Перше слідство імператриці

Уривок з історичного детектива Наталки Сняданко

09:37, 7 березня 2021

У «Видавництві Старого Лева» готується до друку перший історичний детектив відомої львів'ської письменниці Наталки Сняданко «Перше слідство імператриці».

Рідкісну скрипку, на якій грав ще Моцарт, зазвичай за кордон не вивозять. Виняток було зроблено для фестивалю у Львові, але ніхто навіть не припускав, що це стане важливою ланкою у цілому ланцюжку моторошних подій. Несподівано для всіх і самої себе легендарна австрійська імператриця Сіссі успішно розслідує не лише таємничий замах на власного чоловіка, а і цілий ряд інших загадок.

Новий роман Наталки Сняданко за документальними матеріалами життя і пригод імператорської родини занурює читача в карколомну детективну історію з політичним підтекстом. Додаткової інтриги цій історії надає двоплановість сюжетної розповіді, завдяки якій події середини ХІХ століття несподівано гостро відлунюють у Львові початку третього тисячоліття.

Поки книга не з'явилась у книгарнях, пропонуємо нетерпнячим читачам уривок з роману.

***

Паркбурґґартен, 1 8 5 6

Франц Йозеф погано спав уночі. Таке траплялося з ним украй рідко. Зазвичай він так утомлювався за день від численних відвідувачів, нарад, паперів, що засинав мов убитий, щойно голова торкалася подушки.

Та вчора ввечері він зробив помилку, заговоривши до Сіссі під час вечері. Перед тим, удень, до нього приходила мати і розповідала, що вони з невісткою знову посварилися, тож найрозумніше з його боку було би перечекати, поки вгамуються пристрасті, й не втручатись у чвари між дружиною та матір’ю. Проте Франц Йозеф не міг спокійно дивитися на заплакані очі Сіссі й на те, як вона нервово кусає губи. За вечерею вона намагалася не дивитися ні на нього, ні на імператрицю-матір, але вигляд Сіссі був достатньо промовистим, і Франц Йозеф не стримався й запитав, що трапилось. У відповідь Сіссі розридалась і побігла до своєї кімнати. Він пішов за нею, спробував утішати, намагався поцілувати, схилити до любощів. Але нічого не допомагало, Сіссі плакала ще сильніше, звинувачувала його, що він її вже не любить, а потому зачинилась у своїй опочивальні. Франц Йозеф пішов до себе, та довго не міг заснути й кілька разів прокидався серед ночі. Тепер почувається геть розбитим. Треба буде порадитися з Ґрюне і нарешті покласти край цим чварам між матір’ю та дружиною. Це виснажливо й відволікає від роботи.

Поснідав Франц Йозеф без звичного апетиту. Лише вкусив кілька разів булочку і сьорбнув кави. Вирішив довше, ніж зазвичай, погуляти, а тоді замовити собі ще один сніданок до кабінету. Або ж поїсти вже під час зустрічі з італійськими аристократами.

Він вийшов у парк і звелів охоронцеві триматися на крок позаду, щоби спокійно подумати. Сьогодні його все дратувало через недоспану ніч, і не можна, щоби це зіпсувало такі важливі переговори. Треба зосередитися на прогулянці, ретельно вдихати свіже повітря, слухати спів пташок — перелаштуватися на оптимістичний лад.

Франц Йозеф вирушив на прогулянку звичним маршрутом. Алеї парку були порожні, й він бадьоро крокував поміж старанно підстриженими газонами. Охоронець намагався не потрапляти йому на очі. Час від часу цісар зупинявся й підводив голову, намагаючись роздивитися якусь пташку чи білку. Білок тут бігало чимало, й цісаря завжди тішило, як крихітне тільце зникало слідом за рудим вогником хвоста. Іноді він навіть носив зі собою горішки, а білки не боялися його, підходили і брали гостинці просто з рук. Хтось розповідав цісареві, що у білок дуже коротка пам’ять і вони забувають, куди сховали запаси на зиму. Тому постійно щось припасають, і якщо білок багато, то вони зимою не голодують, адже знаходять запаси одна одної.

Франц Йозеф озирнувся, намагаючись охопити зором парк як цілісний об’єкт. Він уже не раз роздумував про те, що тут слід усе змінити. Йому перестав подобатися цей парк в англійському стилі. Хотілося підстригти дерева та кущі, надати всьому виразних геометричних форм. Простіше кажучи, зробити з англійського парку французький, хоча садівник і вважає, що це позбавить парк автентичности, а до того ж розміри ділянки надто малі для французьких лабіринтів. Але хто такий садівник, аби не погоджуватися з цісарем? Франц Йозеф замислився, де саме буде найкраще розташувати фонтан: посередині парку чи так, аби його було видно з вікна кабінету, і тоді він зможе милуватися фонтаном, приймаючи нудних відвідувачів.

Важливо також перенести якнайближче до його кабінету потаємну браму, через яку можна виходити з парку непоміченим. Біля центральної завжди стоять охоронці, а під час кожного офіційного виходу цісаря під брамою збирається натовп. Іноді це дратує, особливо коли потрібно просто вийти кудись за межі цього парку, щоби зібратися з думками. Не може ж він, мовби в’язень, постійно прогулюватися одними й тими самими доріжками. Франц Йозеф заглибився у плани реконструкції парку і зупинився, вирішуючи, де ж усе-таки встановити фонтан.

Тут він почув, як за спиною щось зашаруділо. Озирнувся. Охоронець злякано відступив назад іще на кілька кроків, аби не роздратувати цісаря. Той звернув увагу на білку, яка перестрибнула з гілки на гілку, спробував роздивитися, куди вона зникла серед густого листя, і не зміг зрозуміти, чому вона так голосно шарудить.

Коли Франц Йозеф опустив очі, то побачив просто перед собою юнака з гострим заточеним лезом у руці. Юнак був невисокий, тендітної статури, з переляканими велетенськими очима та блідою, аж прозорою, шкірою обличчя. Цісар відреагував навдивовижу мляво, майже апатично, зовсім не стривожився, не запанікував — навпаки, все довкола якось сповільнилося, ніби загусло, і йому здалося, що юнак уже дуже довго стоїть перед ним, не рухаючись.

«Цікаво, чому він не взяв ножа, — подумав цісар. — Таке лезо складно тримати: можна порізатись».

У той момент обличчя юнака скривилося, він надміру сильно стиснув лезо, з хлопцевої долоні крапнула кров, а на щоку викотилася сльоза.

«Ну от, порізався, — подумав цісар. — Дивно, яка в нього ніжна шкіра. Видно всі прожилки. І закушує губу, коли плаче. Точнісінько, як Сіссі».

Франц Йозеф продовжував стояти нерухомо, наче паралізований. Усі його навички вояка та спритного фехтувальника вмить кудись зникли. Він почувався заскоченою зненацька дитиною, яка почуває не страх, а лише цікавість, що ж буде далі.

— Стій! — закричав із-за спини охоронець, але було вже пізно.

Юнак підскочив упритул до цісаря і щосили вдарив його у груди лезом. Одначе, замість легко ввійти в тіло, лезо з глухим звуком наштовхнулося на щось тверде, зігнулось і, голосно дзенькнувши, впало на землю. Від удару Франц Йозеф похитнувся й упав навзнак. В очах йому потемніло.

Охоронець кинувся на хлопця і повалив його на землю, але той встиг сильно зацідити нападникові у скроню, вивільнився з-під обм’яклого тіла і зник у кущах.




З А Л Ь Ц Б У Р Ґ, 2 0 1 5

Крістіан виріс у родині музикантів. Точніше, навіть у династії музикантів. Його мати грала на віолончелі, батько був скрипалем-віртуозом, дідусь викладав у консерваторії, бабуся, надзвичайно талановита вокалістка, пожертвувала кар’єрою, присвятивши себе вихованню дітей. Зате на пенсії створила найвідоміший в Австрії дитячий хор і керувала ним до глибокої старості. Питання про те, ким стане Крістіан, ні у кого в родині не виникало. Щоправда, був маленький момент непевності, про який батьки любили розповідати за святковим столом.

Коли Крістіанові виповнилося чотири, його привели на перше прослуховування до музичної школи раннього розвитку для особливо обдарованих. Мама трохи хвилювалася. Ясна річ, думки про те, що в такій родині може народитися дитина без особливого музичного обдарування, у неї не виникало і близько, а якби така думка і виринула, то її слід було миттю і якомога глибше заховати в підсвідомість. У такій родині, як їхня, не могла народитися навіть дитина зі звичайним, посереднім, музичним обдаруванням. Не могло бути жодного сумніву, що мама веде за руку майбутнього генія, який покликаний здивувати цілий світ своїм потужним обдаруванням. Щодо вибору інструменту сумнівів також не було: скрипка й тільки скрипка, найскладніший і найвимогливіший інструмент, усе інше — для слабкодухих.

У коридорі музичної школи вже вишикувалася черга. Виявилося, що особливо обдарованих дітей, а точніше, тих мам, які вважали своїх дітей особливо обдарованими, в Зальцбурзі більше, ніж могли вмістити стіни тієї невеличкої музичної школи, однієї з найстарших і найпрестижніших у місті.

Усі мами хвилювались, а чотирирічні діти байдуже возили машинками по підлозі, смоктали цукерки, просилися додому. На щастя, черга рухалася досить швидко, і кожні п’ять-десять хвилин із кабінету виходила усміхнена дівчина й вимовляла прізвище наступної дитини, записаної на прослуховування.

Десь приблизно через годину очікування Крістіанові стало нудно і задушливо, він почав скиглити, що хоче додому. Мама пообіцяла, що, крім обіцяної машинки, купить іще й літачок. Це допомогло, проте ненадовго. Інші діти в черзі теж узялися скиглити. Мами обмінювалися незадоволеними коментарями, чому не можна було записати кожного на якусь конкретну годину і не маринувати їх у черзі.

— Напевно, так вони хочуть продемонструвати нам, яким великим є попит на музичну освіту, — пожартував хтось у черзі.

— Ви не повірите, але це справді так, — відгукнулася білявка у блакитній сукні з дівчинкою в сукенці точнісінько такого самого кольору та фасону. — Я питала в інших музичних школах, чи можна записати старшу дитину на фортепіано. Мені сказали, що тривалість очікування зараз — від двох до трьох років. Уявляєте?

— Дитина вже виросте за такий час, — засміялася Крістіанова мама. — У музиці дуже важливо не пропустити момент, коли дитина вже настільки підросла, що може навчатись, але ще доволі пластична і має цікавість до всього. Занадто пізно — так само погано, як і занадто рано.

— Ну, ніхто не заважає брати приватні уроки, — зітхнула білявка у блакитній сукні. — Але це так дорого.

— До того ж малоефективно, — додала мама Крістіана. — Я сама музикантка і добре знаю, що приватні уроки дають ті, кого не взяли працювати до хорошої музичної школи. Тому приватно вчитися, звичайно, можна, та якщо ви налаштовані на серйозну кар’єру, то цього відверто замало.

Інші мами здивовано перезирнулися. Про серйозну музичну кар’єру для своїх чотирирічок вони явно ще не думали.

— Кольцбауер, — промовила дівчина зі списком, і черга охнула: це прізвище тут знали всі.

— Ви з родини тих самих Кольцбауерів? — запитав професор, коли мама з Крістіаном зайшли до кабінету.

Великі круглі окуляри додавали професорові суворого вигляду.

Мама промовчала. Професор почав прослуховування.

Крістіан хотів додому і не розумів, чого від нього вимагає цей дивний дядько, тож реагував мляво та неуважно.

— Музикальний слух дитина має, — сказав професор, завершивши прослуховування.

І додав, побачивши іронічну посмішку Крістіанової матері:

— Але це ви вже, мабуть, і самі знаєте. Проте я би не рекомендував віддавати його на скрипку. Йому буде важко. Слух не абсолютний, голос дуже слабенький. Можемо попрацювати й підтягнути його, та раджу вам подумати про легший інструмент. Наприклад, про фортепіано.

Коли мама згодом переповідала цю розмову в родинному колі, обурення родичів не мало меж. Це просто нечувано! Якийсь нікому не відомий учитель музичної школи дозволив собі засумніватися в обдаруванні їхнього Крістіана. Яке нахабство! Всупереч скептичній думці про приватних педагогів, яку Крістіанова мама висловила в коридорі музичної школи, для Крістіана найняли найкращих і найдорожчих. Відтоді про музичну школу в них удома не згадували. Крістіан ходив на приватні уроки до «Моцартеуму», згодом навчався там і там само залишився працювати.

Іноді він думав, чи хотів би робити в житті щось інше, крім як грати щодня на скрипці та спостерігати за мальовничим гірським краєвидом із вікна «Моцартеуму». Крістіанові складно було відповісти на це запитання, бо нічого іншого він у житті ніколи не робив. На будь-що інше просто не залишалося часу. Щоби досягнути рівня майстерности, якого вимагали від скрипаля, котрому довірять грати на скрипці Моцарта, треба було присвячувати музиці весь свій час.

Крістіан мав мало друзів, а дівчата, з якими він зустрічався, переважно йшли від нього, не пояснюючи, чому. Крістіан підозрював, що їм просто набридало те, що з ним неможливо говорити ні про що, крім музики, а також те, що життя його розписане похвилинно й він постійно хвилюється: то через не надто вдалу репетицію, то через майбутній концерт, то через відсутність концертів і репетицій, то через те, що диригент зробив йому зауваження, і так далі. Якщо в нього колись і буде постійна дівчина, вона має поділяти його захоплення й розуміти, яке все це важливе. Ну або виявляти толерантність і робити вигляд, що його занудство її не діймає.