Велика бідна країна – ось що думають про Україну за кордоном. Ми – демократична країна, яка претендує на членство у ЄС, ми успішно провели ЄВРО-2012 і… тільки укріпили думку іноземців про наші злидні. За кордоном бути українцем неприємно, бо нас принижують та зневажають.
Виїжджати за кордон я почав відносно недавно. Трохи подорожував Європою, був у Єгипті, а цього року добрався до Шрі-Ланки. Спілкуючись із місцевим населенням, я неодмінно чув запитання: «Звідки ти?», відповідав і ловив на собі співчутливі погляди. Зазвичай люди робили скорботні гримаси та хитали головою.
Я був готовий, що мене зразу ж перепитають: «А де це?», або скажуть, що це частина Росії. Я навіть заготував невеличкі спічі на такий випадок. Але справи були набагато гірші, ніж я очікував: про Україну знали, і навіть більше ніж мені хотілося б.
Польща
Років п’ятнадцять тому я наважився на першу поїзду за кордон – до своїх друзів в Іспанію. Грошей у мене було небагато, отже я придбав найдешевший тур. Туроператор брав зобов’язання завезти мене до Мадриду і за кілька днів повернути до України.
Коли ми під`їхали до польського кордону я нівроку нервувався, оскільки жодного разу не виїжджав за територію колишнього СРСР, і водночас перебував у піднесеному настрої, бо очікував персональної зустрічі з Європою!
На жаль, Європа відразу мене розчарувала. Ставлення польських митників було далеким від знаменитої європейської ввічливості. Вони відразу запитали нас, скільки горілки та цигарок ми веземо. Коли ж почули у відповідь, що цигарок та міцних напоїв ми не маємо, наказали вийти з машини та обшукали. Шукали досить грубо, та ретельно. Потім перепорпали всі речі, залишивши їх розкиданими, і без жодних вибачень пропустили.
Подорожні розповіли мені, що це нормально, що це – їхня робота, а ми самі винні, бо кожного дня через кордон їдуть наші «спиртовози», ідуть тітки, які ховають цигарки у труси та ліфчики… Я ніби й розумів це, але, як у відомому анекдоті, неприємний осад залишився.
Франція
До Іспанії ми прямували через Францію, на кілька годин затримавшись у Парижі. Звісно ж, я захотів придбати собі сувенір – маленьку Ейфелеву вежу. Продавав сувеніри чорношкірий француз, який трохи знав англійську. Він народився в Уганді і жив у Франції вже більше 20 років. Почувши, що я з України, він скрушно похитав головою і запропонував: «Залишайся тут. Знайдемо тобі житло. Спочатку буде важко, а потім знайдеш постійну роботу. Заживеш як людина! Спочатку завжди важко, а тепер я маю свій бізнес, і життя прекрасне».
Я подякував і попрямував до автобуса, а дорогою думав, чому продавець сувенірів, як тільки почув про Україну, запропонував мені залишитися. Це було дивно. Тоді я вирішив, що ми просто не зрозуміли один одного. Моя англійська була не найкращою, та і його була не ліпшою.
Іспанія
В Іспанії наш бус зупинив поліцейський. Водій простягнув у віконечко документи і сказав: «Юкрейніан туристо».
«Туристо? – Перепитав поліцейський і засміявся, – Ucrania no turistas – trabajar». Українці не туристи – робочі! От як про нас думають іспанці. Іспанські поліцейські твердо знають, що українці не їздять до Іспанії відпочивати. Це – нелегали, які їдуть на заробітки.
Трохи пізніше я ще повернуся до своїх пригод в Іспанії. Їдемо далі.
Італія
Додому я повертався маленьким бусиком, який возить з Іспанії до України посилки. Їхали через Сан-Ремо, де на великій віллі працював садівником кум водія.
Вілла була шикарна, з мальовничим садом та басейном. Її господар колись працював у податковій службі. Він привітався з нами зі свого інвалідного візка, запропонував зробити собі чаю і попросив Василя-садівника вивезти його на веранду.
За годину ми знову зібрались у дорогу. Василь вийшов нас проводити.
«О, дивіться, старе одоробло поїхало до кухні. Зараз буде холодильник перевіряти. Чи ви, бува, не вкрали в нього продукти», – сказав Василь, побачивши, що старенький самотужки намагається заїхати з веранди на кухню.
«Ми схожі на крадіїв? – обурився я. – Він же сам запросив нас випити чаю і був таким привітним».
«Вони всі привітні, хочуть чи не хочуть. Виховання, ..ля», – зло пробурчав водій.
Чехія
З європейських міст, де я встиг побувати, Прага вразила мене найбільше. Це – неймовірна архітектура і дуже недоброзичливі люди, які постійно намагалися мене ошукати. Коли чехам треба – вони прекрасно розуміють українську, англійську та російську. Коли не вигідно – не розуміють жодної мови. Не буду перераховувати всі пастки для туристів, які існують у Празі. Як приклад, опишу історію, що сталася з нами в кафе. Отримавши рахунок, я виявив, що він більший, ніж я розраховував. Частина надлишку виявилася чайовими, які офіціанти вписали в рахунок, а от звідки взялося ще 20 баксів? Почав з’ясовувати. Виявляється, 20 доларів коштує гірчиця і кетчуп, які подають до кожної страви з м’яса. Про це дуже маленьким шрифтом написано на звороті меню. Я покликав адміністратора, але виявилося, що він зайнятий, оскільки розмовляв з німцями, які потрапили у точно таку ж ситуацію. Здавалося б, ми та німці в однакових умовах, але у них адміністратор перепросив, а нас почав лякати поліцією.
Німеччина
У Берліні ми з дівчиною жили у районі Шпандау, у художниці та скульптора фрау Бетіни Цимер. Пані дуже цікавилась Україною, і ми запросили її в гості. Бетіна перепросила і відхилила наше запрошення. Вона сказала, що не їздить до Африки і країн, які розташовані на схід від Польщі, тому що там небезпечно і немає цивілізації.
Єгипет
Той, хто був у Єгипті, знає, що сувеніри там можна купити за будь-яку валюту. Долари, євро та російські рублі приймають у всіх магазинах. Однак за гривні вам не продадуть навіть пилу з-під ніг. У банках та обмінних пунктах гривні не міняють – хіба що у центральних відділеннях у Каїрі. От тільки за долар ви заплатите не 8,10 як в нас, а близько 30 гривень.
Зате гривня – це прекрасний спосіб позбутися набридливих єгипетських продавців. Погоджуєшся купити і дістаєш з кишені гривні. Місцеві відразу відходять.
Я все ж таки примудрився впхати гривні одному найбільш рішучому продавцю, і хоча сума була цілком адекватною, отямившись, чоловік біг за автобусом і кричав, що його ошукали.
Шрі-Ланка
Коли я збирався до Шрі-Ланки, думав, що їду у бідну ананасову республіку, а коли прилетів – побачив сучасний аеропорт і хмарочоси. Зарплата простого лікаря у Шрі-Ланці – 700 доларів.
Сидячи у барі, ми розговорилися з барменом. Двадцятирічний хлопець, який наливав напої, на питання моєї дівчини, що він знає про Україну, відповів, що це дуже велика, але дуже бідна країна. Студент, який підробляє на канікулах, жалів нас, людей, які приїхали на Цейлон відпочивати!
Ще одна цікава розмова відбулась в наших знайомих з біч-боєм – людиною, яка ходить по пляжі, пропонуючи екскурсії.
- Боже, як у вас спекотно, – казала жінка хлопцю, – ви ж, напевно, і снігу ніколи не бачили.
- Чому не бачив, – здивувався біч-бой, – я кожної зими літаю кататися на лижах в Австрію.
Від здивування нижня щелепа жінки впала їй на коліна, а я зрозумів, що бармен справді щиро жалів нас.
ОАЕ
Зі Шрі-Ланки ми летіли авіакомпанією «Fly Dubai» з пересадкою в місті Дубай. Завдання було просте. Треба перейти через аеропорт і сісти на інший літак. Ця процедура зайняла в нас більше трьох годин. Пасажирів (усі без винятку пасажири були з України, поверталися з відпочинку) завантажили в автобус і повезли до літака. Біля літака автобус простояв на сонці дві години. Повний автобус людей з речами, які не мають де присісти. Старшим людям ставало погано. Діти плакали. За дві години автобус об’їхав літака з другого боку й простояв ще півтори години. Нарешті відкрили двері, але лише одні, оскільки прямо на виході працівник аеропорту перевіряв білети. Висадка з буса зайняла ще 20 хвилин.
Переліт триває 4,5 години, але на борту безплатно вам не подадуть навіть склянки води – все це за гроші. Ми замовили пляшку води, але нам її відмовились давати, тому що в стюардеси не виявилося решти з великої купюри. Нам так і сказали: «Треба було подумати раніше і поміняти. Це ваші проблеми».
Та найцікавіше, що у літаку я побачив людину, яка виїхала з нашого готелю на день раніше. Від неї я дізнався, що 12 українців, які мали вилетіти вчора, мусили провести ще добу у Дубаї. Представники компанії пояснили це технічними проблемами, але у групі був чоловік, який працював в ОАЕ та говорив арабською. Він сказав, що поміж собою працівники компанії обговорювали зовсім інше. Розмова зводилась до того, що компанії не вигідно гнати напівпорожній літак, отже, було прийнято рішення дочекатися другої групи, яка дасть повне завантаження.
Представники фірми вимагали, щоб українці за власний кошт оплатили візи та готель. Питання з візами та ночівлею вдалося якось владнати, але хто відшкодує людям втрачений день? Люди запізнилися з відпусток на роботу. Переважна більшість проживала не в Києві, і по прильоті мала пересідати на потяг. Відповідно, у них пропали квитки…
Через цю затримку в людей виникло багато проблем, всі й не перерахуєш. А тепер задумаймося, з громадянами якої ще країни можуть вчинити так само?
Держава, яка нас зневажає
Існує популярна думка, нібито ми самі винні в тому, що за кордоном до нас ставляться по-хамськи. Мовляв, поляки мають право зневажати людей, які ховають горілку у рейтузи, іспанці можуть підсміюватись над народом, який готовий за копійки виконувати найбруднішу, найважчу роботу. Бармен на Шрі-Ланці може жаліти відпочивальників, які підраховують, чи вистачить їм грошей на недорогий коктейль. Ми справді бідні й у багатьох випадках виглядаємо жалюгідними. Але чому з нами у жодній країні не рахуються?
Для того, щоб пояснити причину, я повернуся до своєї поїздки до Іспанії. Пам’ятаєте, я взяв найдешевший тур, і коли, за кілька днів повернувся на місце, де на мене мав чекати автобус, аби відвезти додому, то виявив, що автобуса немає і не буде. Автобус віз заробітчан і поїхав того ж дня, як висадив нас у Мадриді. Водіям навіть на думку не спало, що у бусі може бути справжній турист.
Я опинився у чужій країні, практично без грошей і з візою, яка закінчиться з дня на день. Що у такому разі робити? Я пішов в українське консульство у Мадриді. Вистоявши довжелезну чергу до консула я пояснив ситуацію і попросив допомогти мені.
Консул вислухав і сказав: «Немає проблем. Давайте гроші, ми купимо вам квиток на літак».
У мене не було таких грошей. Тоді консул розвів руками і сказав, що він не може мені нічим допомогти.
«Як це так? – Здивувався я. – Я ж громадянин України. Я у скрутному становищі, у якому опинився не зі своєї вини. Навіщо ж ви тут сидите, якщо не збираєтесь мені допомагати?»
Мені відповіли, що розмова закінчилась, і ввічливо попросили піти. Я вперся, заявив, що буду сидіти тут, доки вони не знайдуть можливості мені допомогти. Тоді консул викликав охорону, яка під руки протягла мене через усе консульство і під регіт відвідувачів викинула на вулицю.
Ось це і є головна причина, чому громадян України зневажають. Сама держава зневажає власних громадян.
У нас годі знайти гідну роботу, і старенькі змушені нести через кордон цигарки та горілку. Наша валюта паперова в повному сенсі цього слова, тому її не беруть єгипетські банки.
Якщо б у Чехії образили німецьких туристів, це викликало б неабиякий резонанс у Євросоюзі, тому у німців перепрошують. Якщо ж ошукають українця, хто буде цим перейматись?
Опинившись у скруті, ми не отримаємо жодної допомоги, жодного захисту. Це всім відомо. Тому араби без проблем тримають у задусі групу українських туристів, не переймаючись, що це створить їм проблеми.
Росіяни за кордоном поводяться зухвало, і їх бояться. Американці почуваються як королі, тому що варто комусь криво подивитись на туриста зі США, як на адресу держави, у якій це сталося, летить нота протесту, а з портів готуються вийти бойові кораблі.
А хто ми такі для власної держави? Чи мають українці хоч якусь цінність для держави Україна? Ми – як діти матері-алкоголічки: сироти при живій мамі.