Паралельний світ – «голодна» свобода

Свобода, відповідальність та держава в сучасному світі

20:00, 25 січня 2022

Є низка теорій, які пояснюють існування нашого світу після Великого вибуху – від паралельного всесвіту до безлічі утворених світів. Одна з них говорить про «Антивсесвіт», який дуже схожий на наш Всесвіт, утім не є точною копією, час у ньому тече в інший бік щодо нашого.

Хоча схожі поділи існують і всередині нашого світу. Ми живемо в паралельних реальностях, одна з яких –«Антивсесвіт».

Блогери – одні з тих, хто вибудував іншу реальність для сучасного світу, яка вже давно вийшла з віртуального та сильно впливає на наше звичне офлайнове життя. Ситуація з так званою «голодною тусою» (до, під час та після скандалу) чудово показала, що більшість досі сприймає блогерів та їхню діяльність несерйозно, не розуміє, як взаємодіяти із цим світом. Спрощення тут тільки заважає. Особливо коли мова заходить про вплив блогерів. Це вже не про окремі соціальні бульбашки, а про сотні тисяч і мільйони людей, які піддаються впливу.

Цінності

Ми – суспільство дуже різних цінностей, показового патріотизму та співчуття, вдаваного розуміння і сильного перебільшення. Це легко пояснити історією нашого розвитку як спільноти, великого впливу різних культур та відсутності діалогу всередині суспільства. У нас не вміють рефлексувати події та намагаються створити й використовувати готові спрощені моделі поведінки. Ми завжди говоримо про якісь цінності, але в кожного це свій набір, що й логічно. Але коли мова йде про загальноприйняті для суспільства цінності, то виникає дуже великий дисонанс. Саме тому реакція на дії блогерів була такою різною в людей (від ненависті до підтримки).

На захист блогерів, наприклад, лунала така теза: українське суспільство відзначає занадто багато трагічних подій. Це чиста правда, цим у нас сильно маніпулюють. У нас дійсно є прямо культ відзначення своїх поразок і вознесення трагічних подій. Можна навіть сказати, що публічно ми – «суспільство без перемог». Але це не може стосуватися Дня пам’яті жертв Голодомору. І порівняння Голодомору з іншими днями скорбот чи вшанування жертв показує, що суспільство не розуміє всієї трагічності тих подій. Ми вимагаємо від інших країн визнати його геноцидом українського народу, але самі не усвідомлюємо цього належно. І ці хвалені показники соціологів – не більше ніж пристосування (85% українців погоджуються з твердженням, що Голодомор був геноцидом).

Відповідальність держави

Відповідальність за «голодну тусу» в одну мить блогери почали перекладати на державу, що, мовляв, та нічого не зробила для інформування населення про цей день. Їх можна зрозуміти (хоч і не погодитися з позицією) – українці у будь-якій непевній ситуації перекладають вину на державу. Проте за кілька днів цю тезу підхопили й ті, що засуджували дії блогерів.

Це добра ілюстрація, як в сучасному світі всі намагаються уникнути відповідальності й перекладають рішення на державу за те, що і коли їм робити. Фактично підтверджуючи тезу про те, що українці не сприймають свободу як відповідальність. Але День пам’яті жертв Голодомору – це не про механічні дії: запалив свічку, не роблю гучних вечірок, виставив пост у соцмережах. Це про усвідомлення трагедії народу, своїх прабабусь, прадідусів. Це про цінність свободи та жертви на шляху до її здобуття. І цього не розуміють не тільки блогери, а й їхні критики, які на цьому побудували власну піар-кампанію та перетворили конструктивну критику на цькування.

Суспільний договір

Держава може запровадити все, що завгодно. Органи місцевої влади можуть погоджувати сценарії кожного дійства чи відправляти «патрулі» для перевірки закладів. Але це не має нічого спільного з усвідомленням важливості чи трагічності конкретної події. Якщо знову ж вірити соціологам групи «Рейтинг», то 68% українців знають, що в останню суботу листопада відзначається День пам'яті жертв голодоморів в Україні. Ще 24% щось чули і тільки 8% нічого не чули.

Судячи із цієї статистики, більшість учасників вечірки мали б знати, що це за день. Щонайменше, знав це ведучий Володимир Остапчук, який пожартував про геноцид українців. Проте саме суспільство толерує таку поведінку. І нічого б не було, якби Остапчук не зробив свою публікацію з дописом «блогерська голодна туса».

Саме суспільство має прийняти за правило, що це день пам’яті вбитих мільйонів українців, а не тільки свічка на підвіконні о 16:00. Хоч серед тих, які знають про Голодомор та визнають його геноцидом, теж невеликий відсоток людей робить простий жест – запалює свічку. Бо визнавати й розуміти, що за день, ще не означає відчувати та вшановувати. Наразі це трагедія для людей, але абстрактна пам'ять в абстрактній державі.

Немає значення, що визначає держава, якою буде інформаційна кампанія (на мою думку, інформації в публічному просторі було достатньо), чи як і де ми відзначатимемо цей день та інші. Важливо, який суспільний договір у нас є. А наразі він не виходить за межі – поставити свічку і написати пост.

Відповідальність та свобода

Блогери, які так проводили своє свято, напевно, вперше в житті зіткнулися з відповідальністю. І це ключова відмінність між світами. У звичному для нас житті відповідальність настане рано чи пізно. Саме тому люди часто готові жертвувати свободою, щоб не було відповідальності й рішення ухвалювала держава. Світ блогерів, який має десятки мільйонів фанатів, говорить про інше. Відповідальності немає, а свобода – це право робити все, що захочу.

Якщо приклад Дня пам’яті надто складний для когось, то спрощу. Один з учасників вечірки кілька місяців тому свідомо, на камеру порушував правила дорожнього руху та провокував поліцейських. Потім чинив опір під час затримання і публікував дописи про нібито своє побиття правоохоронцями.

Наразі немає (не знайшов) інформації про його покарання. Але його аудиторія, та, що активно коментує, на його боці. На його користь є десятки публікацій у ЗМІ, де видно свідому маніпуляцію фактами. Ось таку свободу пропагують блогери, і їхній аудиторії це подобається. Зокрема, тим вашим дорослим друзям, яких ви виявили серед підписників.

Пропагують вони й відмову від такого негативного, на думку багатьох, правила як сплата податків. Якщо переглянути «Реєстр юридичних осіб», то ви не знайдете там більшості цих «сучасних підприємців». Адже держава їм потрібна тільки тоді, коли варто перекласти відповідальність. Вони не думають про суспільство і свій внесок у його розвиток, то чому всі вирішили, що ці люди мають дбати про щось більше.

Не турбується про легальність всіх оплат і бізнес, який відмовився від співпраці із цими блогерами лише тепер, після скандалу. Бо тільки скандал регулює те, з ким працювати, а з ким ні. І хвалений «соціально відповідальний бізнес» працює тому, що працює.

Розваги понад усе

Блогери – це завжди джерело скандалів, трешу на інформаційних приводах. Подія 27 листопада – не перший «зашквар» і не останній, просто цього разу аудиторія, яку це зачепило, суспільно активна і може за себе постояти.

Українське суспільство досі живе в радянській парадигмі: «важко» працюємо кожного дня, а ввечері та на вихідні треба добре відпочити. Тільки зараз люди мають трошки інші розваги. Однією з них є треш у соцмережах та на відеоплатформах. Дуже малій кількості людей потрібен серйозний, вдумливий та змістовний відпочинок. Більшості цікавий легкий, банальний і ненав’язливий контент, що допомагає вбити час і розслабитись.

Блогери дають їм це. Створюють ілюзію легкості й простоти, свободи та вседозволеності. І допоки ви сприймаєте це критично, немає проблем. Але блогери вже давно перейшли межу розваг. Вони – не просто лідери думок для окремих соціальних бульбашок. Їхній вплив інколи більший, ніж у депутатів Верховної Ради чи окремих міністрів. Вони заміняють лікарів та вчителів. Визначають, як нам жити та що робити, що патріотично, а що не можна сучасній молоді. І все це за власної кричущої безвідповідальності.

Суспільство повірило в цю реальність та готове йти за цими людьми. І всі ці реакції підтримки та нейтралітет (відсутність відписок) показують, що прийняті державою чи суспільством норми поведінки нікого не цікавлять. Люди живуть не новою інфраструктурою своєї громади, а квартирою блогера; не вихованням своїх дітей самостійно, а наслідуванням блогерки; не подіями, святами та днями пам’яті народу, а днем народження когось відомого.