Партнерство заради майбутнього

Чому нам варто підтримати російську опозицію

22:00, 20 січня 2015

Напередодні Нового року у Москві відбувся антипутінський мітинг. Кілька тисяч росіян вийшли на Манежну площу протестувати проти арешту Олега Навального – брата російського опозиціонера. Нагадаємо, Олегові впаяли три з половиною роки колонії – нібито за фінансові махінації. Його братові Олексію дали теж 3,5 роки, але умовно. Проти мітингарів російська влада виставила підсилений кордон ОМОНу. Попри те, що протест протікав мирно, кількасот москвичів було побито і затримано.

Попри проукраїнські слогани на Манежній, українці сприйняли подію без ентузіазму. Лише кількадесят киян влаштували акцію солідарності біля посольства РФ. Неуспіхи російських опозиціонерів нам лестять: ми свого «хама» скинули, а їм не вдається. «Майдану гідні вільні люди, сміливі і з національною свідомістю. Такі, як українці. А росіяни – це імперський, денаціоналізований охлос», – прокоментував подію популярний блогер Олег Леусенко. Приблизно так писав півстоліття тому Павло Штепа у своїй книзі «Московство», розповідаючи про рабство москвинів.

Цей хуторянський шовінізм не так страшний, як смішний. Однак відмова від пошуку політичних союзників всередині Росії – тривожний симптом. Передусім ідеться про шкідливу самовпевненість, яка поширюється в українському суспільстві. У жовтні за поновлення активної фази АТО виступали 22% громадян, а вже в листопаді таких стало 36%. Схоже, суспільство швидко втрачає відчуття реальності. Трагедія в Іловайську призабулася, і громадську думку знов опановує войовничий популізм. Лише дайте наказ, і добровольчі батальйони дійдуть не тільки до Луганська, а й до Москви. Ось така міфологія.

Поряд із цим набирає популярності ідея, що антипутінських сил в Росії не існує взагалі. Навіть Навальний Крим віддавати не хоче. Тому нормальні стосунки з РФ апріорі неможливі. А отже, вибір у нас невеликий: або український прапор замайорить над Кремлем, або Україна житиме в стані перманентної війни зі «східними варварами». Таке маніхейство бандерівського взірця підживлює радикальні настрої. Переговори – це зрада, перемир'я – злочин, санкції – симуляція спротиву. Про це твердять Ляшко, Тимошенко, «Свобода» та сонмисько інших рок-зірок від політики. Тільки війна, тільки hardcore.

У такий спосіб українцям навіюють думку, що режим Путіна скоро впаде і Росія перестане існувати як суб’єкт міжнародної політики. «Оковы тяжкие падут, темницы рухнут». Тому стосунками з російською опозицією можна злегковажити. Який сенс шукати друзів серед пасажирів «Титаніка»? Зрозуміло, що подібні вірування дуже далекі від реальної політики. Та що більше вони поширюються серед українців, то впливовішою стає радикальна опозиція, знана як «партія війни». Але справа зовсім не в тому, кому належатиме ініціатива в парламенті.

Президентський план миру, який багато діячів розкритикували як капітуляційний, продиктований цілком прагматичними міркуваннями. «В української армії немає достатньо сил для наступу», – нагадав напередодні Нового року Порошенко. Цей факт заперечують войовничі популісти і не приймає радикалізована частина суспільства. Так само вони не сприймають переговорного процесу з Москвою і терористами, що його намагається налагодити офіційний Київ. Що там переговори – навіть робочий візит посла РФ до АП викликав у патріотичних колах істерику. Не важко уявити, як суспільство відреагує на врегулювання політичних стосунків із Кремлем в майбутньому.

А відновлювати їх таки доведеться. Всупереч фантазіям радикалів, після повалення режиму Путіна Росія нікуди не зникне. Так чи інакше, Україні доведеться будувати стосунки з новим політичним режимом в Кремлі, навіть якщо це буде перелицьований путінізм. Тому шукати партнерів у російському політикумі треба вже зараз. Тим більше, якщо йдеться про лібералів, яким підтримка України сьогодні потрібна набагато більше, ніж їхня – нам. Насміхаючись із протестувальників на Манежці, ми забуваємо, що на владу в РФ претендують не лише прихильники амбівалентного Навального.

У грудні 2010-го на Манежку також вийшли противники Путіна. Але це були не проєвропейські ліберали, а неонацисти. Сьогодні їхню нішу зайняли фанати Новоросії, які марять православним джихадом і сповідують «атомне православ’я». Якщо Путіна заступить умовний Стрєлков, Україні доведеться мати справу не з «еРеФією», а з «Новоросією», яка матиме у своєму розпорядженні ядерну зброю і набагато більший економічний потенціал, ніж ДНР та ЛНР. Тому прихід до влади в Росії лібералів а-ля Навальний – оптимальний для України варіант. 

Розпад Росії, в хаосі якого потопне і Путін, і Навальний – ще більша загроза для України. З «тюрми народів» виходять народи-зеки, а не зрілі і мудрі нації. Що відбувається на землях, де зникає державна влада, ми можемо пересвідчитись на прикладі ДНР та ЛНР. На цій «території свободи» квітне бандитизм, викрадення людей, мародерство та будь-які інші кримінальні практики. Врешті це закінчується кривавими усобицями, як зараз в ЛНР. Коли у сусіда загориться хата, не факт, що полум’я не перекинеться і твою власну. Враховуючи наш вибухонебезпечний Схід, краще обійтись взагалі без вогню.

Зрозуміло, що зараз російська ліберальна опозиція заслабка, аби зайняти кабінети у Кремлі. Але й акція «Вставай, Україно» влітку 2013-го також здавалася жалюгідною симуляцією протесту. Ніхто не міг подумати, що Яценюк скоро очолить «революційний» уряд. Пересічного українця можна зрозуміти: війна радикалізує настрої, і емоції беруть гору над ratio. Але популісти, провокуючи ірраціональну русофобію, свідомо грають проти України. Накидаючи аудиторії радикалізм, вони ускладнюють розв’язання конфлікту на Сході невійськовим шляхом і дестабілізують політичну ситуацію в Україні.

Хочеться вірити, що українцям вистачить здорового глузду, аби не піддаватися на провокації парламентських та позапарламентських шоуменів. Плекання ідеї історичної ворожнечі – це шлях в нікуди. Свого часу перед такою спокусою стояла Польща, у якої свої рахунки з нами. Але польське суспільство зробило вибір на користь майбутнього і стало союзником України в ЄС, вгамувавши легендарний польський національний гонор. У перспективі Україна може стати таким партнером для не-путінської Росії. Але перед тим нам доведеться скласти іспит на цивілізаційну зрілість. Свій екзаменаційний білет ми витягли в листопаді 2014-го, і час вже пішов.