Історія не буде визначати майбутнє українсько-польських стосунків. Навпаки: що дійсно вдалося українцям і полякам, то це примиритися навколо головних трагічних моментів свого минулого. Можна мати свою критику щодо характеру чи щирості цього примирення – але не можна його відкидати чи «перезавантажувати». Його треба плекати і продовжувати, але без надмірного фанатизму. Бо зараз прийшов час не так на слова, як на конкретні прагматичні діла, за якими і будуть судити тривкість українсько-польського примирення.
Головним питанням, яке ми обговорюємо на нинішній конференції, є: що треба далі робити з українсько-польськими відносинами – просто продовжувати їх, так як є, а чи радикально їх «перезавантажити»? У попередніх виступах ми чули емоційні аргументи, про непотрібність перезавантаження. При цьому виступаючі користали з очевидної аналогії з комп’ютером: мовляв, кожне його перезавантаження загрожує втратою комп’ютерної пам'яті; українсько-польські стосунки останніх років були настільки добрими, що їхнє перезавантаження може привести до релятивізації й забуття всього того, що насправді було добрим.
Я поділяю позитивну оцінку польсько-українських відносин. Я, однак, не згоден ані з цією аналогією, ані з аргументом, яку вона покликана підкріпити. Почну з комп’ютерної аналогії, яка, не мою думку, є хибною. Не знаю, у кого як, але у моєму комп’ютері пам'ять не зникає при завантаженні. Навпаки: вона автоматично зберігається. Можу припустити, що мої опоненти користуються старішими комп’ютерами чи операційними системами, і в них усе відбувається інакше. Однак, на мою думку, все це має другорядне значення. Бо наша дискусія набрала більш притомного і предметнішого характеру, якби сполучник «чи» замінити на «і»: тобто не «перезавантаження» чи «продовження»? – а «перезавантаження» і «продовження».
Кожна радикальна зміна лише тоді є ефективною, якщо вона опирається – бодай почасти – на існуючі традиції. Інакше вона стає подібною до вогню з соломи, яка швидко розгоряється і так само швидко гасне. Відповідно кожне вдале перезавантаження має бути закорінене у минулому. Воно вимагає вдумливої ревізії і тверезої оцінки, що з існуючих традицій варто зберегти, а від чого варто радикально відмовитися. Головне ж: ми повинні зрозуміти, що перезавантаження не є нашою примхою, а викликане серйозним збоєм системи – і без її перезапуску ми не можемо далі нормально функціонувати, скільки б ми не обманювали чи переконували себе в іншому.
Що є таким системним збоєм в українсько-польських стосунках? Найпростішою відповіддю на це питання була би зміна урядів як у Києві, так і Варшаві: замість дуету «Ющенко-Качинський» ми дістали інший, «Янукович-Комаровський». З цією зміною українсько-польські стосунки втрачають свій характер «медового місяця». Обидва партнери відвертаються спиною один до одного і задивляються закохано на Москву.
Але найпростіші відповіді не конче є найправильнішими. В українсько-польській грі ставка є більшою за саму Україну і саму Польщу. Насправді, тут йдеться про формування нової Європи. Казав і буду казати: у загальноєвропейському контексті українсько-польське примирення після падіння комунізму має таке саме значення, що й французько-німецьке 1950-х років. Подібно до того, як останнє поклало підвалини об’єднаної Європи, так перше створило шанс для поширення цієї Європи на Схід.
Що більше: його ефект мав промінювати не лише до українсько-російського кордону, але й до Уралу, а навіть далі. Є великою брехнею, помноженою на злосливість, що, мовляв, головний архітектор українсько-польського поєднання Єжи Ґедройц спрямовував його вістря проти Росії. Насправді Ґедройц був не антиросійським – він був проросійським. Тільки що його Росія – це не Росія Романова чи Сталіна, а Росія ліберальна і демократична, котра поміщається у європейську систему координат, навіть якщо вона не є формально членом об’єднаної Європи. А шанси на таку Росію зростуть, якщо вона була оточена такими самими ліберальними, демократичними і дружніми державами – такими як примирені між собою Польща й Україна.
Падіння комунізму принесло надію і шанс, що плани Ґедройца таки здійсняться. Вони дійсно стали близькими до реальності, коли заходить мова про постання нової Польщі і – до останнього часу – нової України. Однак тепер, двадцять років по тому, бачимо дещо інше: у Кремлі засідає режим, який навіть при найбільшій поблажливості важко назвати ліберальним чи демократичним; Україна, як виглядає, теж дрейфує у цьому напрямку; а Польща, замість опиратися цим змінам, все більше «шредерізується» – тобто перетворюється на хоча і європейського, демократичного і формально незалежного, та все ж таки васала Кремля. Я не можу судити, наскільки є реальною ця трансформація Польщі. Польські лідери пробують переконати поляків і самих себе, що так насправді не є. Однак в очах багатьох спостерігачів як на Сході, так і на Заході справи виглядають саме так. А треба пам’ятати про просту історичну істину: часом те, що здається, є важливішим від того, що насправді є. Особливо коли справа доходить до прийняття важливих політичних рішень.
Головна ж проблема полягає в тому, що ці зміни у Східній Європі відображають фундаментальні геополітичні зміни у всьому світі. Якщо у 1989 р. здавалося, що вітер змін віє із Заходу на Схід, так зараз, двадцять років по тому, він дме у протилежному напрямку. Європа і Північна Америка стоять перед загрозою втратити свій статус великих світових потуг. Їхнє місце, відповідно до численних прогнозів, можуть у найближчому часі зайняти Індія, Китай і Росія. Країнам другого чи третього світу – таким як Польща чи Україна – не залишається нічого, як вгинатися й переорієнтуватися під тиском нового буревію.
Не бачити цього може лише той, хто страждає від короткозорості. Однак прийняти до уваги ці нові обставини не означає ще конче їм підкоритися. Історики можуть Вам показати не один приклад, як великі прогнози перетворювалися у великі мильні бульки. Тезу про «занепад» і «загибель» Європи ми чуємо щонайменше від середини 19 ст. Однак ця Європа, подібно до капіталізму з радянських підручників, чомусь не занепадає і не гине. Навпаки, вперше у своїй історії вона прожила 60 років без війни, а останні 20 років стала функціонувати як одне об’єднане ціле. І хто може зараз з певністю сказати, чи теперішня слабкість Європи є ознакою її близької загибелі, а чи, навпаки, дитячою хворобою молодого організму?
У кожному випадку, як би ми не визначали довготривалу геополітичну перспективу, ясно одне: весь світ, у т.ч. Польща й Україна, потребує перезавантаження. Я хотів би коротко висловити свої думки та гіпотези, що саме треба перезавантажити в українсько-польських стосунках щоб продовжити чи принаймні врятувати їхній назагал позитивний баланс останніх років. Як історик, я звик аналізувати й говорити про конкретні речі. І такими конкретними речами у цьому випадку для мене є два найважливіші і найдраматичніші моменти українсько-польського примирення: дискусії минулих років навколо т.зв. Цвинтарю орлят та т.зв. Волинської різні. Не буду входити тут у деталі – їм місце у наукових статтях та нудних монографіях, а не в публічних виступах. Нагадаю лишень, що головні дискусії розгорнулися у 2001-2003 р. І їхні учасники користувалися досить обмеженим репертуаром аргументів: а) у наших взаємних кривавих конфліктах їхня (відповідно польська для українців та українська для поляків) вина була більшою; б) насправді, винні були не поляки, і не українці, а третя сторона – німці чи більшовики – які спровокували конфлікт між двома народами; в) забудьмо про історію взагалі: перегорнімо сторінку і почнімо писати історію польсько-українських стосунків з чистого листка. Жоден з цих аргументів, однак, не допомагав. І навіть звернення таких визнаних на той час авторитетів, як Папа Іван-Павло ІІ до поляків Перемишля чи тодішній прем’єр-міністр Ющенко – до українців Львова, поступитися своїми національними амбіціями заради примирення не спрацьовував.
Переломом у львівському випадку стала спільна молитва, під егідою голів греко-католицької і римо-католицької церкви, на Личаківському цвинтарі 1 листопада 2002 р. Акція була ініційована світськими особами з двох сторін. Але без участі церкви вона навряд чи справила б належний ефект. Головне ж у тій акції було те, що під час неї прозвучали слова «Вибачаємо і просимо вибачення» – що було нічим іншим, як повторенням відомої формули з листів німецьких і польських єпископів декілька десятків років перед тим.
У випадку з Волинню справи були набагато складнішими. У лютому 2003 р. група українських інтелектуалів і політиків звернулася з листом до польських колег, який містив ту саму формулу «Вибачаємо і просимо вибачення». Однак ефект від цього листа був набагато меншим. Проблема полягала в тому, що декілька підписантів була категорично проти того, щоб засудити злочин УПА проти мирного польського населення – для них це було рівнозначно засудженню всієї української національно-визвольної традиції. У результаті лист містив дуже обтічні, компромісні формулювання, котрі навряд чи задовольнили б польську публічну думку. Характерно, що головні польські газети – «Виборча» і «Річ Посполита» – ніколи не надрукували цього листа повністю: справедливо побоюючись, що публікація усього тексту може не пригасити, а, навпаки, запалити нові дискусії, вони вилучили з нього власне ці компромісні формули.
Примирення навколо Волині таки відбулося. Тільки на відміну від львівського, яке мало публічний і добровільний характер, воно відбулося влітку 2003 р. у Павлівці під пильним наглядом міліції, яка охороняла щільним кордоном обох президентів – Кучму і Кваснєвського – від численного натовпу з далеко непримирливими плакатами і настроями. До того ж, сама акція мала суто світський характер: місцева православна церква не наважилася на крок, що його зробила церква греко-католицька у Львові.
...далі буде.
Перероблений і доповнений текст виступу на міжнародній науковій конференції «Українсько-польські відносини сьогодні: потреба «перезавантаження» чи «продовження»?, Яремче, 24-26 вересня 2010 р.