Виборчий процес у Республіці Молдова завершився. Завершився так, як і мав завершитися – перемогою проєвропейських сил. Але не так, як очікувалося. І мова не тільки про практично провальний референдум за зміни до Конституції країни, куди, за прикладом України, мали записати євроатлантичний курс.
Мая Санду перемогла у другому турі президентських виборів, відірвавшись від свого головного ситуативного конкурента Александра Стояноґло (у тому, що цей виходець із Гагаузії зникне з політичної мапи Молдови так швидко, як і з’явився, сумнівів небагато – він був потрібен лише для одноразової дії, ця дія не вдалася, більше він не потрібен). Перемогла із суттєвим, майже 11-відсотковим відривом. Але! Це загальний результат виборів. Тобто – для українських читачів, які не знайомі з молдавською специфікою – результат голосування у самій країні та за її межами.
І мова не про Придністров’я, бо, по-перше, воно є частиною Молдови, а по-друге – придністровці традиційно голосують на спеціально створених для них біля адмінмежі дільницях. Ідеться про емігрантів з молдавськими паспортами. І це дуже серйозний фактор. Коротко, у цифрах. Усього у виборах взяли участь 1 680 608 осіб. Із них на закордонних дільницях голосували 327 851. А це, на секундочку, 19,5% від загального масиву. Кожен п’ятий молдавський виборець!
А тепер ще кілька цифр. Так, Санду перемогла – 929 964 голоси проти 750 644 у Стояноґло. Але якщо подивитися на результати голосування в самій Республіці Молдова, то картина буде протилежною – 694 362 у проросійського ексгенпрокурора і лише 658 395 у чинної глави держави. На території самої Молдови Санду програла – і мова не тільки про придністровський електорат, не тільки про ультрапромосковську Гагаузію, де вона не набрала і трьох відсотків. Але про це трохи згодом. Зараз же – про головний фактор перемоги. Саме на цих виборах, до речі, бо 2016-го Маї Санду не допомогла і діаспора, а 2020-го вона перемогла Додона і на території країни.
Як бачимо, діаспора, що живе в основному в цивілізованому, демократичному – і, чого вже кривити душею, багатому, значно багатшому за Молдову – світі, проголосувала не просто за проєвропейську політикиню. 82,83% проти 17,17%! А якщо відкинути звідси результати голосувань у Росії й Білорусі, де, звісно ж, Кремль зорганізував громадян із молдавським паспортом поставити галочки за Стояноґло – результат опозиційного кандидата виглядатиме просто смішно. І щасливо для самої Молдови, хоч вона цього і не зрозуміла.
Тож велика молдавська діаспора, виїхавши з країни і ніби як позбавивши батьківщину додаткових робочих рук та всього іншого супутнього цьому процесу – натомість віддає їй борги, витягаючи із пострадянських-русскомірських нетрів.
Так само, між іншим, голосує й українська діаспора. Але її в нас на виборах традиційно дуже мало. І серйозного впливу на результати жодних наших волевиявлень вона не мала. Та насправді у світі є велика українська діаспора – це нащадки переселенців різних хвиль, і частина з них, немаленька частина, якщо говорити про такі країни, як Польща, Канада чи Бразилія, відчувають себе українцями. Точно більшими, ніж та вата, яка 30 років, з початку 90-х до великої війни, голосувала за проросійські сили – тобто фактично проти України.
Чи не пора надати цим українцям можливість брати участь у розбудові країни – нехай не їхньої, але їхніх батьків-дідів-прадідів? Вони вже точно не будуть голосувати за нову проросійську Партію регіонів, ОПЗЖ чи черговий проєкт формату «Все одно, як називається вулиця, аби там ліхтарі горіли».
Ця тема вже неодноразово піднімалася в українському політикумі – але переважно на рівні декларацій і балачок, не більше. Приклад Молдови демонструє, що потужна діаспора, діаспора, яка живе не під зомбуванням олігархічних телеканалів, а у вільному світі, є непоганим запобіжником проти повернення в минуле чи просто для зупинки чергових політаферистів. Тож тема подвійного громадянства для таких українців – звісно, з очевидними обмеженнями, для громадян РФ та РБ – не назріла навіть, а перезріла.
Звісно, з діаспорою теж доведеться працювати, пояснювати, розповідати, агітувати. І тут ми повертаємося до виборів у Молдові. Річ у тому, що Стояноґло переміг не тільки в Гагаузії чи на гагаузько-болгарському півдні – а й на півночі, де живе велика українська діаспора. Так-от, ці українці, які живуть начебто і не в Росії, і не на індустріально-олігархічному (до війни) сході України – виявилися справжньою ватою, яка підіграла на руку Кремлю. Ось із цією діаспорою України обов’язково доведеться працювати – і для того, щоб вона на наших виборах не голосувала за різних жерців культу минулих епох, і щоб не робила підніжок проєвропейській владі самої Молдови, яка є нашим природним стратегічним партнером.
Уявіть собі, якби ці українці жили в українському, україноцентричному культурному й політичному просторі (окрім свого, молдавського) – і голосували б не за проросійських кандидатів, а за проєвропейських. Наскільки простіше було б тій же Санду перемагати і на виборах (а попереду в неї найважчі, парламентські вибори у 2025 році), і на референдумі. І наскільки комфортніше було б самій Україні, знаючи, що під боком, у сусідній державі, живуть такі ж українці, як і вдома. Які можуть підтримати курс на євроатлантичну інтеграцію і своєї нинішньої держави, і своєї етнічної батьківщини.
Ми з Молдовою, як не крути, пов’язані назавжди. Тож варто подумати про взаємовигідну допомогу в царині української діаспори. А тим діаспорянам, які й без наших підказок розуміють, що краще жити у вільному демократичному світі, ніж у «русском мірє», пора вже надати право голосу.