Патентовані патріоти – це люди, що самі собі видали патент на патріотизм. Це так, як в одному рекламному слогані: сам себе не похвалиш – ніхто тебе не похвалить. Скромні та самокритичні тут не ходять. Перед ведуть нахабні, самозакохані і навіть не завжди адекватні. Здавалося б, що в такому активізмі може бути поганого? Є категорія людей, які відкрито іменують себе патріотами і готові в будь-який момент кинутися на захист вітчизни? То що в цьому поганого? Проте події в Білорусі й оцінки їх українськими патентованими патріотами показали цю проблему з найгіршого боку. І це насправді не так про Білорусь, як про Україну.
Почнімо з того, що така форма любові до вітчизни не дуже багато має спільного зі самим поняттям патріотизму. Передусім через крайню форму егоцентризму. Тобто хтось свідомо виділяє себе в окрему категорію і ставить свою персону над процесами. Така людина приписує собі виняткові заслуги і неодмінно вимагає «компенсації» за пролиту кров, виявлену відвагу і мужність. Як правило, вона намагається закріпити цей винятковий статус за політичною силою, до якої належить. Вона перетворює себе на мірило справжнього патріотизму і справедливості в суспільстві. А ще гірше – присвоює собі роль судді в тому, хто може бути патріотом, а хто ні. У тому, яка любов до Батьківщини є правильною, а яка ні.
Патентовані патріоти вважають себе непомильними. Тільки вони знають, як треба діяти і завжди вчиняють правильно. Така позиція неодмінно веде до атрофування критичного мислення, за умови, що таке було. Вона стає на заваді критичному аналізу попередніх промахів та невдач. Подібно як з історичними героями, які завжди мали рацію, ухвалювали єдино правильні рішення, але чомусь, як правило, програвали. Бо насправді треба не захоплюватися процесом, а дивитися на результат.
І тут, яким би болісним це не було, треба критично поглянути на історію нещодавньої революційної боротьби українців. Які звикли називати всі свої повстання і протести не інакше як революціями. Насправді ж революцією варто називати тільки подію, яка спричинює докорінну зміну суспільного ладу та повну заміну системи. Із цього погляду, ні Революція на граніті, ні акція «Україна без Кучми», ні Помаранчева революція такими не були. Мала шанс такою стати Революція гідності, але результати імплементації її вимог у реальне життя не дають, на жаль, підстав і її назвати революцією.
Виною цьому патентовані патріоти, які легко купилися на калачики від кланово-олігархічної системи. Політична свідомість яких мало чим відрізнялася від свідомості тих, проти кого вони боролися. Винними є партійні мародери, які скрізь підсовували свої партійні штандарти, вимагаючи, щоб з ними революція розрахувалася «хлібними» посадами. Нагадаю, що популярність політичних партій на Майдані ледве сягала чотирьох відсотків. Зате впольований куш партій-«переможниць» був гігантським. Не хочеться називати прізвищ тих очільників міністерств, відомств, прокуратури, народних депутатів та «заслужених» моральних авторитетів, які випливли на крові Майдану, бо це нічого, крім ненависті і злості, викликати не може. Але саме вони стали головними бенефіціарами революції.
Безумовно, були й такі, хто щиро вірив, що після роздираючого душу «Плине кача» із передаванням з рук у руки трун з тілами загиблих, більше не знайдеться моральних виродків, які візьмуться знову розкрадати і дерибанити країну. Знайшлися і взялися. І тут треба зауважити, що в той революційний час призначали на відповідальні посади нібито патріотів.
Конкуренція між патріотами-державниками в перегонах, хто сяде на контроль за державними фінансовими потоками, хто більше візьме собі відкупного з фігурантів попередньої злочинної влади, відразу затьмарила революційні ідеали. Одні пішли в мародери, інші монетизували свій статус у вигляді патріотичних авторитетів, яким за означенням належиться щось вартісне. А що ж з ідеалами?
Ведучи мову про ідеали, потрібно з’ясувати, чого насправді хотіли українці в той буремний час? Однозначно, що скинути Януковича і його злодійську кліку. Покарати винних за зраду держави і пролиту безневинну кров на Майдані. Захистити країну від зовнішнього ворога. Але це не про ідеали і цінності. Це про помсту кривдникам. Важливо розібратися, якою бачили Україну в результаті змін? Це бачення було сегментоване за партійно-політичним принципом. Наприклад, ВО «Свобода» бачила майбутнє України у вигляді держави Степана Бандери. Зі всіма ідеологічними атрибутами, характерними для 1930-40-х років. Затхле, застаріле і нежиттєве у ХХІ столітті утворення, базоване на засадах етнічного націоналізму. Блок Петра Порошенка з ділками на зразок Кононенка заходився вибудовувати свою монопартійну корупційну вертикаль влади, спрямовану на возведення Петра Порошенка в ранг головного олігарха країни.
Створений за два місяці до виборів «Народний фронт» дбав про те, щоб у його лідера Арсенія Яценюка Петро Порошенко не відгриз шматок владного пирога. І сам не забував поживитися в пореволюційний період. Про ситуативний УДАР і малі фракції у Верховній Раді і говорити не доводиться. Бульдозер Порошенка у вимушеному союзі з тачанкою Яценюка їх швидко перемололи на муку.
У цей час проплачені журналісти, інтелектуали та патентовані патріоти, як Юда у фільмі Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Ісуса Христа», переконували учасників революційних подій, що вони вже свою місію виконали. Що можуть спокійно розійтися і передати керівництво країною досвідченим патріотам-управлінцям. Це свідчить про те, що чимало учасників Майдану сприймали базові загальнолюдські цінності як далеку і зовсім неважливу абстракцію. Говорили про національні цінності, про переваги націоналізму, про потребу сильної армії, про мову, віру. Намагалися заднім числом конструювати героїчне минуле. Закривали очі на порушення прав людини, мотивуючи свою позицію революційною доцільністю. І не помітили, як цією революційною доцільністю стали прикриватися негідники.
Аж ніяк не применшуючи ролі жертовності борців за незалежність сучасної України, варто також сказати про тих, для кого загальнолюдські цінності у цій революції нічого не означали. Людська свобода, демократія, рівність усіх перед законом, рівні права – це насправді не порожній звук. Це не слова, потрібні для того, щоб напустити диму в очі світовій спільноті, і вона прийняла Україну до складу ЄС. Це базові цінності, які допомагають збудувати гармонійне, комфортне і справедливе життя для всіх громадян. Ті ж, хто визнає примат мононаціонального над загальнолюдським, хто допускає обмеження прав людини заради «величі» держави, неодмінно скотяться до прихильників Путіна і Лукашенка.
Підтвердженням цих слів можуть послужити метаморфози, які сталися з відомими українськими патріотами, котрі пройшли навіть через Майдан. Достатньо було Лукашенкові зробити «патріотичний» фінт вухами, як вони поспішили йому на підтримку. Зауважте, на підтримку Лукашенкові, який за 26 років перетворив Білорусь на повного сателіта Росії. Який вбив демократію в країні. Який брутально розправився з національно-демократичною опозицією і зачистив політичне поле так, що в країні навіть натяку нема на опозицію диктаторові. Який фальшував вибори, бив, убивав і переслідував громадян. Який вдавав, що хитрує з Путіним, а насправді плазував перед ним і дедалі більше затягував російську петлю на шиї Білорусі. Лукашенко, який має найкращі відносини з антидемократичним комуністичним Китаєм. І цього упиря готові захищати українські патріоти? Такий собі короткий шлях із майданівців в антимайданівці.
Про що може свідчити подібна переміна в позиції українських патріотів? По-перше, про спільність поглядів та уявлень з диктаторськими. По-друге, про те, що демократія і людські свободи для цих людей не є цінністю. За сприятливих обставин вони залюбки побудували б в Україні режим а ля Лукашенко, а то й Путін. Не даремно ж патріотичне середовище так завзято намагалося будувати не Україну, а Антиросію. А насправді – дзеркальне відображення путінської Росії.
По-третє, більшість з них цілком резонно допускає використання лукашенківських та путінських методів протидії своїм політичним супротивникам. Зокрема, дехто відкрито докоряє Порошенкові в тому, що той допустив вільні демократичні вибори в Україні, не сфальшувавши їх, і не розправився зі Зеленським, як Лукашенко з Тіхановською. У такому разі хочеться сказати, що не бути Україні успішною державою доти, доки подібні думки будуть у тренді. І останнє. Патентованим українським патріотам дуже не хочеться втратити монополію на звання найкращих революціонерів. Вони бояться, що білоруси їх переплюнуть. Звідси ці зверхні повчання та зневажливі оцінки білоруських протестів. А також спроби помірятися майданами.
Але треба пам’ятати одне – тільки спільними зусиллями з чистими намірами можна добитися перемоги. А ще важливіше – втілити в життя всі ці благородні революційні гасла. І без обов’язкового винагородження патентованих патріотів.