Все одного когось із наявних претендентів виберуть президентом України і, як колись казав Станіслав Людкевич, на то нема ради.
- За кого ти будеш голосувати? – так звучало основне питання голландського журналіста. Він приїхав із Москви, де перебуває переважна більшість іноземних кореспондентів, що моніторять безкрайній «пост-совковий» простір.
Добре, що вирішив принаймні піднятися з-за столу і приїхати в Україну, щоб розпитати про українські вибори, а не як більшість його іноземних колег банально переписати якусь лажу із російських сайтів.
- Щиро кажучи – не знаю. Всі, хто має реальні шанси є однаково поганими.
Це була не лише моя відповідь. Таку відповідь я найчастіше чую від знайомих і друзів, якщо звичайно вони не працюють у якомусь штабі чи партії.
То хто ж із тих нездалих претендентів є потенційно найменшим злом для людей і держави? Хто принаймні не погіршить і так критично складної ситуації, не загострить шкідливих протистоянь, не здасть стратегічних інтересів? Дуже складне запитання.
Залишилося вже менше місяця. Відсвяткуємо Різдво, випивши трохи більше з метою відволіктися від реальності, але 17 січня все одно настане.
Ігнорування виборів справі не зарадить, бо все одно когось мусять вибрати.
Всі нормальні державні нації мають певний прошарок населення, так звану управлінську еліту, здатну вірою і правдою служити власному народові та державі. Касту фанатиків, або просто правильно вихованих громадян, котрі мають за честь служити іншим воім’я величі цієї гідної місії. Служити як держслужбовці для управління, чи як військові для захисту.
Короста сучасної деморалізації щораз сильніше впливає на цих осіб, щораз більше скандалів вони провокують, але ці скандали виглядають наївно і сміхотворно у порівнянні із грандіозними «повигами» їхніх пост-радянських колег.
Столітні традиції та принципи державної служби не так легко зруйнувати. Хто хоче необмежених можливостей для досягнення добробуту – той іде у бізнес. А чия вдача більш схильна до служіння суспільству чи державі – той стає службовцем. Отримуючи від суспільства пошану і скромну, але цілком гідну фінансову винагороду.
«Нічого нового під Сонцем» - казав Еклезіаст. Чотири касти, на яких символічно можна поділити громадян, описані давним-давно.
Щасливим є те суспільство, де кожна людина займається «своєю» справою. Тією, до якої має хист і яка відповідає його вдачі.
З філософами, науковцями і теологами у нас все добре, їх в Україні завжди було достатньо. Добрих працівників-виконавців також. Підприємців хоч винищували, однак відродилися вони напрочуд швидко. Найбільша проблема із службовцями - управлінцями і «силовиками» (військовими, поліцаями, прокурорами). В бездержавній нації вони століттями вірою і правдою служили чужим імперіям і ця звичка в'їлася в їхню кров. Від цього було багато біди у перші роки становлення незалежної України, але з часом ситуація трохи поправилася.
Найбільша проблема у тому, що кваліфіковані і гідні службовці у період становлення «дикого» капіталізму були брутально витіснені своїми аморальними колегами. Сформувався запит на службовців безпринципних і ладних на все. Особи, котрі навіть у радянські часи не мали би жодних шансів посісти будь-яку вагому державну посаду раптом у незалежній Україні стали господарями життя. Шумовиння випливло нагору. Чесна, безкорисна служба людям і державі поступово стала заняттям для «блаженних придурків».
Президент є найвищим за рангом і значенням державним службовцем.
Президент як гарант держави обирається із тих осіб, котрі своїм вихованням, кваліфікацією і репутацією якнайбільше відповідають ідеалам служіння. Щодо кого не виникає жодних сумнівів, що найсильнішим його інстинктом, його життєвим кредо є служіння іншим людям. Він повинен це довести принаймні протягом тривалого періоду, який передував кандидуванню на цю найвищу посаду.
Лише у цьому випадку можна мати якусь певність, що президент зможе достойно виконувати свої функції. Звичайно при умові, що всі інші його людські якості також є відповідними цій посаді, і що суспільство має дієву систему контролю і впливу, здатну примусити найвищу особу держави чітко дотримуватися своєї присяги і програми.
Основним інстинктом, вдачею будь-якого підприємця є отримання вигоди, прибутку. У цьому його сутність і життєве кредо. Для досягнення цієї мети він не зупиниться ні перед чим, навіть зможе дуже переконливо вдавати відданість ідеалам служіння. Особливо в Україні, де державна служба стає джерелом неймовірно високих особистих прибутків.
Бізнесмен може кандидувати на пост президента. Якщо відречеться від свого бізнесу і переродиться ментально. Тобто доведе людям і самому собі, що багато років після відречення від бізнесу він вірою і правдою зміг служити суспільству і державі. Тобто, що він ментально став службовцем. В якості політика, громадського діяча чи службовця. І всі ці роки він був кришталево чесним і абсолютно безкорисним.
Все одного когось із наявних претендентів виберуть президентом України і, як колись казав Станіслав Людкевич, на то нема ради.
Нехай кожен із нас застановиться – хто із кандидатів має необхідні якості і репутацію, щоб мати право стати президентом України.
Нехай кожен із нас проголосує за особу, яка видається йому відповідною, навіть якщо популярність цієї особи незначна.
Гідних кандидатів обмаль, а доброго серед них може і немає взагалі.
Давайте зробимо свій вибір так, щоби принаймні бути чесним і відповідальним перед самим собою.