В останній день лютого 2024-го (а цьогоріч це 29 число) Владімір Путін виступив з посланням до Федеральних зборів РФ. У цій, здавалось би, уже звичній для російської автократії формальній комунікації президента-диктатора з підручною верхньою (та й нижня недалеко втекла) палатою парламенту і цього разу мало що могло бути особливого.
Але все ж контекст промови, оголошеної за три тижні до виборів Путіна… (ой, президента РФ, демократія ж!), спонукає до думки, що очільник Росії у виступі публічно презентував радше не якийсь звіт за попередню каденцію чи бачення розвитку Росії в майбутньому (з ним чи без нього), а виключно свою передвиборчу програму. Та що вже гріха таїти – свій план на Росію і світову геополітику як мінімум до 2030 року.
І, звісно, поруч з обіцянками щедрих дотацій регіонам (як же без такого перед виборами, тим паче на пострадянському просторі) у промові зазвучали меседжі, цілком спрямовані на тотальну мобілізацію (поки що в сенсі згуртування, або, точніше «сплочєнія») російського суспільства у «боротьбі» проти колективного Заходу та на тлі загрози, яку той, мовляв, ніс «Отєчєству». Ну ж бо оце одвічне «Враг у ворот», «інтервенти», «США хочуть завдати нам стратегічної поразки» і так далі. В принципі для людини, яка заснула в СРСР з газетою в руках десь так у 1960-х і прокинулась з текстом путінської промови 2024-го, мало що кардинально змінилося.
Ну і звісно, як без згадок про бойову готовність російської ядерної зброї і «колосальний бойовий досвід», здобутий російськими військовими в ході «СВО», апробацію «Кинджалів», «Циркону»… При цьому і далі військові дії в Україні – це, на думку російського очільника, насамперед не пряме протистояння з офіційним Києвом, а заочне зі Заходом на чолі зі Штатами та їхніми «відкритими ворожими діями».
Втім проводити передвиборчу президентську кампанію на тлі війни для Путіна – не новина. Так, ще в березні 2000-го він, як в.о. президента, йшов на вибори в той час, як у Чечні (чи то пак Республіці Ічкерія) ще не погасли згарища Другої чеченської, активна фаза якої припала на грудень 1999-го – лютий 2000-го, а руїни майже вщент зруйнованого Грозного ще не були розібрані.
Тоді в російському провладному інформаційному просторі (а саме він фактично створив той позитивний імідж досі мало кому відомого для загалу Путіна) демонстрували Владіміра Владіміровіча як такого собі рятівника російської територіальної цілісності – ну бо чеченський національний рух у Кремлі трактуваkи тільки як екстремізм та сепаратизм. І певним символізмом у цьому контексті (принаймні на переконання групи путінських політтехнологів на чолі з Глєбом Павловським) став політ російського тоді ще кандидата e президенти (але вже верховного головнокомандувача російськими збройними силами) на навчально-бойовому винищувачі Су-27 з Краснодара до Чечні 20 березня 2000 року – за тиждень до самих виборів.
Ті ж політтехнологи запропонували команді Путіна стратегію (і як виявилося – дієву) зробити ставку в кампанії на той сегмент суспільства, який почувався «покинутим» під час президентства Єльцина. І при цьому сам Путін гарантував першому президентові РФ та його «Сім’ї» повну економічну і правову недоторканість у нових політичних реаліях.
Сукупно це дозволило йому виграти вибори президента вже в першому турі – щоправда, на той момент зі ще більш-менш правдоподібними результатами – майже 53 % «за».
А далі – підвищення світових цін на газ і нафту – основу російської економіки – дозволило поступово вивести РФ з господарської кризи, якої та зазнала упродовж 1990-х, особливо після дефолту 1998-го, та супутньо дещо покращувати добробут пересічних росіян (принаймні у великих містах, особливо європейської частини РФ). А оскільки господарем Кремля в той час був Путін, то саме з ним суспільство й почало асоціювати ті покращення у своєму особистому житті, закриваючи очі на поступове «закручування» децентралізації регіонів, розпочатої Єльциними (ну бо ж «сильна рука» на пострадянському просторі вважається радше позитивом, аніж вадою), безпосереднє або опосередковане «одержавлення» ЗМІ, які до середини 2000-х здебільшого перетворилися на пропагандистське обслуговування перших трьох «влад» у РФ, а не її незалежну «четверту гілку», та початок переслідування опонентів нового президента («ну бо ті Березовський, Гусінський чи Ходорковський – олігархи, пограбували росіян у 1990-х, то нехай і відповідають тепер згідно зі законом!»).
За таких умов мало хто сумнівався, що Путін безпроблемно виграє і свої другі президентські вибори, заплановані на 14 березня 2004 року. Чи не єдиною «інтригою» тодішньої кампанії у пресі вважали питання «чи вдасться президенту і це народовиявлення виграти в один тур?». Ну і дехто припускав, що, можливо, перший тур може «завалити» низька явка (важко повірити, що явку тоді в РФ ще взагалі вважали як щось загрозливе). Однак тоді чинного президента не підвело ні перше (набрав понад 71 % голосів), ні друге (явка становила понад 64 %).
«Найнудніші в історії пострадянської Росії вибори» (як на той момент їх окреслили журналісти в РФ) могли запам’ятатися хіба раптовим зникненням ввечері 5 лютого 2004 року одного з кандидатів у президенти Івана Рибкіна, який напередодні звинуватив адміністрацію Путіна у причетності до підриву будинків у Москві 1999-го, що стало однією з причин подальшого введення військ до Чечні. І… його такою ж раптовою появою 10 лютого в Києві, куди той, як потім з’ясувалося, просто поїхав… прогулятися. Досі політологи дискутують, що це тоді було – спонтанне непродумане рішення, спецоперація ФСБ зі «залякування» через викрадення, чи бажання дешевого піару. Хай там як, завершилося все тим, що 11 лютого Рибкін зняв свою кандидатуру з виборів.
Третя передпрезидентська кампанія Путіна припала на зиму 2007-го – весну 2008-го. Так, це не обмовка. І так, серед тодішніх кандидатів на президентство ви Владіміра Владіміровіча не побачите. Але завдяки участі абсолютно відданого собі Дмітрія Мєдвєдєва – людини, з якою працював ще в 1990-х роках у Петербурзі в пулі Анатолія Собчака, яка очолила його передвиборчий штаб 2000 року і яку після першої перемоги вів по різних посадах від Адміністрації президента РФ до російського уряду – Путін мав змогу зберегти свій вплив на владу, не порушуючи при цьому російської Конституції, яка забороняла тричі поспіль балотуватися у президенти РФ.
Тоді другий російський президент ще мав у планах активні контакти зі Заходом, та й торгівля газом і нафтою хіба лише активізовувалася, приносячи Росії надприбутки, які можна було залучати і в нові бізнес- та політпроєкти (від нових газових гілок до фінансування окремих західних політиків та політичних сил, як і культурних осередків поза РФ), і відверто «підмочувати» репутацію через ламання Основного закону держави йому не хотілося. Та й зі системи нікуди Путін не дівався – обраний в результаті з понад 70-відсотковою підтримкою «муляж» Мєдвєдєв «довірив» своєму попередникові очолити російський уряд.
І протягом наступних чотирьох років Дмітрій Анальєвіч створював всередині і ззовні Росії образ молодого, диджитилізованого з айфоном у руках (на тлі абсолютно «некомп’ютеризованого» Путіна) лідера, який у Сколково мав намір створити інноваційний російський аналог американської Кремнієвої Долини, а у глобальному сенсі, мовляв, очолював у російському політикумі «партію мирних голубів» на противагу силовикам. І це попри те, що вже через п’ять місяців формально саме Мєдвєдєв був верховним головнокомандувачем російського війська, яке напало на суверенну Грузію, окупувало її частину в Південній Осетії й Абхазії, і в результаті, попри мирні домовленості, РФ визнала ці самопроголошені псевдодержави. Та й серпневе звернення 2009-го Мєдвєдєва до українського візаві Ющенка навряд чи можна назвати миролюбним.
Тим не менше, він виконав свою функцію – «обнулив» попередні каденції Путіна, який вкотре отримав змогу офіційно балотуватися на президентську посаду (бо ж заборонялося тричі поспіль, а не тричі загалом!). А також з його подачі до російської Конституції внесли поправку, яка продовжувала президентський термін до шести років. Зі свого боку час, коли Владімір Владіміровіч очолював уряд, той використав для себе на підтвердження образу «господарника», який вивів Росію з наслідків світової економічної кризи 2008-го.
Щоправда, що менше залишалося часу до президентських виборів 2012 року, то частіше спорадично можна було почути голоси, що Мєдвєдєв може навіть піти ва-банк, об’єднавши довкола себе опозицію до Путіна, і балотуватися на другу каденцію. Проте інтрига зникла у вересні 2011-го, коли під час з’їзду владної партії «Єдина Росія» Дмітрій Анатольєвіч офіційно оголосив про свою відмову від балотування і підтримав кандидатуру Путіна.
Звісно, певний ефект збурення суспільства така «рокіровка» спричинила, і на вибори 4 березня 2012-го Путіну довелося йти на хвилі акцій протестів опозиції, які охопили міста РФ, зокрема Москву і Санкт-Петербург. Щоби трохи «випустити пару», довелося навіть, крім традиційних представників «ручної опозиції» з ЛДПР та КПРФ (та й «Справедливої Росії»), нашвидкуруч залучити до перегонів і бізнесмена Михайла Прохорова, який мав би продемонструвати участь у виборах, мовляв, справді незалежного і критично налаштованого до Кремля самовисуванця.
Утім і ці вибори Путін виграв, хоч і набрав 63,64 % голосів підтримки – це було менше, аніж у 2004-му, чи в Мєдвєдєва 2008-го. Та й на тлі масових арештів громадських активістів, а потім – і фальсифікацій під час виборів до Державної думи РФ та російського президента, легітимність влади Путіна поступово дедалі частіше дискутувалася і на Заході, і в прозахідних ЗМІ у РФ (їх дедалі частіше влада почала таврувати «іноземними агентами», що, врешті, 2019-го узаконили).
Проте очевидним був факт, що тоді, попри запевнення провладних російських ЗМІ, економічна ситуація в РФ була набагато слабшою, ніж на початку 2000-х, і підтримка Путіна ще й на цьому тлі почала знижуватися навіть серед тих кіл, які раніше пов’язували з ним покращення свого добробуту. Соціологічні опитування 2013-го демонстрували, що збільшувалася частка тих росіян, які були радше за те, щоб президент покинув свою посаду, аніж балотувався вчетверте.
У таких умовах рятівну паличку Путін вирішив знайти… в російському націоналізмі та твердженні, що РФ постала перед зовнішньою загрозою. Поруч з пошуком внутрішніх «ворогів» у 2014 році активізувалася і так звана «боротьба» зі зовнішніми.
У цьому контексті, мовляв, обороняючи Кримський півострів від «українських націоналістів-бандерівців» та «державного перевороту» (так у Кремлі трактують перемогу в Україні Революції гідності), російська влада вирішила півострів окупувати та «возз’єднати» з РФ. Насправді сама кримська спецоперація розпочалася ще 20 лютого 2014-го – тоді на Майдані тривали масові розстріли протестувальників, і важко було передбачити, чим насправді Революція завершиться, а тому очевидно, що окупація Криму була запланована заздалегідь, а не була ситуативним рішенням «для захисту співгромадян закордоном».
Хай там як, потрібний російській владі ефект у суспільстві воно дало – рейтинги Путіна знову почали зростати. Ще б пак, «кримське питання» було одним із дражливих для російського дискурсу після розпаду СРСР.
А далі потрібно було створити ще й чинник, який був би тривалим, але водночас об’єднував би соціум у РФ довкола спільної небезпеки, яка, мовляв, постійно наближається. Цю загрозу дедалі частіше в публічному полі почали зображувати у вигляді кольорових революцій, які упродовж двох десятиліть у різних куточках земної кулі спалахували, мовляв, за кошти колективного Заходу, щоби встановлювати то тут, то там вигідний лише західним державам, насамперед США, порядок денний. І лише декілька держав у світі, зокрема РФ, начебто могли таку практику оскаржити і стати дієвою опозицію до нав’язуваної Вашингтоном однополярності.
Із цією риторикою Путін йшов на президентські вибори 18 березня 2018-го, які виграв з рекордними навіть для російського «ручного» підрахунку понад 76 %. Характерно, що Алєксєя Навального, якого сприймали одним із тих опозиційних кандидатів, які могли б принаймні спробувати дієво позмагатися за голоси виборців і продемонструвати, що протестні погляди щодо Путіна в РФ таки існують, навіть відмовилися реєструвати для участі в балотуванні через судимість.
Зрештою, у системі, коли вибори остаточно перетворилися на формальну картинку з вистави під назвою «демократія по-російськи», шансів на перемогу в нього було й так небагато. А 2021 року російський парламент взагалі узаконив поправку до Конституції РФ, яка фактично під Путіна «обнулила» його чинні президентські терміни.
І російський президент цією правкою щедро скористався, у 2024 році вп’яте подаючись на участь у виборах російського глави держави. Вочевидь, цього разу він мріяв йти на них уже як «возз’єднувач історичних російських земель» в Україні включно з Києвом, для чого й розпочав так звану «СВО», під приводом захисту Донбасу – цього, на думку російських пропагандистів, «оплоту русского міра», який «страждав» протягом восьми років після 2014-го від «бомбардувань київського режиму» (насправді ж його частина була окупована російським військом).
Найімовірніше, у планах Путіна був і сухопутний шлях до Придністров’я. А далі – ймовірно, підготовка до протистояння з НАТО, яке, на думку російського президента, «незаконно» розширилося на схід.
Реальність виявилася, м’яко кажучи, іншою. В Україні російська армія зустріла рішучий опір українських Сил оборони та всього народу. А НАТО тим часом поповнилося ще одним членом – Фінляндією. Та й, як виглядає, вступ до Альянсу ще однієї держави – Швеції – також питання дуже короткої часової перспективи.
Що ж залишається в таких умовах російській владі? Як уже писали на початку – ядерний шантаж і риторика про оце одвічне «враг у ворот», «інтервенти», «США хочуть завдати нам стратегічної поразки»… І таки хочеться, щоб насправді завдали.