Напевно, більше немає такої сфери в Україні, яка б так тісно пов’язувала сучасність із радянським тоталітарним й авторитарним минулим, як система державних нагород. А численні скандали останнього часу, пов’язані з присудженням президентом України різноманітних нагород псевдовченим та патентованим антисемітам, однозначно вказують на те, що в нагородній системі потрібно змінювати все, тобто – систему.
Державні відзнаки і нагороди України по маківку в радянському минулому. По суті, вони мають виключно радянську природу, природу тотального контролю за суспільством і громадянами. А ще вони свого роду легалізують корупцію та розкрадання і віддають найбільш лояльним і наближеним до правлячої верхівки ділкам цілі галузі в «кормління». Саме звідси походять ці всі «народні», «заслужені» артисти, художники, архітектори. Звідси і «герої соціалістичної праці». Це те, за що колись монархи платили своїм природним лакеям та тіунам.
Радянська система була основана на двох китах: жорсткій трудовій експлуатації з дуже низькою оплатою праці та на репресіях за кожен «неправильний» крок, тобто на всеохопній системі страху. Тоді ж практикувалася система дармової праці, де оплату часто заміняли брязкальцями та почесними грамотами. Колгоспники працювали за трудодні і за те, щоб їхні портрети повісили на «Дошку пошани». Найбільш грандіозні проекти здійснювали в’язні ГУЛАГу, чия праця взагалі була рабською. Змінити свій соціальний статус можна було, лише пробившись у партійну номенклатуру, якій належалися не тільки гучні почесті, але й існували спецрозподільники соціальних благ. Партноменклатура не могла безсоромно винагороджувати тільки себе, а тому обирала «щасливчиків» з кола «переможців соціалістичного змагання». Тому з’їзди і пленуми відкривали, як правило, або деміурги-пролетарі, або ж доярки чи свинарки.
Радянський Союз був країною суцільного змагання: шахтарі, сталевари, колгоспники – всі вони перебували у перманентному змагальницькому стані. Боролися за те, щоб бути передовиками соціалістичного змагання, стати «відмінником» галузі і, зрештою – героєм соціалістичної праці. Причому часто на «передовика» працювали цілі колективи і втішалися тим, що серед них живе і працює двічі, тричі герой. Те, що часто «героїзм» був надутим і опирався на приписки та виробництво неякісних товарів або продукції, переробити яку не було технічної можливості, нікого не цікавило. Навіть будинки змагалися між собою за право називатися «будинком зразкового соціалістичного побуту». Про те, яка «атмосфера» панувала в під’їздах решти будинків, – краще не згадувати.
Перші зміни в нагородній системі України відбулися за часів президента Леоніда Кравчука. Це були косметичні зміни, коли з титулатури забрали «соціалістичний» та «комуністичний». Але вся радянська система нагород з відповідною доплатою до пенсії була перенесена на український незалежницький ґрунт. Всі нагороди та персональні пенсії, встановлені за часів СРСР, були автоматично збережені.
Справжнього розквіту до рівня «Весілля в Малинівці» система нагород зазнала за часів Леоніда Кучми, коли її реформою займався відомий фалерист і за сумісництвом керівник Адміністрації президента – Дмитро Табачник. Подейкують, що за кожну відзнаку майбутні орденоносці мали передати кругленьку суму. Але не особисто в руки керівнику Адміністрації або начальнику нагородного відділу, а заплатити за неіснуючий бенкет у столичному ресторані «Сузір’я». Коротка ремарка, Дмитро Табачник так захопився цією діяльністю, що незчувся, як присвоїв собі військове звання полковника. Леонід Данилович ще якось терпів шахрайства Табачника з нагородами, але звання полковника переповнило чашу терпіння. Кажуть, він не тільки звільнив Табачника, але й зірвав погони. Хоча останнє важко уявити, бо погони на цивільному костюмі якось не дивляться.
За часів правління Кучми з’явилася купа абсолютно невмотивованих з погляду здорового глузду відзнак. Хоча за деякими чітко проглядається корупційна складова. Запровадивши такі відзнаки, як, наприклад, «Заслужений лісівник України» або «Заслужений працівник соціальної сфери», працівники Адміністрації президента та «передовики» цих двох галузей народної економіки могли отримати неймовірну взаємну вигоду. Працівники нагородного відділу – покращити своє матеріальне становище, а корупціонери та злодії – отримати індульгенцію від кримінального переслідування. Подібна нагорода була своєрідним ярликом на князювання у відповідній галузі.
Оскільки працівники АП були не тільки відомими фалеристами, але й «господа офіцери – голубиє князья», то вони потребували й зовнішньої атрибутики: еполетів, орденів, відзнак та іменної вогнепальної зброї. 29 квітня 1995 року серед українських нагород з’явилася відзнака «Іменна вогнепальна зброя», а від травня того ж року почали присвоювати «Орден Богдана Хмельницького» трьох ступенів. Армія розвалювалася, а кількість нагороджених зростала. З’явилися також ордени «За мужність» та «За заслуги», медалі «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу». Запровадили також орден для вищого чиновницького апарату – «Орден князя Ярослава Мудрого». Формулювання, за що можна нагородити цим орденом, станом на 1995 рік звучить як гірка іронія: «за видатні заслуги перед Україною в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, розвиток економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за визначну благодійницьку, гуманістичну та громадську діяльність». Смішно? Але іронія полягає в тому, що всім нагородженим Україна дотепер виплачує немалу доплату до пенсії.
Те саме стосується і найвищої української нагороди – Герой України. Ця нагорода за радянською традицією ділиться на «військову» та «цивільну». Тобто за військові подвиги вручається орден «Золота Зірка», а за «трудові досягнення» – орден Держави. Якщо задуматися, то законні підстави для вручення «Золотої Зірки», на жаль, з’явилися тільки з початком актуальної війни. Та й без нього можна було б обійтися, замінивши його нескомпрометованим «Орденом Героїв Небесної Сотні». Може, тоді рука президента не так легко підписувала б нагородні листи. А найкраще було б призначати вдовам та неповнолітнім дітям героїв довічне державне утримання. Тоді й зловживань не було б і марнотратство припинилося б.
Але найгіршою категорією найвищої нагороди України, яку потрібно неодмінно ліквідувати, є орден Держави. Яка, перепрошую, може бути трудова звитяга, які неймовірні трудові досягнення? За свої трудові досягнення в умовах ринкової економіки є одна нагорода – зароблені капітали. А за що Україна нагородила тих, хто розікрав її і довів до руїни? Гірник, який найбільше видобув вугілля на державній або приватній шахті, вже мав би отримати відповідну матеріальну винагороду. Директор академічного інституту або президент НАНУ взагалі не мали б фігурувати в списку нагороджених, бо, по-перше, в Україні майже немає інноваційних досягнень, а по-друге, сама НАНУ доживає свої останні місяці.
Так само нічого героїчного не було зауважено в роботі ні одного ректора університету в Україні, принаймні в тих навчальних закладах, керівники яких іменовані героями. А що казати про директорів портів! Кому насправді невідомо, що це головні ворота для контрабанди в Україну? Взагалі вважаю безсоромним, коли президенти присвоювали звання Герой України своїм попередникам: Кравчуку, Кучмі, колишнім міністрам та прем’єр-міністрам, керівникам адміністрацій та Верховної Ради й особливо народним депутатам. За підсумками діяльності цих «героїв» їм не персональні пенсії треба виплачувати, не осипати нагородами, а розпочати кримінальне слідство.
Ви тільки побіжно гляньте на окремих орденоносців: Георгій Кірпа – застрелився, Звягільський Юхим – список «трудових звитяг» тягне на тричі героя, Засуха Тетяна – видатна діячка на Київщині, про «досягнення» якої можна писати кримінальний роман, Дмитро Мельничук – сумнозвісний ректор Національного аграрного університету, фігурант кримінальних справ, Сергій Тулуб – колишній міністр палива та енергетики, доплата в 40% до пенсії якому ой як знадобиться. Шкода, що не можна тут поставити емоційні смайлики. А ще директори м’ясокомбінатів, працівники нафтогазового бізнесу, банкіри, видатний історик сучасності й академік Володимир Литвин та лідер Опозиційного блоку, фігурант кримінальної справи «Вишки Бойка» – Юрій Бойко.
До цього кола треба додати всіх посмертно нагороджених історичних героїв, дисидентів, письменників, журналістів, щоб вперемішку з найбільшими казнокрадами отримати вінегрет під шапкою – Герої України.
Щоб не надто заглиблюватися у прізвища нагороджених, бо там справжня солянка із достойних людей і негідників, треба сказати – цей орден потрібно безжалісно скасувати. Так, для багатьох поетів, письменників, учених це означає додаткову матеріальну підтримку, яка для них не є, напевно, зайвою. Але чи варто їхнім іменем прикривати корупціонерів, злодіїв та аферистів? Чи маємо ми так спокійно спостерігати за тим, як найвищий чиновницький апарат ось уже 27 років вибудовує собі довічну синекуру? Чи не пора розірвати цю пуповину радянськості з незалежною Україною? Скажете, що є нагальніші справи? Ні, гідного життя без справедливого суду, заслуженої винагороди і дотримання чітких норм і правил не буває. Подвійні стандарти та винятки нівелюють поняття справедливості та позбавляють мотивації на майбутнє.
P.S. У наступній частині йтиметься про «творчі спілки» та «народних» і «заслужених», про видатних «заслужених діячів науки і техніки», які нічого не відкривали і не винаходили.