Валерій Чупилко – переселенець із Херсонщини, який разом із дітьми пережив російську окупацію. Він – батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу. Зараз під його опікою – восьмеро дітей. Після переїзду у Броди чоловік вирішив продовжити справу свого життя і почав вирощувати кавуни вже тут, на Львівщині.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
«Окупація, втеча та адаптація»
Валерій Чупилко родом із села Костогризове на Херсонщині. Повномасштабне вторгнення його родина зустріла вдома.
«В перший день війни о пів на п'яту ранку нас бомбили. Нам оголосили, що почалася війна», – пригадує чоловік.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleНевдовзі російський обстріл дістався і їхнього подвір'я. Град влучив просто у двір, пошкодив автомобіль та будинок. Родина залишалася в окупації близько півтора року. За цей час, каже чоловік, доводилося жити без світла, під постійним тиском та залякуваннями. Російські військові вимагали, щоб він оформлював на дітей російські документи.
«Давили на мене, щоб дітей переоформив, щоб вони вже були росіянами, щоб паспорти робили російські», – згадує Валерій.
Водночас чоловік намагався допомагати українським військовим та передавав інформацію через свого сина. Згодом про це дізналися сусіди, які підтримували Росію. Російські військові приїхали за Валерієм, коли він був удома з другом. Чоловікові на голову натягнули пакет, посадили в автомобіль та вивезли в лісосмугу.
«Мене здали сусіди, розповіли, що я працював з нашими. І мене забрали з дому. Вдома обшук влаштували. Я вже був в посадці. Один з моїх синів-вихованців, йому тоді було чотири роки, підійшов до росіянина, ткнув у нього пальцем і сказав, що він поганий, що він буде татка душити. Після цього росіянин сказав, що тата привезуть назад. Так і привезли. Цю історію мені діти розповідали», – розповідає Валерій.
Чоловік не розповідає детально про те, що відбувалося під час затримання. Каже лише, що розумів, чим усе може закінчитися. Після цього родина вирішила виїжджати з окупації. Їхали складним маршрутом через Росію, далі – через країни Балтії та Польщу.
«П'ять днів ми їхали. В Україну в’їхали через пункт пропуску Рава-Руська», – розповідає Валерій.
Під час проходження російських блокпостів їх перевіряли, зокрема телефони.
«Шмонали. Все питали. Телефони перевіряли. У мене був звичайний кнопковий, тому нічого не знайшли», – каже чоловік.
17 червня 2023 року родина приїхала до Бродів. Спершу проживали в орендованому помешканні, а тепер мають власне. До нового життя родина пристосовувалася швидко. Важко було морально. Однією з проблем стали конфлікти, зокрема, через мову.
«Приїжджали сюди, мені розказували, що я неправильний. Що я москаль. Казали, що тут москалі і закликали не підходити до нас. Дуже важко було. Я казав – поїдьте до нас, подивіться...», – пригадує переселенець.
Чоловік каже, що з часом навчився не реагувати на такі слова. Водночас він зазначає, що саме місцеві служби та школа допомогли родині облаштуватися, зокрема з документами дітей.
«Перший повноцінний урожай»
Після переїзду Валерій практично одразу почав вирощувати овочі. А згодом взявся і за кавуни, попри слова інших, що в нього нічого не вийде. Перші роки вирощування були радше експериментальними. Тепер кавуни стали одним із головних напрямків. Чоловік зізнається: спочатку не знав, чи зможе виростити їх на Львівщині так, як на Херсонщині.
«Нехай не такі великі, не такі, можна сказати, солодкі, як в Херсоні. Але вони є, вони родять, ростуть», – розповідає Валерій.
Цього року на 30 сотках Валерію вдалося виростити перший значний урожай кавунів. Допомагають чоловіку його старші сини-вихованці. Для вирощування використовує крапельний полив, мульчу, спеціальний ґрунт та насіння. Частину матеріалів замовляє з Херсонщини, Миколаєва та Кривого Рогу.
«Тут все дуже дорого. В інтернеті можна купити наполовину дешевше. Маю кілька сортів кавунів – “Карістан”, “Аміна”, “Фієста”. Є також сорт, насіння якого я купував тут. Воно неякісне. Зазвичай мені насіння хороше присилають з херсонських магазинів. Вже перевірене», – пояснює чоловік.
Кавуни Валерій продає на місцевих ринках, возить у села та продає просто з господарства.
«Перші кавуни на село возили. Приїхали – за 40 хвилин всю машину розібрали», – розповідає він.
Ціна залежить від розміру: великі кавуни продає приблизно по 15 грн за кілограм, менші – по 10.
Дитячий будинок сімейного типу
Ще задовго до війни Валерій разом із дружиною вирішили стати прийомними батьками. На той час вони вже мали двох біологічних дітей – сина та доньку. За словами Валерія, ідея подарувати сім’ю дітям, які цього потребували, належала саме дружині. Подружжя пройшло спеціальне навчання, яке тривало майже пів року, і у 2010 році прийняло в сім’ю перших дітей.
Згодом родина поповнилася ще кількома дітьми. Так прийомна сім’я поступово перетворилася на дитячий будинок сімейного типу. Загалом дім Валерія та його дружини став родиною для 13 дітей. На жаль, незадовго до початку повномасштабного вторгнення дружина Валерія померла. Чоловік залишився сам із дітьми, однак саме вони, каже він, допомогли йому пережити цей важкий період.
«Коли я залишився сам, було важко. А саме вони стали для мене опорою», – пригадує Валерій.
Нині разом із ним живуть восьмеро неповнолітніх дітей. Старші вже стали самостійними, навчаються, працюють, створюють власні сім’ї, однак зв’язок із ними Валерій не втрачає.
«Головне – щоб людьми виросли», – каже чоловік про своїх дітей.
Валерій переконаний, що дітей потрібно не лише виховувати, а й навчати простих побутових речей, які знадобляться їм у дорослому житті. Тому його діти змалку допомагають по господарству.
«Нехай вони вміють хоч щось: лопату тримати в руках, сапу, віник, руль крутити», – пояснює він.
Для Валерія важливо, щоб діти мали не лише дах над головою, а й відчували себе частиною родини. Він каже, що навіть після того, як вони виростають і залишають його дім, нічого не змінюється. Ті, хто вже стали дорослими, створили власні сім’ї та живуть окремо, назавжди залишаються його дітьми. А його дім, каже Валерій, для них назавжди залишається домом, куди можна повернутися.