Для того щоб викликати страх та занепокоєння в інших країн світу, не обов’язково бути сильним, могутнім і непереможним. Можна просто сформувати відповідний образ у суспільній уяві й успішно його пропагувати. Неважливо, чи йдеться про громадян власної держави чи про мешканців інших країн і всієї планети.
Москва чудово засвоїла цю істину. Кремль має багаторічний досвід маніпуляцій, погроз та брехні глобального масштабу. Міф про могутність і начебто законні геополітичні амбіції Кремля, його право визначати долю цілих країн і континентів, сформований на вигаданих історіях про неіснуючі видатні перемоги. Приправлений сумішшю імперської величі, нахабства і месіанства. Щедро профінансований великими грошовими ресурсами, підкупом закордонних політиків і грою на світових енергетичних ринках.
Росія досягла серйозних успіхів у справі світової пропаганди образу країни, якої не існує. Москва – це імперія, яка торгує не лише нафтою чи газом. Основну цінність для неї створює експорт страху, брехні та обману. Потім вони конвертуються в геополітичні бонуси і дивіденди. Дозволяють руйнувати підвалини світового порядку, змінювати кордони, захоплювати території і знищувати інші нації.
Створення атмосфери страху на тлі жахливих злочинів і нечуваної жорсткості здавна було улюбленою справою Москви. Між масовими стратами новгородців, вчинених опричниками Івана Грозного в 1570 році, і вбивствами українців у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Ізюмі та інших містах і селах лежить відстань у кілька століть. Але все це прояви одного й того самого симптому «загадкової російської душі». Який давав про себе знати в низці злочинів, скоєних росіянами проти інших народів. І значна їх кількість припадає саме на Україну. Звірства Москви – це не ексцес виконавця. Це одна з рис характеру імперії, її фундаментальна сутність.
Блеф на грані фолу – ще один улюблений геополітичний прийом Росії. Але цього разу агресор прорахувався. Річ у тому, що і прості росіяни, і сам Кремль після багатьох років отруйної пропаганди про власну велич і право перекроювати кордони інших держав увірували у свою могутність і непереможність. У силу своєї армії. У наявність передового озброєння і технологій. У незалежність від західних компонентів для виробництва зброї. У найкращі у світі ракети, танки, літаки системи ППО і кораблі. В елітні військові частини, яких не існує в реальності. У геніальних полководців, які насправді є корумпованими і без особливих талантів. У потужну економіку, яка насправді побудована на експорті сировини.
Звідси ця дика ірраціональна віра у взяття Києва за три дні. У тріумфальний похід Європою і вихід до Ла-Маншу. У те, що Україна не чинитиме опору, а складе зброю після перших ударів і вигляду російських танкових колон. Що Захід висловить нову глибоку стурбованість і змириться з реальністю. І не ризикне допомагати Україні, щоб, не дай боже, не розгнівити великого російського ведмедя, який забажав нової крові.
Виступаючи перед початком повномасштабного вторгнення в Україну, Путін вірив у свою геніальність і російську могутність. Вірив у міф, який плекав і підтримував, зокрема, сам. Як для внутрішнього, так і для зовнішнього вжитку, для введення в оману великої частини світу. А тепер разом з усіма росіянами став його ж жертвою. Перед 24 лютого президент держави-агресора був впевнений: одного грізного погляду вистачить, щоб паралізувати український опір. Одного жорсткого словесного попередження країнам НАТО буде достатньо, щоб ввести США і Європу у стан заціпеніння. Реальність виявилася іншою, ніж очікували у Кремлі.
Страх розгнівати російського ведмедя, який начебто володіє великою силою і може гідно протистояти усьому блоку НАТО разом із США, не раз затьмарював тверезе мислення багатьох політиків. Сіяв паніку і зневіру. Спричиняв млявість і поступливість. Провокував курс на умиротворення агресора і загравання з ним. Змушував жити в полоні ілюзій та необ’єктивного сприйняття дійсності. Брехати самому собі і бути спроможним не більше як на висловлення глибокої стурбованості агресивними діями Росії. Так було під час агресії у Грузії 2008 року. Ситуація повторилася після анексії Криму та вторгнення російських військових підрозділів на Донбас.
Звісно, не обійшлося без вміння Кремля тонко відчувати психологію суспільств, розуміти вразливі слабкі місця і всього сучасного Заходу, і окремих політиків. Не сила Росії, а слабкість і нерішучість світових політичних еліт дозволила Москві здійснювати свої загарбницькі авантюри. Та все оманливе і фальшиве рано чи пізно буде розвінчане. Так сталося і з образом моторошного і грізного російського ведмедя.
Російські пропагандисти сформували свої міфи про військову могутність і непереможність російської армії, про міць російської економіки і світову впливовість Москви на хиткому непевному фундаменті. Як тільки хтось наважився дати відсіч черговим загарбницьким планам Кремля, створений пропагандою образ почав швидко руйнуватися. Ніщо так не сприяло розвінчанню міфу про російську військову могутність, як агресія Росії проти України. Кровожерливий ведмідь, який претендував на звання «другої армії світу» та збирався воювати з НАТО і за два тижні дійти до Ла-Маншу, виявився паперовим.
Авторитарні режими й імперії часто хворіють на комплекси власної величі та обраності. Така імперія як Росія може довгий час триматися на фальшивих ідеях. Вселяти страх і завдяки блефу домагатися щоразу нових поступок. Але, як тільки жорстока реальність вщент розбиває вигадані міфи про силу і непереможність, настає її крах. Бо брехня, яка цементувала імперію зсередини, більше не працює.
Ще недавно значна частина населення планети Земля сприймала Росію як авторитарну, недемократичну, але достатньо сильну державу. Одного з геополітичних гравців, з яким потрібно рахуватися. Багато хто всерйоз боявся російських військ і вважав, що Москва дійсно має в розпорядженні «другу армію світу» за рівнем могутності. Хтось з наївних західних політиків навіть всерйоз планував створити з Росією альянс проти Китаю. І дуже боявся зближення Пекіна та Москви.
Росію могли не любити, але дивилися на її злочинну діяльність й агресивну риторику крізь пальці. Ставилися з дивною поблажливістю до щоразу нових дій агресора з підриву світового порядку та глобальної стабільності. І надто легко забували про гріхи минулого. Та чи збережеться таке ставлення після того, як світ нарешті побачив справжню брехливу, криваву і потворну сутність Москви? Побачив її слабкість і жалюгідність. Садизм і жорстокість. Відчуття безпорадності і смішні спроби приховати власні поразки та невдачі в Україні байками від російського Генштабу.
Немає нічого страшнішого для імперії, яка вдавала, що має право бути серед провідних держав світу, ніж продемонструвати всій планеті свою жалюгідність. Кожен день війни проти України декласує Москву. Опускає її все нижче у світовому рейтингу впливовості. Знищує її авторитет навіть серед малих держав у Середній Азії та на Кавказі.
Раніше на зустріч з Путіним міг запізнитися лише президент США. Сьогодні це легко і невимушено роблять президенти Туреччини і Киргизстану. А російський лідер бідкається індійському прем’єр-міністру, що Україна не погоджується на переговори. Недарма американські генерали закликають світ готуватися до можливого розвалу Росії. Великий грізний ведмідь, який вселяв жах, таки виявився паперовим.