Одним із головних союзників України у її протистоянні російській агресії є Польща. І це не порожні слова. Незалежність України напряму пов’язана з незалежністю Польщі. Відповідальні політики в обох країнах це добре розуміють.
Тому ми безумовно розраховуємо на підтримку Польщі. І це правильно. Проте потрібне ще й розуміння того, чому Польща сьогодні однозначно стоїть на боці України. Про маргінес у цьому аналізі згадувати не будемо. Ми повинні розуміти, чому держава, про яку в українських школах досі за інерцією вчать, що вона не завжди добре, а точніше – завжди недобре ставилася до України. Про ці історичні конструкції теж говорити не будемо – значною мірою це справді інерційні історичні конструкції XIX сторіччя.
Отож, попри всі привиди українсько-польської історії сьогодні Республіка Польща є одним з наших головних союзників. Щоб зрозуміти цілі, які усвідомлено чи ні ставлять перед собою політичні сили сучасної Республіки Польща, потрібно, як не дивно, повернутися до такого складного політичного утворення, як Річ Посполита. Банальність: це східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569–1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви.
І тут ми повинні, всупереч шкільним підручникам, зрозуміти, що І Річ Посполита не була національним формуванням у тому сенсі, який у нього вклали і польські, й українські історики XIX сторіччя.
У чому ж полягала ідея Речі Посполитої, окрім як у збереженні прав та вольностей шляхетського стану?
По-перше, це було певне впорядкування величезної дуже різноманітної території на відносно федеративних засадах, які межували зі своєрідним тогочасним плюралізмом.
По-друге, це була певна спрямованість на Схід.
На початку ХХ ст. у польській політичній думці функціонували дві головні політичні ідеї, які по-суті були планами відродження майбутньої Польщі. Щоправда, Польщу вони бачили по-різному і у різних кордонах – що географічних, що етнічних.
Конфедералісти (пілсудчики)
Першим політичним трендом традиційно залишалися конфедералісти. Їхнім лідером став Юзеф Пілсудський. Конфедералісти у дещо модернізованому сенсі І Речі Посполитої – з поправкою на новонароджені (а не відроджені, як подається) нації – польську, українську, литовську, єврейську. Вони мусили шукати нових форм конфедералізму, бо без нього простір від Слобожанщини до Великопольщі і від Литви до Поділля навіть теоретично годі було якось упорядкувати. Однак тогочасні польські політичні мислителі, закладаючи основи польської новітньої геополітики, мусіли якось продумати цю проблему. Пілсудський і його послідовники бачили впорядкування простору старої Речі Посполитої у формах конфедерації Польщі, України, Білорусі та Литви у формі Міжмор’я (Międzymorze, Intermarum).
Перший план Пілсудського виглядав так:
Міжмор'я І Юзефа Пілсудського, 1914-1920
Відвойовуючи новітню Польщу – ІІ Річ Посполиту (1918-1939), вони цілком слушно вважали стосунки з тим простором на Схід від Польщі важливими, і навіть критично важливими для майбутнього ІІ Речі Посполитої.
Звідси – спроби Пілсудського попри українсько-польську війну із ЗУНР, попри загравання з більшовиками підтримати УНР.
Однак план маршала Пілсудського зіткнувся з опором і за кордоном, і всередині країни. Українські, білоруські та литовські націоналісти побоювалися, що в об’єднаній державі неполяки (а особливо некатолики) опиняться у становищі громадян другого сорту. У самій Польщі також було багато прихильників створення чисто польської національної держави.
Карта відновленої ІІ Речі Посполитої, 1923
Політичною реалізацією ще більших планів пілсудчиків став запропонований ними план створення конфедерації держав, званих «Міжмор’ям» (Międzymorze) — проект конфедерації держав, до якої мали ввійти незалежні Польща, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, Югославія, Чехословаччина, а також, можливо, Фінляндія, висунутий Юзефом Пілсудським після І Світової війни. Ця конфедерація мала сягати від Чорного й Адріатичного до Балтійського моря, звідси й назва. Пілсудський вважав, що створення цієї конфедерації держав, у центрі якої буде федерація Речі Посполитої, котра складатиметься з Польщі, України, Білорусі та Литви, дозволить уникнути домінування реваншистських Німеччини та Росії-СРСР.
Другий план Пілсудського виглядав так:
Міжмор’я ІІ Юзефа Пілсудського, 1921-1935
Якоюсь мірою 1991 р. ідея Міжмор’я відродилася у формі «Вишеградської четвірки» – у формі порозуміння між Польщею, Угорщиною, Чехією та Словаччиною.
Націоналісти (ендеки)
Другим політичним трендом став модерний польський націоналізм. Лідером націоналістів став Роман Дмовський.
Гаслом польських націоналістів ендеків (Націонал-демократів) стало, на жаль, «Польща для поляків». Вони не бачили місця у майбутній Польщі для національних меншин. Зрештою, це породило польську ксенофобію, антисемітизм і зворотну реакцію у формі боротьби націоналістів українських чи литовських. Ендеки відкидали відносно толерантну (принаймні в інтенції) спадщину І Речі Посполитої – тобто пілсудчиків. Ба більше, Дмовський жорстко відстоював ідею полонізації українців та білорусів. Жодна державність цих народів не передбачалася: «на території, де закінчується Західна Європа, яка лежить між Німеччиною та Росією, місця для малої, слабої держави немає».
Як і всякі націоналісти, ендеки мобілізували своїх прихильників, створюючи образ ворога. На різних етапах це були надпотужні німці і всюдисущі євреї. Потім картина доповнилася брутальними українцями.
Ще одною характерною рисою стала конспірологія, яка мала своє продовження у переслідуваннях всюдисущих супротивників. Це створювало ситуацію страху не лише для інородців, але й для дисидентів та політичних противників – навіть із владного табору пілсудчиків. Одним словом, ендеки заявили свою претензію на монополію на патріотизм, польськість і т.д.
У геополітичному сенсі Дмовський і ендеція апелювали до «етнічних територій», доволі вільно трактуючи це поняття.
Отож немає жодного сумніву, що польські націоналісти бачили Польщу виключно як національне утворення на «своїх етнічних землях».
Ендеки ігнорували той факт, що ІІ Річ Посполита – міжвоєнна Польща – була поліетнічним утворенням. Тому спроби перевести міжвоєнну Польщу, у відповідності з тогочасними політичними модами, на націоналістичні рейки завершилася такою ж націоналістичною реакцією – народився й активізувався український націоналізм, зміцнився сіонізм, німецький націоналізм.
Дивно, але багато хто вважає Дмовського «приземленим», «прагматичним» польським геополітиком. Тоді як Пілсудського вважають «романтиком».
Важливе те, що вони заклали основи двох польських національних і геополітичних ідей, які конкурували за їхнього життя, і, як показує сьогодення, конкурують досі. І це свідчить про певні рації, які є у двох цих способах політичного візіонерства.
Коло паризької «Культури»
Комуністична пауза (ПНР, 1945-1989 рр.) неначе вбила обидва ці тренди – і відкритих назовні пілсудчиків, й ізоляціоністів-ендеків. Однак ці дві політичні ідеї збереглися й розвинулися на еміграції та у польському антикомуністичному русі всередині Польщі.
Найжорсткішою реалією і гримасою часу стало те, що нацисти, більшовики та польські сталіністи реалізували плани польської ендеції – екстермінація і наступне вигнання євреїв, вилучення українських, білоруських та литовських земель, депортація німців, розсіяння решток українців зробили (чи майже зробили) Польщу моноетнічною.
Навряд чи це була реалізація планів Дмовського. Однак Польщу зробили такою – насильно, звісно. Та ще й «пересунули» на Захід – теж насильно.
Та у польській політичній думці не померли думки про Схід. А на Сході, хоч і в рамках Росії-СССР, з’явилися такі територіальні утворення, як УССР, БССР, ЛССР. Звісно, це не були повноцінні держави чи автономії, а тим більше це не були незалежні Україна, Білорусь, Литва. Тим не менше, з цими реаліями доводилося рахуватись. Польські політичні мислителі з кола паризького еміграційного журналу «Культура» охоплювали цей простір поняттям УЛБ (ULB).
На еміграції виросла блискуча плеяда політичних мислителів на чолі з Єжи Ґєдройцем і Юліушем Мєрошевським. Якщо говорити про Східну Європу, то вони, звісно, були під значним впливом Пілсудського. А також під впливом польського інтелектуально-політичного руху «прометеїстів», духовним лідером яких був ще кн. Адам Єжи Чарторийський. Головна ідея «прометеїстів» полягала у допомозі поневоленим народам Росії здобути свободу і незалежність. Особливе місце серед цих народів, звісно, займали Україна, Білорусь та Литва. Передумовою цієї співпраці стало не таке просте для багатьох поляків визнання непорушності сьогоднішніх кордонів України, Білорусі та Литви. Визнання втрати Львова та Вільнюса, вважали Ґєдройц та Мєрошевський, є фундаментом майбутньої геополітичної архітектури у цілому регіоні.
Може, комусь це видасться парадоксом, але у якомусь сенсі на еміграції, на іншому рівні розвитку політичної думки та політичної реальності відбулося щось на зразок поєднання до того часу непоєднуваного – концентрації на польськості та відкритості на Схід.
Одним словом – провідне на еміграції, а також у Польщі,коло Ґєдройця-Мєрошевського прийняло мононаціональну конструкцію сучасної Польщі, визнавши при цьому Україну, Литву й Білорусь у тих кордонах, що склалися після ІІ Світової війни, і тим самим відкрили сучасну Польщу на Схід – до тих відносин, які сьогодні реалізують політики сучасної Республіки Польщі.
Польща у геополітичних трендах сьогодення
Тому практично всі серйозні польські політики виходять з того, що:
- Польща є національною державою;
- Польща відкрита і зацікавлена у поглибленій співпраці з УЛБ;
- Польща розуміє, що її доля вирішується не лише у ЄС чи НАТО, а й на Сході.
Ба більше, ми бачимо, що з огляду на агресію Російської Федерації за участю Польщі (однак те лише з її ініціативи) формується союз країн, які страждають від загрози Росії. А це: Україна, Молдова, Румунія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Дещо менше – й інші сусіди Російської Федерації. Що це, як не відродження того самого Міжмор’я?
Звісно, ця збіжність інтересів інколи формалізується – як-от у випадку з ГУАМ, а інколи і ні, як-от сьогодні. ГУАМ є регіональним об’єднанням п’яти держав — Грузії, України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова.
А інколи ми спостерігаємо ситуативну підтримку, коли країни підтримують одна одну і таким чином творять неформалізовані ситуативні союзи. Як-от неформальний союз Польщі і Швеції у створенні політики Східного партнерства ЄС (2008), спрямованої на Україну, Білорусь, Молдову, Грузію, Азербайджан, Вірменію.
І потребу у цій взаємній підтримці у формальних чи неформальних структурах, здається, сучасна польська політична еліта добре усвідомлює. Це просто вимога часу з огляду на спільну загрозу.
Таким чином у Польщі ми бачимо дві тенденції:
- успішну розбудову власне національної держави (знову парадокс – у рамках наддержавного утворення – ЄС);
- обережну розбудову стосунків у смузі Міжмор’я (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова, Грузія).
При цьому Республіка Польща (ІІІ Річ Посполита) є однозначним союзником США і їх союзників.
Події з російською агресією в Україні показали, що у конфлікті Російської Федерації (континентальної імперії, в сучасних умовах – Світового острова) та США+ (новітньої морської імперії, в сучасних умовах – Світового океану) – весь пояс Міжмор’я є на боці Новітньої імперії Світових океанів (див. Т. Возняк, Англосаксонські геополітичні тренди і війна в Україні).
Тому, якщо подивитися на диспозицію сил у світовому протистоянні Світового острова та Світового океану, яке режим Путіна ввів у гостру фазу, то ми бачимо, що ситуація повторюється. Та сама диспозиція була на початку ХХ ст. – її й описав Гелфорд Джон Маккіндер (Halford John Mackinder, 1861-1947).
З одного боку бачимо явну чи латентну консолідацію Континенту (Світового острова). Росія зайняла гостро опозиційну диспозицію щодо США+. Китай – у вичікуючій диспозиції. Ряд країн ЄС, які традиційно тяжіли до Континенту (Німеччина, Австрія, Франція) є у двозначній диспозиції. Вони тісно пов’язані/нейтралізовані Світовими океанами. Однак у випадку Німеччини так само тісно пов’язані/напівнейтралізовані Росією. Але щодень то більше пов’язані/напівнейтралізовані Китаєм, де у ФРН маса проектів та планів. Окрім того, на всі ці пов’язаності/напівнейтралізації накладається ще й шлейф традиційного континентального політичного мислення та позиціонування.
З іншого боку бачимо, як у формальний і не формальний спосіб консолідувалася традиційно антиконтинентальна англосаксонська ліга у складі США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Великої Британії.
І, ще раз повторимося, в точності з передбаченням Маккіндера до антиконтинентальної ліги долучився колишній центральноєвропейський «санітарний коридор», який тільки змінює свою назву (Міжмор’я, УЛБ, ГУАМ, Вишеградська четвірка). Однак від зміни назви його «санітарна», «ізолююча» функція не змінюється.
Сьогодні у склад віртуального неформалізованого Міжмор’я ситуативно входять Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова. В принципі, там є місце і на Білорусь та Грузію. І деякі кроки Білорусі Лукашенка підтверджують, що і вона у непрямий спосіб майже непомітно, проте дрейфує, наскільки може, у тому ж напрямку.
Тому у Польщі знову появилося нове/старе геополітичне завдання посилити свої геополітичні зв’язки з:
- антиконтинентальною англосаксонською лігою;
- взяти участь у консолідації Міжмор’я як союзника.
Хоча, звісно, при цьому зберігаються і завдання через поглиблення інтеграції у ЄС, особливо в контексті стосунків з Німеччиною та Францією, зв’язувати/нейтралізовувати європейське латентно проконтинентальне крило Світового острова.
Міжмор’я вкотре має відрізати латентних союзників Світового острова від Росії у її путінській реінкарнації.
Диспозиція Океану, Міжмор’я та Острова, 2015
І ці заходи не є благими побажаннями – вони мають убезпечити ІІІ Річ Посполиту від чергової катастрофічної втрати суверенітету у рамках вкотре консолідованого Острова.
При цьому геополітична диспозиція Республіки Польща майже повністю збігається з геополітичною диспозицією України.
Геополітичні виклики суверенітету України майже повністю співпадають з геополітичними викликами суверенітету Польщі.
Тому і геополітичні завдання України та Польщі майже збігаються. І це попри те, що Україна не є ні членом ЄС, ні членом НАТО. А Польща є і членом ЄС, і членом НАТО.
Агресія Путіна і реальна, а не уявна, геополітична диспозиція ламає бар’єри, виставлені ЄС та НАТО. Сьогодні ці віртуальні бар’єри проходять випробування на міцність і всеосяжність.
Внутрішньополітичні тренди
Однак це загальні міркування. Реальна політика має конкретний вимір. Сьогодні у РП є дві головні політичні сили і, відповідно, дві політичні стратегії.
Ліберальний проєвропейський сегмент польської політики репрезентований партією Громадянська платформа (PO – Platforma obywatelska).
Більш патріотичний правий сегмент, представлений партією Право і справедливість (PiS – Prawo i Sprawiedliwość).
Які їхні геополітичні орієнтири?
Громадянська платформа, будучи жорстко проєвропейською, є в дуже дивній ситуації. Громадянська платформа незчулася, як призвела до певної підміни у своїх стосунках з головним політичним партнером – ЄС. З огляду на об’єми економічної співпраці Німеччина неначе затулила чи підмінила собою ЄС. Стосунки з ФРН стали пріоритетними. І саме це призвело і до тимчасової зовнішньополітичної орієнтації традиційно «неопілсудчистської» політики польського демократичного лівого центру. Німеччина як латентний, невидимий учасник/союзник континентальних проектів, як вже зауважувалося, має особливі стосунки з Росією – донедавна вона мала такі особливі стосунки навіть з Росією Путіна. Це призвело до того, що після приходу до влади 2007 року лідери Громадянської платформи, о диво, теж взяли курс на встановлення особливих стосунків з РФ. Навіть підозріла катастрофа президентського літака під Смоленськом не похитнула цієї рішучості – бо ж загинули політичні опоненти Громадянської платформи з «Права і Справедливості». Здається, що не надто похитнув цей курс і Майдан Гідності 2013 р., коли російський слід за відмовою Януковича від асоціації України з ЄС був більш ніж очевидним. Як і те, що Росія заповзялася остаточно поглинути Україну. Злам і крах цієї позиції відбувся з огляду на вже відкриту агресію Росії – анексію Криму та окупацію частини Донбасу. Що не призвело до негайної підтримки України. У Громадянській платформі ще довго спостерігалася невизначеність, розгубленість, оглядання на більш ніж невизначену Німеччину та ЄС. Зрештою головного промотора такої латентно пронімецької політики прем’єр-міністра Дональда Туска 2014 року евакуйовують до Брюсселя на посаду Голови Ради Європи. Так завершилося польське перезавантаження стосунків з Росією.
«Право і справедливість» натомість, будучи неначебто гіперпатріотичної традиціоналістської орієнтації, будучи неначебто представниками правого центру, близького до «неоендеції», навпаки, дивним чином проявила атлантичні симпатії і доволі виразно підтримала Україну в її конфлікті з Росією Путіна. Звісно, це було і результатом катастрофи під Смоленськом (2010), де загинув брат лідера «Права і Справедливості», президент Лех Качинський. Так само підтримка України стала і формою опонування «проросійській» чи «ніякій» позиції Громадянської платформи. Ну і, звісно, це позиціонування було результатом традиційної антиросійської позиції польських правих.
Однак факт залишається фактом:
– Польські ліберали дивним чином виявилися не аж так прихильними до антиконтинентальної англосаксонської ліги та її союзників з найбільш загроженого «санітарного поясу» Міжмор’я – а отже, і до України;
– Польські праві бачать у антиконтинентальній англосаксонській лізі та зміцненні її союзників у Міжмор’ї основну гарантію польського суверенітету.
Таким чином у сучасній польській геополітиці сформувався парадокс.
Ліберали з Громадянської платформи у зовнішній політиці, виходячи з польської політичної історії, стали радше спадкоємцями польських націонал-демократів Романа Дмовського.
А праві з «Права і Справедливості» у зовнішній політиці, виходячи з польської політичної історії, стали радше спадкоємцями польських конфедералістів Юзефа Пілсудського.
Звісно, ці оцінки дуже загальні і злегка провокативні. Їх варто коригувати, нюансувати з огляду на позиції конкретних персоналій та обставин. А вони змінюються. На наступних президентських та парламентських виборах очікується повернення впливу «Права і Справедливості». Що зовсім не означає, попри наші попередні міркування, посилення атлантизму у зовнішній політиці Польщі та більшої підтримки України.
Не варто забувати і гіпернаціоналістичних ексцесів у самій Польщі, пов’язаних з появою хоч і дрібних, проте гучних гіперендетських груп. Для них характерним є національний аутизм із елементами теоретизуючого реваншизму. Частина з них, як видається інспірована Росією, а частина з’явилася у результаті певної розгубленості Громадянської платформи. На сьогодні розглядати їх всерйоз не варто.
Назагал динаміка розвитку міжнародної ситуації, динаміка розвитку ситуації у Східній Європі, зокрема в Україні, і динаміка політичних змін у самій Польщі після паузи епохи Януковича, здається, розвертається на Схід. Спільна загроза змушує польських політиків відповідально думати про Схід. І у цьому сенсі для всього регіону ідея Міжмор’я в оновлених, не обов’язково формалізованих формах залишається такою ж актуальною, як і сто років тому.