Кожна країна у певну епоху переживає розквіт однієї наукової галузі, яка стає ніби «головною наукою» країни. Така наукова галузь визначає національні або імперські орієнтири (перспективи) на кілька десятиліть. У Німеччині першої половини ХІХ століття такою «головною наукою» була класична філософія, яка створила світоглядні передумови об’єднання німців у єдину державу.
Розквіт теоретичної механіки і фізики в СРСР у 20-30-х роках минулого століття багато в чому обумовив і перемогу у Великій вітчизняній війні і космічно-ядерні успіхи радянського військово-промислового комплексу у післявоєнний період.
В Україні після 91-го року для більшості наукових галузей настали часи занепаду і здичавіння. Особливо деградували природничі науки. У гуманітарній галузі, яка за радянських часів й без того пасла задніх, ці процеси не були такими відчутними, як, скажімо у фізиці чи в теоретичній хімії. Окрім того, на Заході, де радо приймали українських математиків, фізиків, кібернетиків, помітного попиту на гуманітаріїв «марксистсько-ленінського профілю» не спостерігалось. На тому тлі один із підрозділів «гуманітарівки» почав бурхливо квітнути. Йдеться про комплекс мовознавчих і літературознавчих дисциплін.
Кажуть, що саме філологія є тим «ментальним бункером», куди ховається від справжніх і придуманих ворогів травмована довгою бездержавністю національна свідомість. Якщо нація не знаходить свого уможливлення в соціальному та науковому зростанні, вона починає «огортати» своє буття мовною проблематикою. Головними гаслами стають заклики до захисту, очищення та зовсім вже незрозумілого «плекання» мови. У травмованій національній свідомості ці заклики набувають значення нав’язливої колективної мантри. Її виголошують політики на мітингах. Її з артистичними паузами і смисловими наголосами промовляють натхненні інтелектуали у ЗМІ. Її, зі сльозами під окулярами, стверджують і закріплюють вчителі на шкільних уроках.
Філологія стала «головною наукою» незалежної України. Це виявилося несподіванкою для тих аналітиків, які, слідуючи західним схемам, очікували, що в новій державі авангардну роль відіграватимуть економічні науки і юриспруденція. Але з ними в нас не склалося. Економіка і право виявилися заважким тягарем для суспільного мислення населення, твердо зорієнтованого на обробку присадибних «соток». Після важкої праці на томатних грядках ані таблиця Кене, ані норми конституційного права якось не лізли в стомлені сонцем голови українських обивателів. Зате в ці голови легко застрибували вірші і пісні. І стрибали в тих головах, стрибали, стрибали…
Тому рік за роком філологія почала завойовувати чільне місце в нашому інтелектуальному просторі. Все навколо перетворювалося або на прикладне мовознавство, або на «задні двори» Її Величності Науки про Слово.
Першою впала власне література, де запанували професійні філологи і де за самодостатніми мовними та семіотичними іграми вже не можна розібрати нічого – ані сюжету, ані персонажів. Всі у сучукрліті вправляються в мовленні, всі промовляють цитатами якщо не з аргентинських класиків, то з Подрев’янського. Хоча на вулицях пересічні люди спілкуються зовсім іншими словосполученнями. Але яке до цього діло жерцям словникових храмів? Адже читають цю літературу переважно студенти і випускники філологічних факультетів. Себто кадровий хребет «філологоцентричної» громади. Її головна рушійна сила.
Другою, після літератури, жертвою стала журналістика. Вже мало хто з наших «лицарів копіпасту» спроможний скласти вправний репортаж з місця події. Зате глибоких знавців усіх правил використання літери «ґ» - дофіґа й ще трішки. Апогеєм перемоги філології над журналістикою пропоную вважати випуски новин на каналі СТБ. Коли дивишся цей дивовижний продукт вітчизняного телебачення, чомусь мимоволі згадується стаття Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Складається таке враження, що хтось вирішив наочно підтвердити правоту Йосифа Віссаріоновича, який свого часу не погодився з вульгарно-марксистською тезою про «мову як надбудову». Яка вже там надбудова! Здається, що в ролі «надбудови» у новинах СТБ виступає все, окрім того варіанту української мови, який сповідують тамтешні редактори.
Мовну проблематику неодноразово мусували на найвищих рівнях. Років зо п’ять тому ледь не прийняли дрімучу реформу, яка повертала офіційне мовлення чи не до канонів кінця позаминулого століття. Але тоді вчасно схаменулися, виявивши, що у полтавських селян доби Куліша і Драгоманова з невідомих причин не знайшлося слова для позначення інтерфейсу. Деякі ентузіасти Великої Трипільської реставрації хотіли для цієї мети використати правдиво українську лексему «коломорда», проте природній консерватизм народу став на заваді.
Тим часом «мовознавчий вірус» перекинувся на політику. Там почалися «мовні війни», і після титанічних солідарних зусиль громади кілька політиків-східняків забалакали бридким суржиком, котрий вони й до сьогодні щиро вважають українською мовою. Деякі від такого щастя пустили сльозу. Проте, попри сподівання, решта лівобережних владних мужів на все забила і продовжує спілкуватися совкомовою, здалеку подібною до російської. Але тепер вже не тому, що погано вчилися у школі, а через незламну принциповість. Тепер вони теж «прі дєлах». Тобто на твердому узбіччі політичної філології, де мешкають різноманітні «кровосісі».
Наша «головна наука» поступово починає визначати долю держави. У технічній сфері ми вже й не сподіваємося «догнати і перегнати» розвинені країни. З філософією також далі «космічного призначення писанки» думка чомусь не йде. Навіть коли сильно пхають, все одно не йде. Напевне тому, що на яйцях далеко не заїдеш. Залишається плекати незайманість і сакральність мови. Адже це не потребує специфічних розумових зусиль. Й не заважає самозахоплено порпатись на городі.
У певному сенсі українство як суспільний феномен тепер нагадує соціальний додаток до української філології, приправленої історією. Тому в нас так щиро захоплюються досвідом прибалтійських республік, де філологічний аспект державності здобув ще глибшого втілення у вигляді офіційних мовних інспекцій та мобілізацій етнічних громад на «доленосні» мовні референдуми. От лише те, що при всіх цих небуденних філологічних досягненнях практично весь прибалтійський бізнес знаходиться в руках представників не титульних націй, у нас згадують рідко. Адже ніщо не повинно ставити під сумнів всесильність і переможну суть «головної науки».
Травмована довгою бездержавністю свідомість селянської нації спроможна генерувати дивні феномени. «Філологоцентричне суспільство» лише один із них. Автор щиро переконаний, що далеко не останній.