Партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) вже понад рік лідирує в загальнонаціональному рейтингу популярності. Ця політична сила називає себе позасистемною й апелює до захисту німецької культури, перегляду політики історичної пам'яті, відродження промисловості, відновлення суверенітету і розв’язання міграційної проблеми. Проте в німецькій політиці існує одне табу, яке не наважуються порушити навіть ультраправі, – статус Кьоніґсберґа і Східної Пруссії.
Цей історичний регіон Німеччини потрапив під радянський контроль у 1945 році. Сталін особисто наполягав на тому, що СРСР потрібний незамерзаючий порт на Балтійському морі. І обґрунтовував передачу німецької території компенсацією за втрати під час Другої світової війни. На Потсдамській конференції в серпні 1945 року союзники ухвалили остаточне рішення поділити територію Східної Пруссії між СРСР і Польщею. Радянська влада швидко зачистила регіон від залишків німецького населення та заселила його росіянами. Перейменувала Кьоніґсберґ на Калінінград, створила Калінінградську область та включила її до складу Росії (тоді РРФСР). Так колись німецька земля стала військовим форпостом Москви на Балтиці та закритою мілітаризованою зоною.
У Договорі про остаточне врегулювання щодо Німеччини від 12 вересня 1990 року Берлін офіційно відмовився від усіх територіальних претензій за межами кордонів 1990 року, тож належність Калінінграда Росії стала міжнародно визнаним фактом. Натомість Москва не чинила спротиву об'єднанню ФРН та НДР.
Мотиви німецьких політичних еліт, які дотримуються негласного табу на тему належності Кьоніґсберґа і Пруссії, можна зрозуміти. На території Калінінградської області РФ після завершення Другої світової війни не залишилося німецького населення. Останні німці були депортовані звідти радянською владою в 1947–1948 роках. Якщо ж наважитися публічно висунути ідею перегляду міжнародно визнаних кордонів, можна потрапити під заборону політичної діяльності.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleАле відверто закликати повернути Кьоніґсберґ силовим шляхом – це одне, а зовсім інше – пам'ятати про деструктивну роль Росії в історії Німеччини та всієї Європи і, зважаючи на це, формувати власну політику щодо Москви. Зрештою, Японія не забула про чотири Курильські острови – Кунашир, Ітуруп, Хабомаї та Шикотан – і вважає їх своїми споконвічними територіями, незаконно окупованими Радянським Союзом у 1945 році. Хоча й не планує повертати їх силовим шляхом.
Роль Східної Пруссії та Кьоніґсберґа в німецькій історії важко переоцінити. Однак вкрай поблажлива позиція Берліна, який остаточно змирився з російською анексією цих територій, відрізняється від позиції Токіо.
Як не парадоксально, сучасні німецькі ультраправі особливо схильні романтизувати російсько-німецькі відносини. «Альтернатива для Німеччини» створила цілий міф про російсько-німецьку дружбу, яка пройшла випробування часом. Співпрацю з Москвою ідеологи партії розглядають крізь призму традиційного партнерства, духовної близькості й вимушеного союзу проти Заходу. Щоб обґрунтувати таке бачення відносин з РФ, німецькі ультраправі посилаються на прагматичну політику канцлера Отто фон Бісмарка щодо Російської імперії у другій половині XIX століття. Щоправда, вони забувають про його скептичне ставлення до будь-яких угод з Москвою, подвійну дипломатичну гру та готовність стримувати її імперські амбіції.
Ще одна риса сучасних німецьких правих – ідеалізація Росії в контексті німецької історії. Один із співзасновників AfD Александер Ґауланд неодноразово наголошував на історичній ролі Москви для збереження Німеччини. Зокрема, політик апелює до епохи Наполеонівських війн, коли «Росія врятувала Пруссію від загибелі». Також німецькі праві нерідко розглядають Кремль як природного союзника в боротьбі з «англосаксонським впливом». Існування Німецької Демократичної Республіки, яка була васалом СРСР, трактується з точки зору «збереження німецької ідентичності». А ось Федеративна Республіка Німеччини, навпаки, сприймається як державне утворення, яке зазнало надмірного негативного впливу Америки і Заходу. Німецькі популісти, принципово не помічаючи минулих і сучасних злочинів Росії, формують паралельну реальність. Якби Отто фон Бісмарк страждав на схожі геополітичні ілюзії, йому ніколи не вдалося б створити потужну Німецьку імперію.
Не лише німецькі ультраправі (чи ті, хто мімікрує під правих) страждають на вибіркову амнезію, коли мова заходить про минуле та історію взаємовідносин із Росією. Польські політики теж виявилися надто вразливими перед цією хворобою. Частина з них так захопилася історичною війною з Україною, що забула про визначальну роль Москви у втраті польської державності. Польська політика щодо українців у попередні століття теж стала жертвою вибіркової втрати пам'яті. І це головна причина ускладнень у польсько-українських відносинах.
Здається, дивна хвороба амнезії вражає все, що пов'язано з Росією. Навіть серйозні злодіяння Москви в минулому не гарантують формування стійкого і тривалого імунітету. Через це ми спостерігаємо цікаву суперечність: політичні сили в окремих країнах Європи, які, з огляду на власне ідеологічне позиціонування, мали б пам'ятати про гріхи Кремля й усвідомлювати російську загрозу, навпаки, відчувають до нього дивний потяг і несвідоме захоплення.
Проблемою для України є не саме зростання популярності правих сил у Німеччині, а те, що ці сили виявляються зовсім не правими, коли йдеться про історичну пам'ять і справедливість. Німецькі політики з AfD, які позиціонують себе позасистемними, у питанні Кьоніґсберґа і долі Східної Пруссії є звичайними обивателями. Їхня позиція, що передбачає тісну дружбу з РФ, відновлення економічних зв'язків і формування залежності від російських енергоносіїв, якось не дуже вписується в концепцію відродження Німеччини як провідної сили Європи. Вона цілковито позбавлена історичних рахунків до Москви, які, здавалося б, мали б за замовчуванням відчувати усі праві в країнах, яким довелося зіткнутися з російським імперіалізмом. Натомість така позиція ґрунтується на геополітичних ілюзіях, небезпечних і неприпустимих у міжнародних відносинах.