Напередодні Всеправославного собору Верховна Рада надіслала звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній церкві в Україні. Враховуючи демарш РПЦ і загальну складність ситуації, передбачити відповідь патріарха щодо «українського питання» важко. Проте вітчизняні аналітики дедалі частіше прогнозують швидкий і остаточний розрив українського православ’я з Москвою.
Головним сценарієм розриву вважається створення єдиної Помісної церкви в Україні. Враховуючи суспільні тенденції, такий варіант видається цілком реальним. Поза всяким сумнівом, українська Помісна церква можлива і, поза сумнівом, вона буде православною. З вірогідністю 99% можна стверджувати, що її осердям стане УПЦ Київського патріархату. Але яким буде майбутнє Помісної церкви – велике питання без відповіді.
Сприятливі тенденції
Якщо рішення Всеправославного собору є предметом важких дискусій, то суспільні настрої змінюються під впливом історичної ситуації. А вона сьогодні складається однозначно на користь Помісної церкви. За даними Центру Разумкова, сьогодні відносна більшість українців (25%) є вірними УПЦ Київського патріархату. В останні роки кількість «київських» православних швидко збільшується – у 2013-му їх було трохи більше 18%, а у 2000-му – близько 11%.
Натомість у головного конкурента – УПЦ Московського патріархату – справи йдуть не дуже добре. З 2013-го чисельність вірних УПЦ МП скоротилась майже на 5% (до 15%). Причому підтримка «канонічного» православ’я падає навіть у південно-східних регіонах України. Так, на Сході за останні три роки «канонічних» православних поменшало майже на 10% (до 15%). Близько 15% прихильників УПЦ МП залишилось і в південних регіонах – за останні 6 років їх поменшало майже на 27%.
Ідея єдиної Помісної церкви наразі не надто популярна в Україні – її підтримують близько 24% громадян. Однак їхня кількість зростає – ще у 2010-му таких було лише 17%. Поки в церковних та експертних колах обговорюють створення Помісної церкви, паралельно відбувається інший процес – масовий перехід «канонічних» парафій до УПЦ Київського патріархату. Найбільш активно процес пішов після Майдану і триває досьогодні – до УПЦ КП перейшло вже близько 70 парафій.
Якщо так піде далі, через кілька років питання про об’єднання православних церков України вирішиться шляхом поглинання вірних Київським патріархатом. Зростаючий ізоляціонізм керівництва РПЦ може призвести до розколу та остаточної маргіналізації її української «філії». Відтак, головна організаційна перешкода створенню Помісної церкви зникне сама собою. Таким чином, Вселенському патріарху доведеться рано чи пізно визнати даність. А він, своєю чергою, налаштований до України цілком лояльно, хоча гучних обіцянок і не дає.
Не менш важливий той факт, що ідею створення Помісної церкви підтримує чинна влада України. Нагадаємо, відповідне звернення до Вселенського патріарха підтримали 245 народних депутатів. Таким чином, перспективи створення єдиної Помісної церкви в Україні виглядають досить реалістично – цьому сприяє і політична ситуація, і суспільні тенденції, і позиція української влади. Патріотичні публіцисти вважають, що Помісна церква відкриє нові перспективи і для української держави, і для українського християнства загалом. Однак останній момент є більш суперечливим, ніж здається.
Тривожні перспективи
Те, що створення Помісної церкви є корисним для держбудівницва, очевидно. РПЦ давно і відкрито оголосила про підтримку кремлівської доктрини «русского мира», і навесні 2014-го її українська «філія» відзначилася роботою у цьому напрямі. Крім того, УПЦ МП завжди була надійною опорою проросійських режимів в Україні. Навіть Почаївська лавра, розташована в Галичині, є форпостом «русского мира». Що вже казати про храми УПЦ МП в Криму, а також на Донеччині та Луганщині, де «канонічні» батюшки освячували блокпости сепаратистів, а деякі – навіть брали до рук зброю.
Тож зацікавленість «патріотичної» частини української еліти у створенні Помісної церкви є цілком зрозумілою. Але в такому випадку існує реальна небезпека інструменталізації Помісної церкви владою, тобто заміна «канонічного» православ’я «патріотичним». З точки зору нацбілдингу це було б добре, позаяк православ’я – одна з основних культурних «скрєп», що прив’язують Україну до колишньої метрополії. Враховуючи високу релігійність українців (близько 90%, за останніми опитуваннями) та колонізаційну роботу УПЦ МП, конфесійне питання має для України стратегічне геополітичне значення.
Але привілейований статус коштує церкві дуже дорого. Яскравим прикладом є РПЦ, яка отримала величезні ресурси в обмін на «симфонічні» стосунки з Кремлем. Освячуючи дії Кремля, РПЦ виявилася заручницею путінського політичного курсу. На хвилі патріотичної мобілізації російського суспільства підтримка РПЦ дещо зросла (якщо вірити російській соціології). Однак курс Кремля на самоізоляцію змушує РПЦ також ставати аутсайдером – навіть у православному світі. Неучасть московської церкви у Всеправославному соборі дає зрозуміти, що РПЦ готова піти на дно разом із режимом.
Чи не стане українська Помісна церква заручником політичного режиму? На жаль, гарантій не може дати ніхто. В українській ситуації бенефіціаром державно-церковної «симфонії» буде влада, чиї мізерні і хисткі рейтинги бодай якось підтримає духовенство. Але всі збитки нестиме церква. Допоки вона тримає дистанцію від держави і плекає власну автономність, крах чергового режиму у Києві їй не загрожує.
Але спроби «дружити» з владою можуть закінчитися для Помісної церкви так, як для УПЦ МП закінчилася давня і міцна дружба з режимом Януковича, а для РПЦ – «симфонія» з Кремлем. Залишається сподіватися, що майбутні архітектори Помісної церкви враховують ці небезпеки і зможуть віддати належне кесарям, не вступаючи з ними у надто тісні стосунки. Інакше Помісна церква стане ще одним прикладом візантійського цезаропапізму, і від цього в історичній перспективі не виграє ніхто – ані церква, ані суспільство, ані держава.