Ще з 1960-х рокiв перед роковинами Жовтневої революцiї та перед 1 травня вулицями Львова - вiд Джамбула до Ленiнського Комсомолу, вiд вулицi iменi мiста Печ до вулицi iменi маршала Рибалка - пересувалися, помiтно кваплячись, двоє добродiїв у малярських комбiнезонах.
Час до часу вони додавали стиснене повiтря у свiй нехитрий апарат, i за їхньою "вудкою" по цоколях львiвських кам'яниць, кладених із тесаного полянського вапняка чи то скiльського пiсковика, тягся понурий сиво-чорний шлейф розпущеної з крейдою сажi. Картинка була знайомою, передсвятковою, i нiкого не вражала. Тiльки дехто вже мiг пригадати, як ще кiльканадцять лiт доти, навiть рокiв десять по вiйнi, мили цоколi i хiдники з милом, а дверi натирали воском, i не тiльки перед святами. А час мiж тим минав i в дусi часу (пicля кiлькох не дуже якicних настала слава партії - п'ятирiчка якостi) удосконалював технологiю.
У наших малярiв стали помiтно труситися руки, i струмiнь фарби став заїжджати на стiни мальовничою хвилею. Вимикання краскопульту уповiльнювало роботу i, отже, знижувало продуктивнicть працi, вiддаляючи нас вiд комунiзму. Його припинили вимикати, i безперервний вiдтодi пас сажi потягся через вiкна пiвпiдвалiв, через дверi, через ринви...
Мiй приятель пiсля добрячого... скажімо, вернicажу, прокинувся у майстернi. У вiкнах була чорна нiч, але не спалося. Художник спробував придивитись уважнiше до бiлого кота, що нiбито притулився до вiкна пiвпiдвалу. Кiт пiдозрiло вiдсвiчував блакиттю. I раптом - о жах! - крiзь кота просвiтилася жiноча нiжка. Нiякої мiстики: фарбований кiт пiшов, залишивши прозору тiнь.
Совiцька людина, або ж совок. Її ще довго треба вивчати, передусiм на високих керiвних рiвнях, з її незбагненою загадковою психологiєю. А, може, загадок i нема. Повоєннi фабричнi дiвчата, мої cусiдки, iдучи на танцi, замащували дiри на панчохах хiмiчним олiвцем. От уже i хiмiчних олiвцiв немає. От уже й рада мicька у нас демократичного скликання. А психологiя совка яка була, така i є. I тягне за собою зі совкових лiт шлейф сажi, матерiалу, як вiдомо було i Данте, належного демонiчнiй владi.
I лише в останнiй рiк пояс сажi, захлиснутий на кварталах, став розриватись. Почали його рвати малi острiвцi власностi. Отi пiдвальчики з жалюгiдною клозетовою плиткою навколо входiв, але власні, де власник вже миє свій тротуар, свою стіну, свої дверi, і вже не дасть замастити свою власнiсть.
Хоч це i вселяє надiю, хлопцi з вiдрами сажi чекають на свої днi. Перед Великоднем, перед Першим листопада, - вiд вулицi Пiд дубом до Медової печери, вiд вулицi св. Мартина до св. Володимира на них чекає робота. А, може, і в іншу пору, позачергово, до якоїсь видатної подiї...
Кость Присяжний, доцент кафедри реставрації Національного університету “Львівська політехніка”