоди відносного миру, які люди без історичної освіти сприймають за паузу чи навіть кінець історії. Не припиняються і дискусії навколо Пантеону, який цього року відкрив свої двері для видатного сина Франції – Марка Блока. Учасник французького Руху Опору, видатний історик (один із засновників «школи Анналів») та автор книги, яка дарувала втіху наступним поколінням істориків в усьому світі у темні часи («Апологія історії»), був убитий у німецькому полоні. Попри своє єврейське походження, він загинув не в газовій камері, а був розстріляний після катувань, як організатор та очільник локальної підпільної мережі спротиву окупації.
Його родина виступила проти перенесення тіла з цвинтаря до Пантеону. Натомість на рівні символічного кенотафа вдалося возз’єднати історика з дружиною, яка також загинула в боротьбі за визволення Франції з-під окупації в 1944 році і похована десь чи то під чужим іменем, чи то в безіменній могилі.
Іронічно і доволі характерно (для прокремлівської сили) те, що символічний спадок подружжя спробували привласнити буквальні спадкоємці «режиму Віші», любителі Путіна та крадіжки бюджетних грошей Марін Ле Пен та Жордан Барделла. Проте родина Марка Блока висунула категоричну вимогу про заборону участі цих людей у церемонії «пантеонізації».
Перелічувати всі скандальні історії, що сталися або тривають донині навколо французького Національного Пантеону, можна ще доволі довго (а я і так вже перебрав кількість знаків). Кожне нове покоління та зміна політичного курсу наново запускають невидиму пружину цього великого годинникового механізму, який чи то відбиває час історії, чи то – зворотний відлік до детонації.
Назовні це велична будівля, що справляє враження надійності і непорушності. Всередині ж, під цим національним «Саркофагом» і навколо нього відбуваються неконтрольовані політичні та мнемонічні реакції з вивільненням значної кількості енергії.
Можливо, уся ця конструкція все ще не вибухнула через саму лише єдину міцну і непорушну основу, яку утворюють дві труни французьких просвітників світового значення і водночас запеклих супротивників: Вольтера і Руссо.
Іронічно, що Дідро, Монтеск’є та Декарт не потрапили до Пантеону, хоч ці імена присутні ще в рішенні Конвенту від 1794 року. Тіла перших двох були втрачені через напад революційного натовпу на усипальниці паризьких храмів. А от Декарт не потрапив до Пантеону спершу через неможливість повернути на батьківщину тіло, а згодом через протест спільноти шанувальників філософа з його рідного міста: на їхню думку, Декарт – це символ спокійного роздуму, тож не варто втягувати його в сучасні державні політичні церемонії. До речі, його череп… стоп, треба вже нарешті зупинитися.
Хочеться ще багато розказати вам про інші історії чи про різні аспекти вже згаданих, але для одного тексту і так виходить забагато інформації для роздумів та інтелектуальної втіхи.