Я – не фанат футболу, але, як і більшість людей, пишаюсь, коли наша збірна перемагає, та засмучуюся, коли вона програє. Нормальні почуття спортивного азарту, емоційної піднесеності, коли все місто прикрашене українською національною символікою, ейфорії, коли фан-зона зливається багатоголоссям під час виконання національного гімну “Ще не вмерла Україна”, певно, притаманні кожному.
Даруйте за штамп, але так історично склалося, що спорт має об’єднувати. У давні часи під час Олімпійських ігор припинялися війни. Євро-2012, яке приймали Польща й Україна, - звісно, не Олімпійські ігри, але тут також має переважати здоровий дух спортивних змагань. Нехай перемагає сильніший! Це гасло спрацьовує, коли ви вболіваєте лише за хороший футбол.
Природно бажати успіху та перемоги гравцям, але чомусь нашому коментатору перед грою Україна–Швеція цього виявилося замало, і він іронічно порадив нашій збірній пригадати та влаштувати шведам “другу Полтаву”! Після завершення матчу в студії обговорювали перебіг і результати гри, але знову фаховим коментарям передувала ця, на мій погляд, недолуга паралель з Полтавською битвою. Я не можу уявити, щоб, скажімо, американський коментатор перед спортивним поєдинком з японською командою побажав своїй національній збірній влаштувати суперникам “другу Хіросіму”, а японський тим часом бажав “другого Перл-Харбору”. Але справа не в цьому. Напевно, має бути якась етика й такт, щоб не вказувати спортивному суперникові на національні невдачі й травми.
„Історичні” комплекси та політичний підтекст супроводжували сутички між польськими та російськими вболівальниками напередодні і після матчу Польща-Росія. Бійки між фанами, на жаль, є звичною справою під час футбольних змагань, і їх можна трактувати як “інциденти”. Але комуністичну символіку на теренах країни, де вона офіційно заборонена, наліпки з лозунгом “Господар повернувся”, банер зі зображенням Пожарського й паперові літачки з написом “Смоленськ” недолугими історичними паралелями не назвеш. Це – навіть не провокація, а діагноз – соціопатія, або, за Вікіпедією, “стан неузгодженості волі й свідомості людини зі законами соціальної природи: неузгодженість волі зі зазначеними законами – це стан сваволі; неузгодженість свідомості зі законами соціальної природи – це стан ілюзій”. В особи утворюється так званий “комплекс сваволі й ілюзій”, виявами соціопатії в такому розумінні є вчинки, що порушують різноманітні соціальні норми, зокрема норми моралі й права.
Звісно, польська влада та УЄФА дали правову оцінку вчинкам російських уболівальників: штрафи, обмеження перетину кордону й інші “запобіжні” дії призвели до підвищення емоційності у зверненнях польських і російських високопосадовців. Відбувся своєрідний “обмін люб’язностями” і на найвищому рівні – між президентом Російської Федерації та прем’єр-міністром Польщі.
Можемо по-різному називати поведінку росіян, які прибули в гості до Польщі, – зухвалістю, нахабністю, безвідповідальністю. Її можна пояснити надмірним споживанням алкоголю, але виправдовувати, як це робить російська влада... Лише соціопат може запустити паперового літачка з написом “Смоленськ” у Польщі, як і обліпити польські міста зображеннями п’ятикутної зірки, серпа й молота на червоному тлі з лозунгом “Господар повернувся”, а такий самий соціопат може вважати, що нічого особливого не трапилося.
Кілька років тому російська дослідниця Діна Хапаєва у книзі “Готичне суспільство: морфологія жаху” вивчала етичний вимір історичної пам’яті російського суспільства, зокрема вона зауважила, що “наша (російська) совість виявилася географічною величиною: її можна виміряти кілометрами лісів і боліт, які приховали від очей могильники та бараки концентраційних таборів... Тайга, трясовина та безпам’ятство поглинули рештки наших співвітчизників, родичів, яких по-звірськи замордували наші ж співвітчизники, наші родичі”. Тоді мені ця цитата видалася надто метафоричною.
Так, одні намагаються достукатися до сумління нації, ставлять запитання на зразок: “Що це за суспільство таке, яке вважає “плямами” історії масові вбивства та злочини проти людяності, називаючи їх “білими”?”, а інші вважають себе героями, бо поцілили в національний нерв – найболючіше.
У сучасному російському суспільстві є пам’ять про жертви, але пам’ять про злочини державного терору як системотворчого чинника – відсутня.
Катинь-Смоленськ – подвійна польська національна трагедія, і насміхатись, потішатися з неї – аморально. Аморально також спостерігати за подіями відстороненим і байдужим поглядом, ніби не бажаючи усвідомлювати того, що йдеться про людську трагедію, змарновані життя й поламані долі.
В європейській традиції існує модель примирення з минулим через визнання провини. Це не зробить країну слабшою, а навпаки – продемонструє її силу й авторитет, як колись посилило авторитет католицької церкви, коли Папа Іван Павло ІІ попросив пробачення за злочини інквізиції та хрестові походи. Вибачення – це один зі способів примирення з минулим, підняття якісного рівня чесності та відповідальності за країну. Історична пам’ять західноєвропейських країн із двох світових воєн винесла та сформулювала в своїх культурах імператив катарсису через покаяння. Цей імператив запобігає поверненню в минуле, унеможливлює існування тоталітарних злочинних режимів.
Завдяки політичній волі поляків Катинська справа набула світового розголосу, і Російській Федерації довелося визнати масові розстріли польських офіцерів, які здійснювала радянська влада. Але у свідомості росіян Катинь – одна з “білих плям”. Напоготові завжди є контраргумент – розправи над червоноармійцями в польських таборах смерті на початку 20-х років. Цю тему активно обговорювали на сторінках російської патріотично налаштованої преси. Літературно-художній і суспільно-політичний журнал письменників Росії “Наш современник” (НС) 2006 і 2007 рр. неодноразово публікував матеріали, присвячені Катинській справі та російсько-польським взаєминам. Головний редактор вказаного видання Станіслав Куняєв назвав поляків „зрадниками”, „колаборантами”, „фашистами” тощо. Метою статей В. Шведа та С. Стригіна було: спростувати чинну версію Катинської трагедії, заперечити провину СРСР у масових розстрілах польських військовополонених, а також поставити під сумнів достовірність та історичність документів Катинської справи.
Польський російськомовний журнал “Нова Польща”, який виходить в Росії, не погодився з позицією „НС”, який звинуватив поляків у зраді та співпраці з фашизмом, і розпочав полеміку з авторами часопису. Серію статей „Нової Польші” С. Куняєв охарактеризував як „шляхтянський гвалт”, а головного редактора цього журналу Єжи Помяновського назвав „світоглядним імпотентом”. (До речі, Є. Помяновскі очолив редакцію „Нової Польші” на прохання Єжи Ґедройця, товаришував з Іваном Павлом ІІ, переклав польською праці А. Солжєніцина й А. Сахарова). Далі Куняєв звернувся до Комісії Ради Федерації з питань інформаційної політики, звинуватив “Нову Польщу” в русофобії й екстремізмі, а також подав звернення до правоохоронних органів. Унаслідок цього московська прокуратура порушила справу проти щомісячника “Нова Польща”.
Насправді це звична практика для Росії. Попри численні декларації добросусідських відносин та визнання права колишніх республік на національне самовизначення, спроби подолати комуністичне минуле у незалежних державах часто розцінюють як антиросійську діяльність та розпалення міжнаціональної ворожнечі. Сучасна Росія повернулась до розуміння своєї історії в руслі узгодженого з офіційною версією радянського минулого. Такої позиції Російська Федерація вимагає від усіх колишніх радянських республік.
Указом екс-президента Російської Федерації, теперішнього прем’єр-міністра Д. Мєдвєдєва була створена Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Перед комісією поставили завдання:
– узагальнювати й аналізувати інформацію про фальсифікацію історичних фактів і подій, спрямованих на применшення міжнародного престижу Російської Федерації;
– розглядати пропозиції та координувати діяльність органів державної влади різних рівнів та організацій з питань протидії спробам фальсифікації історичних фактів і подій на шкоду інтересам Росії;
– виробити рекомендації з адекватного реагування на спроби фальсифікації історичних фактів і подій та нейтралізації їхніх можливих негативних наслідків.
Указ спричинив хвилю протестів істориків та російської громадськості. Однак критична реакція у російських ЗМІ швидко згасла, що пояснюється не так спадом інтересу до цієї проблеми, як адміністративним тиском. Адже створення Комісії збіглося зі законодавчою ініціативою депутатів Росії, які внесли на розгляд Держдуми проект поправок до Кримінального кодексу Російської Федерації, що передбачає відповідальність за применшення ролі Радянського Союзу у перемозі над нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.
Тобто у Російській Федерації нарощують і політичну волю, і нормативно-правову базу, аби захистити радянський спадок. Відтак розвиваються інституції, які пильно стежать за імпульсами повернення до національної ідентичності у колишніх республіках, демонтажем радянських символів на теренах колишнього Союзу та пропагуванням національної історії незалежних держав.
Національний інститут розвитку сучасної ідеології, створений у Москві, підготував збірник довідкових матеріалів “Фальсифікація історії та історичні міфи як інструмент сучасної політики”. Скажімо, за матеріалами публікацій у ЗМІ, в Україні виокремлено такі “факти спотворення історії та антиросійської пропаганди”:
- Героїзація ОУН-УПА.
- Відкриття у Львові меморіалу “Тюрма на Лонцького”.
- Увіковічнення пам’яті Мазепи.
- “Звинувачення в ґеноциді: міф про голодомор”.
У Польщі, Литві, Латвії й Естонії:
– Офіційні звинувачення в агресії та геноциді (Резолюція Польського сейму “у зв’язку з агресією Совєцького Союзу проти Польщі 17 вересня 1939 р.” від 23 вересня 2009; у цьому документі вперше вжито слово “геноцид” стосовно дій СРСР проти Польщі; 29 вересня 2009 р. сейм Литви прийняв поправки, згідно з якими публічне заперечення радянської та нацистської агресії стосовно цієї республіки передбачає покарання (штраф або навіть тюремне ув’язнення), а президент В. Адамкус заявив, що Росія має визнати факт радянської окупації Литви та відшкодувати завдані країні збитки. Схожий закон прийнято в Латвії).
– Заборона радянської символіки (законодавча заборона на використання гербів, гімну та прапорів СРСР і Латвійської РСР у Латвії (1991 р.), заборона використовувати у громадських місцях радянську та нацистську символіки в Естонії (2007 р.). У Литві відповідний закон ухвалено 2008 року, внесення поправок 2009 року до польського Кримінального кодексу, згідно з яким торгівлю предметами з радянською символікою каратимуть двома роками позбавлення волі).
Окрім того, на думку упорядників вказаного збірника, Латвія продукує антиросійську кінопропаганду – “антиросійський” фільм “Радянське оповідання” (латиськ. “Padomju stāsts”, англ. “The Soviet Story”). В основі сюжету – розповідь про Голодомор, Катинь, співпрацю СС та НКВС СРСР, масові депортації в Радянському Союзі та медичні експеременти над в’язнями ГУЛАГу.
В Естонії фактами спотворення історії та антиросійською пропагандою вважають:
– Збори ветеранів і пропагування СС. Свідченням цього, на думку упорядників збірника, є ініціатива Талліна оголосити 23 серпня Днем пам’яті жертв комунізму й нацизму, а також настінний календар із плакатами естонських дивізій СС. Календар розповсюджують у книгарнях країни в комплекті з подарунковим альбомом “Естонська дивізія СС у фотографіях і літерах”.
Такі звіти готує і фонд “Історична пам’ять” під керівництвом А. Дюкова та інші лояльні до влади інституції, які є носіями історичної політики російської держави й офіційної версії минулого.
Вказаний збірник підготували 2009 року. Якщо підняти підшивки газет, то зможемо пересвідчитись, що на кожен із указаних пунктів були відповідні реакції російської влади. Правда, не офіційні, а зрежисовані у Кремлі, такі собі флеш-моби й мітинги у колишніх радянських республіках, що їх утілювали зазвичай або радикальні молодіжні парамілітарні організації, або російськомовні мирні пенсіонери, або годовані з кремлівської руки депутати. Пригадаймо масові погроми, що супроводжували перенесення могили Невідомого солдата в Естонії, численні скандали, спровоковані сутичками між учасниками мітингів у річниці відзначення жертв Другої світової війни в Україні та державах Прибалтики тощо. Директор фонду “Історична пам’ять” публічно виявив бажання фізично знищити режисерів фільму “Радянське оповідання”, і його вчинок не викликав належного обурення російської громадськості.
Кремль запустив “паперового літачка” з написом “друга державна мова” до Латвії. До честі латишів, на нещодавньому референдумі вони відстояли своє право на єдину державну мову.
Тепер такий “мовний літачок”, пілотований Ківаловим-Колесніченком, зайшов на друге коло над Україною!