Насправді радикальна зміна в українсько-польських стосунках сталася під час і після Помаранчевої революції. Участь обох польських президентів, Кваснєвського і Валенси, а рівно ж численних польських політиків і публічних діячів, була чи не вирішальною у досягненні компромісу між Януковичом і Ющенком та проведенню нового, третього, туру виборів.
Тут спрацювала перенесена на український ґрунт польська ідея «круглого столу», яка, на відміну від французької гільйотини чи російського ЧеКа, стала головним символом «оксамитової революції» 1989 р. Головна ж зміна у польсько-українських стосунках полягала у тому, що вперше за відносно коротку історію незалежності обох держав, образ «поляка» в Україні й «українця» у Польщі набрав нового, і то дуже позитивного значення. Іншими словами: це не було лише примирення двох еліт – це було рівно ж примирення на рівні колективної свідомості. Одним із наслідків цього примирення стало публічне відкриття пам’ятників над могилами, які уособлювали найбільш кроваві й суперечливі сторінки історії, як от Цвинтарю Орлят та меморіалу у Павлокомі.
Недавно мені з друзями пощастило об'їхати Надсяння і відвідати численні українські могили, у т.ч. могили воїнам УПА та українським жертвам Армії крайової. Не можу сказати, що всі вони в ідеальному стані чи не вимагають дальших зусиль щодо їх упорядкування. Але принаймні на тих, які я бачив, ніде не було слідів вандалізму – помсти місцевих поляків над українською пам’яттю. Подібно у Перемишлі в останні роки зникли ґрафіті з тризубом повішеним на шибениці. Все це, як переконували мене місцеві українці, є ефектом Помаранчевої революції.
Але немає такої доброї справи, якої за підшептом диявола та допомогою людських рук не можна було б звести нанівець. В українсько-польському випадку найбільшу роль у цьому відіграв наказ Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України. Знову ж таки, тут важливим не лише сам факт присвоєння, як його характер: без жодної консультації, попередження а навіть дружнього телефонного дзвінка одного «стратегічного» партнера іншому – а саме останнє, як кажуть, найбільше заділо покійного Качинського, колишнього найбільшого приятеля Ющенка. Тому коли говорять про похолодання українсько-польських стосунків, то воно наступило не з приходом до влади нових президентів у Києві і Варшаві – воно сталося в останні тижні перебування при владі їх попередників. Дасться бачити, наскільки ці зміни «на верхах» відобразяться на суспільних настроях.
Однак певен: що якщо до покращеня українсько-польських стосунків не візьмуться посередники із середовища інтелігенції та публічних діячів, завдана шкода може бути таки чималою. Головне, щоби всупереч старій польській приказці «поляк мудрий лише по шкоді», обидві сторони польсько-українського діалогу пробували стати мудрими до, а не після шкоди.
Немає рецептів на мудрість. Є, однак, скромні поради й уроки з недалекої історії. А вони провокують мене до таких висновків:
- По-перше, немає чогось такого як примирення раз і назавжди. Примирення – це не так стан, як процес. Словами Мадлін Олбрайт, воно нагадує їзду на велосипеді: як тільки ми перестаємо крутити педалями, то падаємо з нього.
- У справі міжнаціонального примирення не можна просто перегорнути сторінки минулого. Без серйозного складання екзамену з історії жодне примирення не буде ані глибоким, ані довготривалим.
- Сказавши це, я не вважаю, однак, що історія і далі визначатиме майбутнє українсько-польських стосунків. Навпаки: що дійсно вдалося українцям і полякам, то це примиритися навколо головних трагічних моментів свого минулого. Можна мати свою критику щодо характеру чи щирості цього примирення – але не можна його відкидати чи «перезавантажувати». Його треба плекати і продовжувати, але без надмірного фанатизму. Бо зараз прийшов час не так на слова, як на конкретні прагматичні діла, за якими і будуть судити тривкість українсько-польського примирення.
- Примирення має дві складові: державну і суспільну. Якщо одної складової нема – як-от у випадку примирення у Павлівці – вся будівля добросусідських стосунків починає хитатися. Якщо це є правдою, то правдою є і що інше: у момент, коли стосунки на лінії офіційного Києва й офіційної Варшави виглядають захитаними, їх може спасти лише «подушка» громадського суспільства. Тому критично важливим мені видається створення, поруч з урядовим Польсько-Українським форумом, громадських структур – на зразок «Польсько-Чеської Солідарності», утвореної антикомуністичними польськими і чеськими дисидентами у 1970-х роках. Така Українсько-Польська солідарність мала би забирати голос особливо у ті моменти, коли Києву чи Варшаві бракуватиме щирості чи мудрості виступати з принциповими кроками чи заявами на користь.
- Громадський вимір цього зближення важливий тому, що за останні роки від добрих українсько-польських стосунків залежить доля не сотень, і навіть не тисяч, а сотень тисяч українців і поляків. Окрім заробітчанської еміграції, тут йде мова про молодь, передусім студентство. Як професор двох львівських університетів, можу засвідчити, як сильно користають молоді люди з обох боків нашого кордону внаслідок спільних програм – аж до того, що за останні роки внаслідок такого обміну уклалися кілька шлюбів та виникло кілька молодих сімей. Ми можемо – хоча й мусимо – згодитися віддати державі контроль над заводами, фабриками, армією і т.д. Ми мусимо до останнього, однак, боротися за освіту. Бо саме там лежить майбутнє України та її місце у світі. До того ж, мабуть, немає жодної іншої галузі, де навіть мінімальні інвестиції можуть дати максимальні користі.
- Якщо перейти до конкретних пропозицій у галузі освіти, то я маю сумнів, чи вдасться реінкарнувати спільний польсько-український університет. Його невідрадна історія - він впав, так і не вирісши з пелюшок після десятирічних спроб - показало безвідповідальність української сторони та несерйозність намірів польської поставити його на той самий рівень, що німецько-польський університет Віадріна. Як не можна двічі вступити у ту саму воду, так і не можна чекати, що постава обох сторін зміниться з нині на завтра. Що, однак, варто і треба зробити, то це забезпечити українських студентів стипендіями на навчання у вже існуючих польських університетах, бодай на семестр чи на рік. Формально можливості для цього відкриває перехід українських університетів на Болонську схему – фактично ж, щоб цей спільний організм зажив, він потребує нормального кровообігу у вигляді фінансових потоків. Іншими словами, треба поширити програму «Еразмус» на українських студентів – і назвімо цю програму словами Олі Гнатюк «Еразмус-плюс».
Звичайно, моя уява і мій мозок може випродукувати ще не одну пораду і визначити не один напрямок. Однак я свідомий того, що секрет успіху полягає в умінні обмежуватися. Тому дозвольте закінчити на цьому короткому списку - з надією, що хтось далі продовжить загальну лінію нашої дискусії.
Перероблений і доповнений текст виступу на міжнародній науковій конференції «Українсько-польські відносини сьогодні: потреба «перезавантаження» чи «продовження»?, Яремче, 24-26 вересня 2010 р.