«Слухай, а може вони не розуміють, про що ми говоримо?», - закинула в повітря питаннячко чиновниця однієї міжнародної організації після зустрічі з українським бюрократами. Дуже добре, що нарешті це до неї дійшло, і дуже смішно, що це питання так і повисло в повітрі.
Так я думала, пожовуючи посередні млинці за захмарною ціною в напівпустому київському ресторані. Офіціантів було більше, ніж відвідувачів, вони ходили туди-сюди і зникали в той момент, коли ставали потрібними. У такі моменти я починаю не любити гламурні українські вареники, червону ікру з водоростей, за рахунок якої ціна млинців стає ще більш захмарною, і яку в районі станції Джанкой тобі готові сплавити по сто гривень за півлітра (червону, чорну, а як треба, то помалюють й на фіолетову і зелену). Тобто, починаю не любити Україну у її повсякденних вимірах, причому мені легше перенести вареники за вісім гривень на станції Жмеринка, ніж за шістдесят гривень у ресторані з купою офіціантів з гумовими усмішками. Найгірше – це коли іноземцям починають втирати наші тости і викручувати їм руки, щоб пили до дна. Тоді мені хочеться лізти під стіл і вити від безпомічності. І мене абсолютно не влаштовує якась космічна необхідність час від часу вляпуватися в такі от ситуації. Бо насправді й далі ніхто не розуміє, про що ми говоримо і в чому суть тостів, але охмелілі від задоволення вже не зважаємо ні на що.
Лише у таких міжкультурних контекстах доводиться відчувати себе в першу чергу українкою, але страшного кайфу я від цього не отримую. Моя українськість визначається дуже легко - на це вказують такі формальні речі, як паспорт і кордони країни, в межах яких він діє. Але цього недостатньо, бо хтось, ще до мене і без мене, намалював собі образ українця і робиться страшно агресивним, якщо це образ не відповідає дійсності. Інша річ, коли якісь люди, які не засмічують собі голову всякими кліше, стараються цю країну зрозуміти. З цієї точки зору міжкультурний контекст спричиняє інтелектуальний стрес і заставляє багато над чим задуматися, але принаймні це цікаво і самопізнавально. Ну хто з українці почне довбати тебе запитаннями, що таке патріотизм? Відтак, поки не довбають, то немає сенсу задумуватися, а оскільки країна в нас монокультурна, себто «совкова», то нікого не дивують дивні речі, як от, приміром, навіщо Україні якісь державні програми з патріотичного виховання.
Чи вважаю я себе патріотом? Якщо говорити про готовність присвятити себе захисту батьківщини – одне з тлумачень патріотизму, – то до такого я не готова. Інколи мені здається, що якби нас хтось загарбав, я б це сприйняла цілком амбівалентно. Але судячи з того, що мене все-таки хвилює майбутнє цієї країни, то напевно, що так. Тільки це не означає, що я маю любити все, що відбувається в цій країні, і відібрати собі право критично ставитися до всього, що мене оточує. Це я так до того, що чиновниця однієї поважної організації напевно ніколи не зрозуміє, що мається на увазі під нашим патріотичним вихованням і патріотизмом як таким. Вона просувала поняття суспільної активізації і громадської участі, а її постійно відфутболювали патріотизмом. Одна сторона не розуміла, що має на увазі інша і навпаки. Млинці з ікрою все потім знівелювали, а мені невдовзі знову прийдеться пояснити іноземній публіці, що таке «патріотичне виховання».
Можна зійтися на тому, що йдеться не про терміни, а про підходи. Напевно, це буде найлегше. Те, що практикується в Європі як навчання бути громадсько активним і відчувати свою приналежність до Європи (себто розвивати європейську ідентичність), можна співвіднести з нашим патріотичним вихованням. Якби не одне але… Ще з радянської доктрини у нас лишилося сприйняття, що патріот заслуговує на більші преференції в суспільстві, ніж «не патріот», патріоту або більше дозволено, або щось більше належиться. І, звичайно, дії, вчинені з патріотичних міркувань, чомусь оцінюються інакше. Тобто можна замахнутися на «святе» і сказати, що патріотизм у нас має авторитарну природу. Може тому чиновниця з одної поважної організації так розпачала з приводу нерозуміння? Бо якщо ми знаходимося в різних системах, то як тут зрозуміти такі абстрактні речі?
Ні, я поясню дуже просто: якщо в Європі система освіти і навчання націлена на те, щоб людина думала і визначала свою роль в суспільстві самостійно, то наше патріотичне виховання – це заздалегідь придуманий політичний візерунок, в який нас стараються втиснути. І не важливо, що одні стараються створити цей візерунок на базі національних символів, а інші – інтернаціонально-радянських. І ті, і інші занадто «совкові» за своїми підходами, оскільки заставляючи нас дивитися на всіх каналах чергові привітання Президента (будь-якого) з якимсь там днем, марширувати під військові пісні (будь-які), вірити, що якби не ми, то в Європі би давно жили татаро-монголи, і не дають простору до власної думки. Той, хто не вписується у цей візерунок, обов’язково стане винуватим у тому, що ми так погано живемо.
Звичайно, поки я жувала млинці, то не могла це все виголосити вголос, тому обмежилася реплікою, що не розуміють, бо їм це непотрібно.