Інтерв’ю, яке кореспондент польського видання Nowa Europa Wschodnia Євґеніуш Соболь провів з Анетою Камінською (Aneta Kamińska) – польською поеткою і перекладачкою нової української літератури.
– Як ти захопилася українською поезією?
– Певним чином випадково. 2003 року я зустріла у Варшаві українську поетку та перекладачку Маріанну Кіяновську. Саме вона переконала мене на цю – здавалося тоді – неможливу справу: я не знала ні української мови, ні української літератури. Та й узагалі, небагато знала про саму Україну. Спочатку я працювала з Андрієм Поритком – перекладачем польської літератури, а приватно: чоловіком Кіяновської. Я почала підтримувати контакти з тамтешніми митцями та активно брати участь у львівському літературному житті. Це допровадило до того, що я чимраз більше захоплювалася українською поезією. У школі я вивчала російську мову, тож трохи розуміла українську: я могла читати, а незабаром уже була в стані самостійно вирішувати щодо свого варіанти перекладу. Тоді мало хто цікавився Україною. Увага до неї зросла щойно після Помаранчевої революції, а це вже було на зламі 2004 та 2005 років.
– Як оцінюєш сучасний стан української поезії? Чи відбувається там зниження читацької аудиторії, як у Польщі?
– Порівнюючи Україну та Польщу, я іноді заздрю першій, оскільки поезія там утримує досить сильні позиції. У мене складається враження, що українці читають більше віршів, ніж поляки, поет має вищий соціальний статус. Це можна побачити, зокрема, в контексті таких подій, як актуальна війна чи недавня революція. Наприклад, на сцені київського Майдану виступали поети. У Польщі мені важко уявити, щоб під час протестів чи демонстрацій читалися вірші. Також завдяки Майдану було видно, що власне через поезію українці висловлювали свої почуття, такі як відчай чи сум. Щорічно я приїжджаю на Форум видавців у Львові, а іноді і на «Книжковий Арсенал» до Києва. Це великі свята літератури. Форум видавців – це найбільший літературний фестиваль у Центрально-Східній Європі. Публіка сприймає авторів живо, з ентузіазмом, вона є активнішою, відкритішою, задає більше запитань, ніж на схожих імпрезах у Польщі.
– Якими критеріями ти керуєшся, здійснюючи вибір поета, котрого маєш намір перекладати?
– Мені не подобається поняття канону. Я не ходжу протоптаним шлях. Я відкриваю поетів для себе, і це не повинні бути відомі поети. Якийсь митець може бути дуже відомим в Україні, але не обов'язково його творчість промовлятиме до поляків. З моїм особистим «каноном» можна ознайомитись, прочитавши опубліковані мною антології.
– Коли народилася ідея антології Cząstki pomarańczy («Дольки помаранч»). Нова українська поезія, репрезентована видавництвом Ha!art?
– Cząstki pomarańczy, насамперед, є результатом моїх поїздок до України. Раніше в Польщі було опубліковано антологію Богдана Задури Wiersze zawsze są wolne («Вірші завжди є вільними»), але я відкрила для себе цілком інших поетів. Я думала, що варто було б щось додати, репрезентувати інші імена та тексти. Коли я брала участь у Львівському форумі видавців, то відвідувала стільки зустрічей, скільки лише могла. Я налагоджувала контакти з поетами, отримувала книги від них, а потім продовжувала працювати вдома. Працюючи над антологією, я постійно публікувала свої переклади в літературній пресі. На антологію я витратила досить багато часу. 2008 року я вже домовилася про її видання, але ці плани відсунула економічна криза. Я не мала наміру капітулювати і перекладала далі. Як це не парадоксально, але саме завдяки кризі книга настільки розрослася. Нарешті, я видала її під час Євро-2012 у рамках проекту «Європейський стадіон культури».
– А друга антологія: Wschód – Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy («Схід – Захід. Вірші з України і для України»), видана 2014 року?
– Вона народжувалася значно швидше – більш-менш упродовж трьох місяців. Коли на Майдані загинуло так багато людей, я дуже тяжко це переживала. Мені здавалося, що поезія не здатна зупинити хвилю насильства, але водночас я зауважила, що саме в цей час щораз більше читачів зверталися до моєї Cząstki pomarańczy. Раптом я зрозуміла, що моя робота має сенс. У липні 2014 року я була у Чернівцях, і в мене склалося враження, що українці страшно самотні. Отже, я вирішила зробити переклад віршів про Майдан та війну. Почала шукати тексти. Я розмістила повідомлення на Facebook із проханням надсилати мені тексти. Тоді з’явилося багато нових імен авторів, котрі опублікувались головним чином в інтернеті. Я налагодила багато нових контактів, зокрема з поетом Борисом Гуменюком. Це забезпечило чергову публікацію: минулого року з'явилася книга його поезії Wiersze z wojny («Вірші з війни») у моєму перекладі на польську.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Paradoksy pracy tłumacza („Nowa Europa Wschodnia”)