Сідаєш в таксі, а там, раптом, не гуц-гуц, а red guitar Кассандри Вілсон. І водій - дівчина. Знадвору дощ, а в тебе гармонія звукової доріжки, післясмаку кави і спогадів, як цей саме трек звучав у Львові...
Гортаєш FB і серед білого шуму політичного ні-про-що, раптом, помічаєш, що вже шукають хедлайнерів на наступний АльфаДжазФест. І серед варіантів навіть є Ерік Клептон. Випадково дізнаєшся, що на радіо Промінь хочуть запустити ще одну... ЩЕ ОДНУ (!), джазову програму. Згадуєш, як знайомі хвалилися, що вони добряче присіли на АристократиJazz...
А потім, раптом, солідна частина фейсбучикової стрічки наввипередки вітає Олексія Когана із днем, до котрого сам він ставиться доволі філософські (а почувши вітання обовязково розповідає щось із акутальних анекдотів...). І в цій стрічці насправді різні цікаві приємні люди, котрі не вписуються в круговерть буденності...
А потім таксі випускає тебе під шурхотіння листопадової мряки, хлопає натягуючись парасоля, ти складаєш до купи усі "раптом" і "випадково", втягуєш амбре середньостатистичної подільскої осені і з полегшенням чалапаєш по справах. Таки так - паралельний всесвіт існує.