Затяті ентузіасти-психіатри викладають марення пацієнтів в Інтернет на спеціалізованих медичних сайтах. Коли читаєш ці тексти, виникає відчуття, що перед тобою відкривається таємнича завіса. Марення – це ж своєрідний стриптиз думки, атракціон щирості. І ви наочно бачите, якою негарною, огидною, страшною, грузькою, тупою буває думка.
Тож читання марень приносить доволі гострі відчуття. Втім, як і читання офіційних сайтів влади. Але нещодавно мені довелося прочитати щось набагато гостріше. Я зайшов до центрального православного собору Чернівців. Є там книжковий кіоск. І прийшла мені фантазія почитати, що церковні діячі пишуть про проблеми сучасності.
Купив чотири книжки: на теми медицини, постафганського синдрому, західної культури і ще книжечку з трохи дивною назвою «Чому загине Америка» із хмарочосами у пекельному вогні на обкладинці. Загалом вийшло недешево. Але, повірте, не пошкодував. Це вартує й дорожчого.
Перша книжечка на тему щеплень здивувала мене передусім цілковитою відсутністю вихідних даних. Це трохи розбігається з українським законодавством. Але не про те. На ній все ж були слова: «По благословєнію Преосвященного Іпполіта єпіскопа Тульчинського і Брацлавського». Цього, гадаю, для вірної людини цілком достатньо, навіщо якісь там вихідні дані. Книга мала самовпевнену назву «Правда про щеплення». Переказати це неможливо, це як переспівувати Карузо... жалюгідна тінь враження. Тож одразу вдамся до цитат.
Один із авторів книги, який підписався “професор Барабаш”, заволодів моєю увагою вже із заголовку:«Чи можна щепленням вбити дитину або зробити калікою... або як таємно від батьків увійти у мозок немовляти, щоб запрограмувати його на в’ялі реакції та слабоумство».
Перший абзац Барабаша був такий:
Підставляючи немовля під шприц для щеплень, батьки стають в один ряд із злочинцями. Саме через щеплення (від поліомієліту вона чи від туберкульозу) «лікарі» проникають до мозку дитини і роблять у ньому те, що їм заманеться.
Мету щеплення, шановні імунологи країни, автор душерятівної брошурки Барабаш визначає так:
Щеплення – це інструмент, який виконує дві функції. Перша – пропускаючи дітей через щеплення, можна приховано скоротити населення планети до рівня, що запланований масонами: з 5 мільярдів до одного мільярду. Друга функція – послабити роботу мозкового апарату до рівня, коли людина не в змозі думати самостійно.
Те, що від часів, коли щеплення почали робити, населення планети неймовірно зросло, звісно, не цікавить Барабаша. Як і те, що в часи, коли щеплень не було, дитяча смертність сягала неймовірних цифр. Взагалі геніально, що автор брошури жодного разу не послався на якесь дослідження, офіційні висновки, не вказав жодної точної назви видання.
Уся стаття Барабаша витримана у цьому стилі. Закінчує він у критично похмурому стані духу:
Перспектива така, що не сьогодні то завтра наших дітей кодуватимуть через щеплення: програмуй на що завгодно.
Одне слово, жити страшно, навколо вороги, вони чомусь хочуть когось закодувати. Світ у брудних лапах імунологів. Питання “навіщо їм це” не обговорюється.
Мене зацікавила абсолютно віртуозна логіка професора Барабаша, мовляв, щеплення від поліомієліту не треба робити, тому що у цивілізованих країнах майже не трапляються випадки захворювання на нього. Тому, очевидно, і не трапляються, що більшість там робить щеплення! На відміну від слаборозвинутих країн, де таких випадків чимало. Але такий хід думок для професора майже неможливий, цієї висоти йому не взяти.
Звісно, все це були квіточки. Ягідки чекали на мене далі. Книга «Живый в помощи (записки «афганца»)», де на другій сторінці є позначка «По благословєнію святєйшого патріарха московського і вся русі Алексєя второго», на відміну від заклинань Барабаша, була не смішною. Якщо хтось думає, що вона присвячена заповіді «Не убий» та відповідальності кожного за те, що відбувається, то він перебуває у глибокій омані. Цілком натуралістичні картинки вбивств смаглявих (переважно) ворогів не затьмарені в автора думками про те, що, власне, у ворогів, якого б смаглявого кольору вони не були, є мами, діти, дружини, брати і сестри.
Куди б не кидала лиха доля автора книги Ніколаєва (він перебував і в Азербайджані, і в інших гарячих точках), всюди він зустрічався із підступністю та жорстокістю цих смаглявих лиходіїв. І жодного разу йому не спало на думку, що, можливо, це тому, що він приходить туди... з автоматом. А приїхав би до Туреччини на відпочинок як турист – ніякої підступності й жорстокості. І взагалі, важко уявити собі країну, де зустріли б Ніколаєва з автоматом радісними обіймами. Трагічно гинуть друзі Ніколаєва. Йому болить за кожну російську маму, що залишилася без сина. І він все дивується жорстокості тих, хто вбиває його друзів і, звісно, цих темних негідників, цих убивць чекає помста православного російського воїна.
Жодного ремарківського розчарування в абсурдності війни, непотрібності вбивства. Навпаки, з кожною новою жертвою Ніколаєв ніби знаходить зміст. Цей зміст – у помсті. І пише у книзі: «Зухвалий гірський вітер ненависті пожне бурю відплати з російських рівнин». І дивно, що жодного разу не осяйнуло його, що взагалі-то він у чужому домі зі зброєю. У цьому й проблема. Й у церкві якось... не підказали, що вороги у нього не смагляві, а десь у Москві сидять. І вбили його друзів вони.
Автор, судячи з біографічних подробиць, – людина скаліченої долі. Важкі поранення остаточно підірвали його фізичне здоров’я. Звісно, йому треба знайти сенс втрати долі, друзів, душевного спокою. І він знаходить цей сенс... у нових небезпечних ілюзіях. Книга надто страшна, щоб іронізувати. Мене неймовірно вразила передмова. У ній книгу охарактеризовано як заклик у жодному разі не ухилятися від військового призову. Ніколаєв передає естафету.
Перейдімо до іншого тому, який я так вдало придбав у чернівецькому середмісті. Він має інтригуючу назву «Російський Голем» і теж позначку з благословенням патріарха. На перших сторінках автор, православний журналіст Юрій Воробйовскій, потішив розповіддю про інфернальний бордель, де окультисти можуть злягатися із суккубами (щось на зразок примар). Таким чином вони (хто злягається) гарантовано потрапляють у пекло. Початок мені сподобався, і я подумав, що й надалі автор дивуватиме подібними ж екзотичними розповідями. Але далі все пішло більш ніж передбачувано. Адже у книзі йдеться про західну культуру. Автор розповідає про жалюгідних, потворних авторів на зразок недоумкуватого Гете, примітивного Шекспіра, хворого Гофмана, підозрілого Цвейга, безнадійного Ніцше й зі щирим розчаруванням пише про різних «блоків, купріних, буніних, горькіх», які пішли по тій же слизькій стежині. Звісно, всі ці “горькіє" ‑ з маленької літери. Але справжнє свято духу настало, коли від нещасливої західної культури Воробйовський переходить до єврейського питання. Це взірець, товариші антисеміти, вчіться висловлювати емоції! У богоспасенному штетлі Czernowitz( Чернівцях) я ще такого не купував.
Отже, початок розділу книги Воробьйовського подаю в оригіналі:
В свое время западные губернии России, Польша, Литва оказались буквально изъявленными многочисленными еврейскими местечками. Как здесь жили, в черте оседлости?
Представьте себе, что мы перенеслись на сто лет назад. Вот типичный штетл («городок» на идише). Лавка старьевщика – характерное учреждение местечка. Не принявшие Спасителя ветхие люди и должны заниматься чем-то таким – ветошью, ломом, рухлядью, старым барахлом. Несчастные! Они не желают знать Спасителя, а если и вспомнят о нем, то с ненавистью, называют Его «дер Ейзл». Они не ведают, что «ветхий человек распят с Ним, чтобы упразднено было тело греховное, дабы нам уже не быть рабами греха … (Рим.6:6).
Разве что на минуту – войти в лавку? Но там – грязь, затхлость. А запах! Ладно, чесноком… Чем-то еще смердит… Как будто от источенного мышами книжного хлама. Рядом старый молоток, какие-то ножи ржавые… А это что под рогожей? Что-то похожее на человеческую фигуру.
Навстречу – старьевщик. Улыбается заискивающе. Кланяется. Гои к нему заходят редко. Что же спросить у него? Талмуд?
Далі йдеться про страшні цитати з талмуда, які нібито там мають бути, але підступні євреї їх вилучили, щоб приховати свою нехорошу сутність. Закінчується уривок словами:
Ладно, хватит этой гадости. Скорее вон из душной лавки, на свежий воздух!
Кожне слово цього уривку, як бачимо, просякнуте толерантністю, симпатією до інших, скромністю, та чим воно тільки не просякнуте. І кожен абзац несе цей чудовий настрій автора.
Загалом я б порадив не писати таку величезну книгу і не читати. Тому що схема книги Воробйовського абсолютно тотожна схемі старого анекдоту. Якщо пам’ятаєте, приходить чоловік до директора цирку і каже: «Я придумав суперномер. Арена. Посередині діжка з лайном. Зверху висить важка гиря. Опускаємо гирю, вона падає у діжку. Всі у лайні. Ось!». Директор питає: «Ну, а в чому номер?». Чоловік відповідає: «І тут виходжу я – весь у білому». Православний журналіст Воробйовскій не пошкодував ані Ґьоте, ні Шекспіра, і наприкінці весь у білому вийшов. Кажуть, цей автор має неабиякий фінансовий успіх.
На жаль, відчуваю, що часу і місця не вистачає, щоб поділитися цими безоднями деталей. Дещо скажу і про останню книгу «Чому загине Америка». Справді, чому? Звісно, тому, що американці погані. А здогадайтеся, хто буде хороший? Хто – остання надія? Даю три спроби. Правильно, з першої спроби: «русскіє люді». Мені як «русскому человеку» це навіть приємно. Ще пальцем не поворухнув, а вже ліпший за цих довбаних американців. Сто сорок сторінок аргументів, чому це саме так, не знесилили автора, доктора наук Платонова, і він дає ще сторінок двісті реєстру «членів світової закуліси».
Його зауваження, зроблені мимохідь, вартують того, щоб подати хоча б одне: «Американці, – пише Платонов, – найбільш нецікаві й нудні співрозмовники, їхні інтереси обертаються навколо чотирьох речей: гроші, покупки, машини і секс».
Це, до певної міри, нагадує мені й вітчизняних співрозмовників. Але залежить, із ким розмовляти. Тому що, наприклад, я часто читаю американський ресурс гуманітарних журналів «Артс-леттерс», де представлені тисячі американських авторів, і, щиро кажучи, з нього можна зробити висновок, що в Америці немає жодної людини, яка б думала про покупки, машини і гроші. А всі думають про культуру, релігію, шляхи розвитку і права людини. Звісно, немало гірких слів сказано про рок, про Голівуд, про згубний дух вседозволеності. І можна було б навіть дослухатися, якби не цей невловимий дух «радянськості», якби не абсолютна очевидна ненависть, яка дискредитує усі аргументи. До речі, якесь радянське відлуння в цій книзі настільки сильне, що виникає відчуття – матеріал книги написав економіст Платонов за СРСР і зовсім із іншою метою. Зокрема привертає увагу, що Платонов передбачає важку затяжну кризу США... з другої половини дев’яностих і перше десятиліття двадцять першого століття. І водночас описує содомітський парад, свідком якого він став 1997 року у Сан-Франциско. Коли написана книга? Так чи інакше, але ця критика, за винятком роздумів про антихриста та його шляхи, надто схожа на радянську.
Закінчує пан Платонов неочікуваною інформацією:
Соціологічне опитування, проведене Інститутом Харріса, показало, що тільки 17 відсотків американців намагаються добитися більш високого рівня життя, 77 відсотків хотіли, щоб їх навчили, як краще влаштувати життя, маючи базові послуги і товари. Лише 22 відсотки виступають за створення більш ефективних технологій, а більшість – 66 відсотків надали б перевагу більш гуманному способу життя.
Як на мене – чудовий результат. В Україні чи Росії годі й сподіватися, що лише 17 відсотків хочуть заробляти побільше грошиків. Хіба не цим марить більшість? Ми куди матеріалістичніші. Але Платонов упевнений, що Америка «фатально приречена», тому що «антигуманна система руйнує усе людське у людині», і «тому вона загине».
Такі висновки, звісно, підкріплюють дух російської чи української людини, але мало допомагають проти хвилі корупції, беззаконня, взаємного обпльовування, які охопили наші високодуховні країни.
Я хотів провести кілька паралелей, але відчуваю, що, може, вони і не потрібні. Хочу тільки сказати, що у мене є ганебна звичка не класти книги на місце і залишати там, де їх читав. І вчора я побачив чотирнадцятирічного сина, який надибав одну з цих книг. Він лежав на дивані, закинувши ногу на ногу, і з цікавістю переглядав сторінки. Помітивши мене, він спитав із захопленням: «Тату, де ти взяв такий видатний взірець мракобісся?». Сказав би йому, де я його взяв!