Минулого тижня в російській еліті чітко окреслився серйозний розкол між, здавалося, дружніми структурами – чеченськими кадировцями та пригожинськими «вагнерівцями». Розкол, який у перспективі може обернутися серйозними наслідками – уже не для самих учасників цієї віртуальної суперечки, а для цілої країни, яка поки що їх об'єднує.
Причиною дискусії стала війна. Рамзан Кадиров заявив, що підконтрольні йому підрозділи передислоковані на територію Донецької області. Євген Пригожин парирував, що про такі підрозділи на Донбасі йому невідомо. І почалося…
Сам собою конфлікт у російських силових структурах (а в тому, що і нібито автономна ПВК «Вагнер», і армія Кадирова – це суто силові структури під патронатом кремлівської влади, сумнівів немає) не є чимось надзвичайним. Той же Пригожин відзначається регулярними ескападами на адресу Міністерства оборони РФ. Але, по-перше, головний «вагнерівець» і головний «кремлівський» чеченець довгий час демонстрували теплі стосунки. І от вони, схоже, зіпсувалися. Але це у всій вагнерівсько-чеченській історії не головне. Головним є те, що сказав керівник пригожинського ПВК Дмитро Уткін, на честь позивного якого ця міліарна організація і отримала назву «Вагнер».
Уткін нагадав чеченському депутату Держдуми Адаму Делімханову та спікеру парламенту Чечні Магомеду Даудову, що він знає їх ще з часів першої та другої чеченської воєн. З тих часів, коли слово «віра» було схоже на ніж. І цей натяк «Вагнера» уже є відверто забороненим прийомом у путінській Росії.
Ні для кого не секрет, що під час другої чеченської війни (яку тоді називали «контртерористична операція»; ми тепер, в часи «спеціальної військової операції», добре знаємо ціну цим путінським евфемізмам) частина представників незалежної Чеченської Республіки Ічкерія на чолі з батьком нинішнього грозненського диктатора Ахматом Кадировим перебігла на бік Росії. Чим і забезпечила, з одного боку, перемогу федерального центру – Чечня повернулася до складу імперії, а з іншого – досить комфортне і навіть багате життя за рахунок федеральних дотацій та субсидій. Фактично це була і є данина, яку Кремль платить Чечні за те, що та залишається в складі Російської Федерації і не створює чергових, добре відомих за останні двісті років, проблем на південному кордоні імперії.
Звісно, усі в Росії про це чудово знають. І про те, в кого стріляв під час першої чеченської війни герой Російської Федерації, кавалер ордена «За заслуги перед Вітчизною» (російською, зрозуміло) ІІІ та IV ступенів Рамзан Кадиров. Але про це в путінській імперії не рекомендується говорити вголос. Бо ті, хто міг це сказати, ті, в кого вірили нездатні на цей вчинок, – пішли далеко. А для всіх інших замість сонця може засяяти петля…
Слова Дмитра Уткіна нагадали дуже важливу, ключову рису сучасної Російської Федерації. В ній ніхто нічого не забув. Ні Кадиров та його посіпаки не забули, як вони воювали з росіянами. Ні російські військові, ті, хто вижив у кривавій бійні, спровокованій їхнім керівництвом, – не забули, як вони намагалися вкотре підкорити чужу їм країну. Усі ці люди, які готові були повбивати одне одного (за власну землю чи імперські ілюзії), вони співіснували в одній країні ці десятиліття тільки тому, що їх тримала і утримувала одна-єдина людина – Володимир Путін.
А тепер у цієї людини більше немає тієї влади, яка була ще 24 лютого 2022 року, о 04:30 за київським часом. І навіть в ефірі федеральних російських телеканалів, які за визначенням є вірними слугами режиму, ми чуємо не тільки звинувачення на адресу товариша Першого (що уже саме по собі дикість як на довоєнні часи), але й заклики замінити його кимось іншим. Але телевізор – це лише верхівка айсберга. На глибині уже відбуваються значно серйозніші, ґрунтовніші зміни. І натяк Дмитра «Вагнера» Уткіна на те, що росіяни, зокрема «вагнерівці», «можуть повторити» те, що вони робили в Чечні, – тому яскраве свідчення.
А їхні руки – і Уткіна, і Даудова, та і, власне, Кадирова з Пригожиним – вони давно готові до того, щоб вкритися кров’ю. Питання тільки в тому, коли пролунає цей постріл зі стартового пістолета. Постріл, який відкриє нову криваву сторінку в історії вічно хворої людини Євразії. А революція без жертв – це нікчемна брехня. У Росії це дуже добре знають…
До речі, назва цієї статті – це одночасно і назва пісні онука репресованого українця, уродженця села Лабунь (тепер це Новолабунь Хмельницької області) Сосфена Івановича Шевчука. Так-так, того самого Юрія Шевчука, лідера забутої тепер в Україні групи «ДДТ». І в тексті ті з вас, хто знають творчість цього російського митця українсько-татарського походження, можуть знайти багато цитат із цієї пісні.
Пісні, яка була написана в ніч на 24 лютого 1988 року. А за день до того, 22 лютого, у Нагірному Карабаху, вірменській автономії у складі Азербайджану, розпочалися перші збройні сутички. Що переросли у повноцінний військовий конфлікт, виходу з якого не видно і досі, через 35 років після початку. Звісно, це збіг, і пісня була написана зовсім з іншого приводу. Але сам татароукраїнець Шевчук згодом зізнавався, що це передчуття – громадянської війни в СРСР – було в нього в той час постійно.
А тепер це передчуття обов'язково з'явиться, якщо уже не з'явилося, у громадян країни, яка знову хоче стати справжньою, повноцінною імперією. Війна «за три дні» абсолютно логічно обернулася проблемами для самої Росії. І на уламках ще учора нібито міцного режиму всі нагадають усім, як вірмени і азербайджанці через сім нібито мирних десятиліть згадали старі образи. І багато хто побачить у своїх очах уже не омріяний підкорений Київ, а ніч.