У межах проекту «1939-1945: Неписана історія» ZAXID.NET публікує листи від наших читачів із сімейними розповідями й переказами про те, як батьки, бабусі, діди і прадіди кожного з нас пережили Другу світову війну. Пропонуємо Вашій увазі історію Надії Василівни Мартинової (Данчак).
Красиві українські села та міста чудовою природою, веселими і сумними піснями, щирими і добрими людьми. Придністров’я, Поділля - це край такої багатої історії. Кого тільки не було на цій святій Землі, хто тільки не воював за цей благодатний край: турки і татари, поляки і німці, литовці і багато іншого люду. На правому березі Дністра розкинулася молдавська земля. Квітуча та дзвінка своїми піснями, чорнобровими дівками та стрункими парубками.
На лівому березі Дністра, через кручі, схили та долини ллється українська пісня, пісня солов’я, така чудова та дзвінка, до серця, в душу проникає, зачаровує, на очі сльози навертає. Буйним цвітом квітнуть сади, долини, пагорки своїми медоносними травами. Розмаїття цвіту, запаху і краси зливається з шелестом столітніх дубів, щебетанням птахів та розмірним “ку-ку, ку-ку”, що долинає із лісу.
Серед такого красивого, багатого природою та історією краю розкинулося село Кукавка. Певно, тут століттями кукували зозулі в темному лісі дубів та яворів, ялин та сосен, тому люди так назвали цю місцевість.
Сім’я Матвія Данчака – із вільних козаків, переплелися в ній різні долі, світогляди, устої. Історію краю по ній можна писати, і все це правдиво відображатиме історію України.
У Матвія Данчака було три сини високі та стрункі, з носами, як у греків, трішки руді, розумні та кмітливі, веселі, говірливі. Пізнати їм хотілося, як живеться і що коїться у цьому світі.
Матвій від ранку до вечора працює, столярує, землю обробляє. Синочки його роботящі, кмітливі, все горить у їхніх руках. Добрих помічників батько має.
У 1939-му році старшого сина Василя забрали до Радянської Армії служити.
На порозі війна – фінська. Слід залишила вона на тілі Василя. Відморожені пальці на ногах. Головне – залишився живий, це радість для матері, батька, братів Василя. Але не може бути одна біда. У двері стукає друга війна – Велика Вітчизняна.
Бідна мати Василева спроваджує ще двох синів і чоловіка на війну. Такий крик та плач на селі стоїть, не чути солов’їв, зозуля кувати перестала.
Перші дні війни порозкидали в різні боки всіх братів та батька Матея. Середнього сина - у Білоруські ліси, меншого - десь у Карпати, старшого сина Василя, командира тягача, - в гарматний взвод Київ захищати, а батька - у роту укріплення будувати.
Холодного, сірого, дощового дня викликали його до командира роти, наказали, як і всім бійцям, написати заяву до вступу ВКПБ.
Сто грам, що дали в чорній брудній кварті, опустили його думки до розваленого, з брудною підлогою будинку, де розмістився КП. П’яний майор збирав заяви, при цьому брудно лаявся за якісь помилки, за невміння писати і за всі гріхи, що можна було придумати на п’яну голову.
Пізно ввечері тягачі гармат, гармати, різна техніка, теплушки були завантажені у потяг і відправлені на Кавказ. Там ішли запеклі бої за перевал. Німці рвалися за всяку ціну заволодіти Кавказом, Каспійським морем, і далі.
Оборона Кавказу
Кавказький перевал. Дорога в горах. Круті підйоми, спуски. Техніка перегрівалася, виходили з ладу машини, тягачі з натугою тягнули гармати.
Пішов сильний дощ. Руки Василя чіпко тримали перемикачі тяги, двигун надривно гудів. Все тряслося, кожна ямка заставляла призупинятися, змінювати швидкість багатотонного тягача з гарматою, який повільно їхав гірською дорогою. Справа крута стіна гори, зліва чорніло урвище.
Попереду колони, як на вібростенді, підстрибував «уазик» з комскладом, за ним дві полуторки з ротою стрільців, далі ще дві вкриті брезентом машини. За колоною тягачів з гарматами - машини з піхотою, технікою, медперсоналом, боєприпасами, і в кінці колони коні тягнули польову кухню, якось ліниво, махаючи головами і хвостами.
Дощ то сильнішав, то переставав. Колона повільно піднімалася до переправи через урвище. У цьому шумі Василь уловив якийсь монотонний гул двигунів. З-за гори вилетіли два німецьких штурмовики з хрестами на крилах. За ними, як стерв’ятник, розкинувши крила, наче повз по небу, летів бомбовоз. Піднялася метушня. З “уазика” вискочили два бійці з прапорцями, подаючи знаки притискатися до гори і їхати вперед, вперед, і тільки вперед.
Пікіруючи над колоною, штурмовики стріляли, скидали бомби. Пророкотав бомбовоз. Здригнулися тонни землі, каміння піскочило від вибухів і з страшенним гуркотом упало на колону. Полуторку, ще дві машини, накриті брезентом, розірвало вщент. Щось важке ударило по тягачу, пішов дим. Василя оглушило, залило очі, не було чим дихати, але руки так чіпко трималися перемикачів, що він ривком і з такою силою, потягнув на себе перемикачі, що тягач неначе підстрибнув, здав назад.
Попереду розірвалася авіабомба. Утворилася страшна чорна яма. Моторошно було дивитися на людські тіла, засипані землею. Василь відчув, як щось тепле полилося по обличчю, за пазуху. В голові гуділо, в очах було темно від чогось липкого. Василь рукавом витер очі, різко потягнув на себе перемикачі. Тягач підстрибнув, залишаючись на місці.
Від криків, шуму, стрілянини, розриву бомб здавалося, що земля розривається навколо на шматки і все летить у прірву. Тягач пихкав, чхав, але з місця не рушав. Василь нічого не чув, щось тепле текло по голові, якийсь монотонний гул, як сирена «цивільної оборони», дзвеніла в голові Василя. Очі заливало.
Рук не міг відірвати від перемикачів, вони задубіли. Щось знову сильно гуркнуло по кабіні, Василя підкинуло на сидінні, рука відірвалася від перемикача і якось машинально піднялася до очей, витерши їх. Він побачив щось страшне: спереду половина полуторки, горіли колеса, горіла ще одна машина. Свист, розриви снарядів, гул літаків, що раз за разом з’являлися з-за гори і летіли на колону, викидаючи бомби. Земля здригалася, стовпи пилу і вогню шматували колону. Василь нічого не чув, але все це бачив.
Він виліз із тягача, заліз на капот, всередині двигуна щось булькало, шипіло, але він цього не чув. Взяв рукою за клапан, повернув, від болю потемніло в очах, а в вухах щось закололо, запаморочилося. Хтось стягнув його з капоту.
На землі проти нього стояв кремезний лейтенант. Схопив Василя за плечі. До них підбіг генерал. Генерал щось кричав, очі в нього вилазили з орбіт. У руці у генерала був пістолет, яким він розмахував перед очима Василя. Генерал з розмаху ударив пістолетом Василя по обличчю. В голові ще сильніше загуділо, в очах потемніло. Василь витер рукавом очі, лице і схилився над двигуном. Шланг, який з’єднував насос і бак, був зірваний, капала солярка. Напружуючи останні сили так, що знову щось тепле потекло по шиї вниз, а в очах спалахнули вогники, Василь потягнув шланг і з’єднав з насосом, Тоді він радше побачив, а не почув, шкварчання шкіри на руці.
Двигун тягача запихкав, засвистів. Василь ледь не впав на лейтенанта, який ще стояв біля тягача і щось говорив чи кричав, але перекривлене обличчя лейтенанта стало трохи світлішим і правильнішим.
Василь вскочив у кабіну тягача, потягнув на себе перемикачі. Тягач здригнувся, передок піднявся з гуркотом переїхав яму, засипаючи камінням, землею все, що там було.
Василь їхав по дорозі перевалу з вибоїнами, з залишками техніки, на узбіччі, з криками ранених на полуторках, які стояли і пропускали техніку.
Урвище викинуло вверх хмару диму, вогню і якийсь гул - то зірвався збитий літак. Молоденький, чорний від пилу і гарі солдатик кричав «Ура!» і дивився на клуби чорного диму, що піднімався з урвища.
Коли надійшла команда розташуватися, окопатися, Василь помітив, що він не чує слів, не відчуває рук. Його радісно вітали, плескали по плечах, а він нічого не чув.
До нього підійшов генерал з лейтенантом, подав руку, засміявся, але коли побачив руки Василя і не почув відповіді, чогось накричав на лейтенанта, похитав головою. Лейтенант відвів Василя до машини, де розгорнули польовий лазарет.
Через деякий час, коли Василь вийшов з шпиталю, його викликав політрук, довго вітав, гаряче обняв, дав фляжку солдатського спирту, яку Василь розпив з товаришами по роті і повідомив, що Василь нагороджений медаллю “ За оборону Кавказу”.
Взяти Кенінгсберг
Дороги війни. Дороги долі. Дороги фронтового життя, вони так урізалися в пам’ять, що не відпускали, не давали спокійно жити, радіти, любити.
Наближалася розв‘язка війни. Звільнена Україна від коричневої чуми, збитки залишилися страшні. Села були спалені вщент - одні труби хат стояли стовпами та голодні люди нишпорили в попелі, шукаючи щось рідне, знайоме, дороге.
Війна ще вирувала. Ешелони з технікою йшли на Захід. Старший сержант, командир роти тягачів Василь Данчак прибув під Кенінгсберг зі своїм полком.
Завдання було взяти Кенінгсберг, фортецю, цитадель фашизму, будь якою ціною, звільнити місто. Фашисти відчайдушно боролися за кожний дім, підвал, квартал.
Нищівної, руйнівної сили завдавала ворогові наша важка артилерія.
Було таке відчуття, що від цього артудару зруйнується все. Земля гуділа під ногами. Неба не було видно від диму, пилу, полум’я і вибухів, не було чим дихати.
Запеклі бої йшли дні за днями. Бійцям хотілося поспати, хотілося тиші, хотілося їсти, побачити сонце, чисте небо, хотілося спокою.
Нарешті стало тихо, і тільки поодинокі постріли та черги із автоматів, зруйновані будівлі лякали людей, які ховалися у підвалах.
Наші воїни, як переможці, вийшли на вулиці, за ними потягнулися, оглядаючись і крадучись із своїх схованок, мешканці міста й інший люд, ніяковіючи з острахом, дивилися на чужих солдатів.
Солдати шукали, де можна поїсти, поспати, перевести подих. Заспокоїтися, відпочити від багатотижневого протистояння, напруги, страху, нелюдських умов і страждань. Деякі групи бійців заходили в будівлі, такі розкішні, багаті, хоча потріпані війною. Такого багатства і розкоші вони в своїм, тяжкім житті, не бачили, уявити не могли собі, що можна так жити. Мати такий красивий, «царський» посуд, постіль, одяг. Одних це до печінок обурювало: “що вам ще треба було, чого ви лізли до нас, на наші злидні подивитися, в наших землянках пожити, щурів поїсти, солому гризти?”. Інші все розглядали, торкалися руками, милувалися картинами, дорогим посудом, одягом, брали: годинники, нитки, жінкам своїм кофтини. Більш спритні забирали золоті годинники, обручки, ланцюжки і всякі прикраси.
Задоволені вояки йшли на кухню і там знаходили для себе рай. Випити, з’їсти небачене смачне, що ще залишилося від хазяїв. Таких вин вони зроду не бачили і від випитого, чи від голоду, зразу п’яніли, падали і засипали з щасливою усмішкою на вустах.
Вже перестали бити гармати, їх зачохлили, поставили під охорону. Бійців відпустили відпочити, подивитися на переможену фашистську фортецю, старовинне місто Кенінгсберг.
Василь з двома товаришами йшов по місту, він був грамотніший від своїх друзів, знав дещо про це місто. Василя приваблювала архітектура міста, він зачаровано дивився на будівлі, на вулиці, парки, сквери. Все це було до війни красиве, охайне, багато оздоблене різними статуетками, статуями. Вулиці і тротуари вимощені гладеньким камінням.
Він дивився на цей новий, небачений світ, милувався, і думав - і чого в рідній, чарівній Україні, з такими природними красотами, треба грузнути в багнюці, в бідності, голодними вимирати цілими селами, віддаючи комусь потом зароблене зерно, худобу? Чого воно так несправедливо, запитевав він у себе. Люди ми як люди, роботящі і кмітливі, голови є на плечах, руки й ноги на місці, а живемо в голоді і злиднях.
Товариші тягнули Василя до будівлі, з воріт якої виїхав штабний “уазик”. На задньому сидінні горою були поставлені ящики з німецьким маркуванням.
“Це мабуть шнапс” - тихенько сказав товариш Василю. «Підемо подивимося». Вони пішли прямісінько до воріт, де їх обігнали п’ять солдатів, які, весело розмовляючи, сміючись, тягнули за собою молоденьку німкеню, яка з переляку щось белькотала по своєму, але не опираючись, йшла за солдатами.
У дворі стояли дві розбиті цистерни, бочки, зліва поламані ящики, за цистернами - розбита німецька вантажівка, біля якої спало кілька солдатів. На ящиках сиділи ще якісь хлопці, мабуть, піхота, спали в якійсь не природній позі, деякі із них тримали в руках банки, алюмінієві кварти.
Весело розмовляючи з панночкою, солдати увійшли в лівий бункер, двері якого були зірвані і висіли на одній завісі. На дверях жовтою фарбою було намальовано череп з перехресними лініями і написано «GIFT».
Якийсь дивний холод віяв з цього бункеру. Хлопці кинулися за веселою компанією, ледь не збивши якогось старшину, який виходив з бункеру. Старшина якось надривно стогнав, пригинаючись аж до землі. Василь кинувся до товаришів: « Хлопці, зачекайте, не пийте, це отрута, потравитеся». На підлозі лежало, сиділо кілька солдатів синюшного кольору.
Бункер був довгий. Цистерни були розташовані в два ряди і вмуровані в стіни так, що тільки крани і заглушки були повернені до колії, яка була посередині бункеру. На колії ще було дві вагонетки, завантажені бочками.
Василь бачив, як товариші кинулися відкривати крани і наливати собі в кварти рідину, поспіхом випиваючи так, що вирвати від них кварти було неможливо. Солдати, які прийшли раніше і напилися цього «пойла», відходили і бігли до виходу. Василь почав кричати : «Не пийте! Отрута!», але хлопці не чули. Несамовита радість захопила всіх. Дехто затягнув пісню, але на півслові замовкав. Якесь безумство охопило весь бункер. Василь з силою вирвав кварту у товариша і кричав йому в вухо: «отрута, отрута, не пий!».
У двері заходили нові солдати, не дивлячись навкруги, бігли до кранів сміючись, якимось дивним сміхом. Василь тягнув товариша до виходу, той трохи опирався. Штовхнувши його за двері, підбіг до другого товариша, той щось белькотав, сміявся і дивився якимись туманними очима на Василя.
Василь знову кричав: «Отрута, отрута!», тягнучи товариша за комір із бункеру. Відкинувши йому голову назад, надавив на живіт, так, що той почав блювати. Перший товариш сам собі допомагав очиститися від отрути. Вони трохи приходили до тями, а Василь ще двох солдатів витяг з бункеру і вовтузився з ними, коли знову ціла бригада, осіб вісім, з криком “Ура!” кинулася до цих бункерів.
Василь став на дверях у бункер і з усієї сили кричав: «Отрута, отрута, потравитесь!». Це насторожило солдатів, вони зупинилися, і Василь показав на тих солдатів, які немов спали, не реагуючи ні на що.
Лейтенант, який прийшов з групою солдатів, хотів йому заперечити, але коли побачив синюшних солдатів, зайшов у бункер і через секунду вискочив, як ошпареній півень. Поставив біля дверей солдатів охороняти бункер, при цьому підперши двері двома бочками. Василь на дверях червоною цеглою написав “ЯД, СМЕРТЬ!”, а лейтенант пішов шукати комендатуру.
Василь із своїми товаришами вийшов за ворота і попрямував у сквер, де на лавочці сиділа старенька фрау і щось сама собі говорила. Не хотілося вже дивитися на скульптури, фонтанчики, яких було так багато у сквері, на всю цю красоту. Вони довго сиділи, думаючи кожний про своє.
Ще скільки буде фронтових маленьких подвигів. Василь Данчак буде нагороджений медаллю «За взятие Кенингсберга», іншими медалями, проїде дорогами Польщі, Угорщини, Німеччини. Подивиться, подумає і порівняє: “Чому німці, де рівень життя в десятки, а то і більше разів вищий ніж в Україні, Росії, так лізли до нас? Невже їм мало було, маючи такий високий рівень життя, для чого їм потрібна була наша бідна Україна?”
Філософське питання свердлило голову Василя: «Чого вам не вистачало?».
У нашій милій Україні, у рідному селі Кукавка з багатою природою, землею так хочеться на своїм полі жито жати, пісні співати, натхненно танцювати, любити, радіти, дітей ростити, руками дім свій будувати.
Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.