Сумно. Таке враження, що доходимо до крайнощів і вже готові самі себе загнати у глухий кут.
Молилися в понеділок на Личаківському цвинтарі за наших полеглих героїв – січовиків, упівців, замордованих «совєтами» у тюрмах громадян-патріотів. І зрозуміло, що після молитви лунали актуальні промови: про злочинну владу, зрадницький парламент, мовну загрозу.
Біда лише у тому, що промовці небезпечно наближалися у своїх словах до грані відчаю, за якою – простір для неадекватних дій. У присутніх складалося враження, що далі вже нікуди. Що ми дійшли до межі людського терпіння і стоїмо за пів-кроку до катастрофи нації та держави. Що всі методи боротьби та громадського спротиву вже вичерпані. Хоч обв’язуйся гранатами і катапультуйся на Банкову.
Виглядало все це доволі інфантильно та безвідповідально. Адже серед слухачів були молоді - вартісні, щирі, патріотичні. Вони вірять старшим та їхньому сивочолому досвіду.
Де ж мудрість тих старших, зрештою – де їхня відповідальність перед Богом?
Що пропонуємо молоді - піддатися паніці? У мирний час у власній країні, на радість провокаторів та українофобів вчиняти екстремізми і мордобої, як було 9 травня минулого року?
Чому не розуміємо, що це шлях слабаків, придатний для осіб із комплексом власної неповноцінності? Точніше – це стиль поведінки вчорашніх рабів, котрі так і не зуміли стати по-справжньому вільними.
Невже хтось може вважати, що вже вичерпано методи громадського спротиву та непокори? Невже на Галичині ми всі зуміли перетворитись у фортеці честі та української ідентичності?
А може навпаки – завдяки тутешній «гнилизні», подвійним стандартам та угодовству влада дозволяє собі поводитися з нами так, як поводиться.
Останні місяці були багатими на ілюстрації стану справ у нашій львівській еліті, покликаній бути зразком та проводирем. Нагадаю лише дві найбільш знакові події.
Спочатку на День космонавтики відзначилася еліта творча, гуманітарна. Вилизавши словесним славослів’ям і намастивши єлеєм підлабузництва нашого любого президента у палаці Потоцьких, світочі культури заходилися на радість царю-батюшкє (у Страсний четвер!) фуршети горілочкою і сальцем.
А нещодавно «твердість і гідність» продемонструвала також еліта науково-технічна. Ще не встиг розвіятися сморід після викриття афер «доктора Пі», як вчена рада Львівської Політехніки (шляхом таємного голосування!) надала звання професора науковому покровителю цього львівського афериста.
То так ми демонструємо твердість і гідність? Неможливо навіть уявити чогось подібного у країнах Прибалтики, а тим більше у Польщі чи Чехії. Зрештою, там би ніколи не вибрали «двічі несудимого» президентом і не дозволили плагіатору керувати парламентом.
То може краще замість відчаю та істерик почати наводити лад у своєму регіоні?
Не допускати російськомовних рекламних надписів та музики у громадських місцях. Не подавати руки негідникам і хабарникам. Розкуповувати тиражі українських книжок та музичних альбомів. Заповнювати зали театрів та концертних залів, підтримуючи місцеву культуру. Ігнорувати телепередачі та фільми, де звучить російська мова. Зокрема не дивитись шоу маніпулятора Шустера.
Зрештою, поводитися як гідні люди, відповідальні за свій край і свою державу.