Останніми тижнями польські мас-медіа неодноразово коментували перебіг президентської кампанії в Україні. На крісло конституційного гаранта претендують насамперед чинний президент Петро Порошенко, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко, а також актор і комік Володимир Зеленський, котрий має високий рейтинг підтримки. Іноді можна почути чи прочитати про найсильнішого серед проросійських кандидатів Юрія Бойка. Ще чути за Олега Ляшка, котрий вважається політичним клоуном, він є лідером Радикальної партії, що, як відомо, фінансується олігархом Рінатом Ахметовим. Проте медіа якось забувають про ще одного сильного і доволі популярного кандидата – полковника Збройних Сил України в резерві і колишнього міністра оборони (2005–2007), котрий уже втретє балотується на президентських виборах. У 2010 році через гасло на своїх білбордах «Прохідні самі пройдуть. А я голосую за Гриценка!» (яке мало б стосуватися результатів опитувань і закликало їм не піддаватися) він здобув не надто принадне прізвисько «Перший непрохідний». Проте останні тижні кампанії вказують на те, що Анатолій Гриценко (а мова саме про нього) не тільки здатен здобувати високі рейтинги в несприятливих умовах, але й нарощувати шанси на остаточну перемогу.
Козирі колишнього міністра оборони
Найбільшою перевагою Гриценка є те, що йому не можна приліпити тавро корумпованої особи. Це особливо важливо на українській політичній сцені, де багатьох політиків можна легко звинуватити в причетності до низки корупційних скандалів. За останні місяці президентський табір намагався дискредитувати Гриценка, кампанію з дискредитації координував депутат блоку Петра Порошенка Іван Вінник (він також голова комісії з розслідування продажу військової техніки), але це дало жалюгідний ефект. Гриценкові намагалися закинути низький рівень підготовки Збройних Сил України у військовому конфлікті 2014 року. Його навіть звинувачували в продажі багатьох військових транспортних засобів за заниженою ціною. Тим часом полковник і його політичний табір ефективно відкидають ці інкримінації, вказуючи на те, що сфера компетенції міністра оборони не полягає в продажах військової техніки. За це відповідає секретар Ради національної безпеки і оборони, а ним 2005 року, серед інших, був чинний президент України. Щобільше, політики БПП ігнорують той факт, що саме роки правління Віктора Януковича були найбільш руйнівними для Збройних Сил України, коли не Гриценко, а знов-таки Порошенко належав до владного табору – адже він був міністром закордонних справ (до 11 березня 2010 року, а з 23 березня 2012-го до 24 грудня 2012-го Порошенко був міністром економічного розвитку та торгівлі, – ZAXID.NET). А це виглядає на спробу обілити представників проросійського урядового табору Януковича. Та й у світлі нещодавніх нових звинувачень в корупції у сфері оборонної промисловості проти близького оточення чинного президента атака на Гриценка втрачає будь-який сенс.
Ще одним козирем Гриценка є активна участь у зовнішній політиці України, незважаючи на те, що він не належить до дипломатичного корпусу. Численні зустрічі полковника з важливими західними політиками та участь у конференціях плекають його позитивний імідж за кордоном, а також серед тих українців, які цікавляться зовнішньою політикою. Чергові поїздки, оприлюднені в соціальних мережах, підтверджують декларації Гриценка, що він має план врегулювання ситуації на Донбасі, який формується шляхом консультацій з іноземними партнерами України.
Гриценко будує свій образ некорумпованого політика, відкритого для звичайних людей. Імідж «свого хлопця» приваблює до нього простих обивателів України – особливо середнього і літнього віку, котрі є найактивнішими учасниками виборів. У поступовому завоюванні їхньої довіри той факт, що Гриценкові був заблокований доступ до найпопулярніших телевізійних каналів (в основному контрольованих олігархами), може дати зворотний ефект. Адже полковник почав об’їжджати сам всю країну. Зустрічі обличчям до обличчя, тоді як інші провідні українські політики з’являлися майже виключно на телеекрані. Зрештою, хоч Гриценка не запрошували на великі телеканали, він потрапляв на невеликі регіональні медіа, що знову ж сприяло зміцненню його популярності.
Нарешті, багато українців починають утверджуватися у прагненні, аби їхньою державою правив сильний політик, майже на межі авторитаризму. Досить згадати, що диктатор Білорусі Олександр Лукашенко має над Дніпром велику популярність, випереджуючи ліберальних західних політиків. Українці сподіваються, що сильний лідер знищить нинішню політичну систему, звитяжно боротиметься з вітчизняною корупцією, поліпшить економічну ситуацію і припинить війну на Донбасі на умовах, які не матимуть ознак капітуляції. Це цілком природне явище після фіаско реформ, які розпочалися відразу після Революції гідності 2013–2014 років, коли виявилося, що ідеалістична наївність і добрі наміри не можуть змінити країну. Гриценко репрезентує себе українцям як сильний лідер – він має досвід роботи міністра оборони і заявляє, що виконає свою програму навіть в піку волі парламенту.
Всі люди полковника
Ще одним солідним козирем колишнього міністра оборони є його оточення. Гриценко проводить успішну кампанію з номінації кандидатів на посади, які заповнює президент. Це: міністри оборони та закордонних справ, голова Служби безпеки України, голова Національного банку України, начальник Генерального штабу Збройних Сил України та генеральний прокурор. Полковник систематично оприлюднює чергові кандидатури на окремі посади, підтримуючи постійний інтерес «демократичного» електорату до цього політичного серіалу.
Спочатку він вказав на досвідченого, але молодого офіцера Віктора Трепака – потенційного начальника СБУ. Трепак брав участь в оприлюдненні кількох важливих корупційних скандалів, головно в прокуратурі. Потім, залишивши СБУ, що він зробив у знак протесту проти поширення там нездорових тенденцій, він використовував інформацію, яку йому таємно надавали його колишні колеги зі служби, аби саботувати плани табору Петра Порошенка щодо дискредитації Гриценка. Можливо, і цей факт вплинув на плани полковника призначити Трепака на таку відповідальну посаду.
Наступним був кандидат на посаду міністра оборони Іван Апаршин, з котрим Гриценко мав можливість співпрацювати у військовому відомстві. Він репрезентував його публічно 5 лютого під час візиту до Львова. Потім були інші кандидати, яких полковник із задоволенням представив: 11 лютого в Харкові – Олександр Савченко як майбутній президент НБУ, а 20 лютого під час участі в прямому ефірі програми «Свобода слова» на каналі IСTV депутатка Світлана Заліщук як майбутній міністр закордонних справ. Також Гриценка постійно супроводжує його прес-секретарка Христина Бондаренко.
Безумовно, на користь Гриценка зіграв той факт, що його команда – це особи здебільшого молоді, харизматичні, з вагомим досвідом і нескомпрометовані. Слід зазначити, що оголошення Заліщук потенційним міністром закордонних справ було пострілом у яблучко. Окрім обізнаності з мовами та досвіду в дипломатії, представниця групи «Єврооптимісти», безсумнівно, є харизматичною. Має значення і її «нерадянський» стиль вбрання, який ефективно і позитивно виділяється в очах дипломатів. Зрештою, Гриценко вміло зіграв на прогресивній ноті, що також може бути добре сприйнято на Заході – він анонсував молоду жінку на одну з найважливіших позицій в уряді. Недарма полковник бере зі собою Заліщук у поїздки закордон, зокрема до Мюнхена, де він познайомив її, наприклад, з Куртом Волкером.
Далі буде
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописомNowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху,Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво,Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: «”Pierwszy przechodzący”, czyli trzecia szansa pułkownika Hrycenki», (Nowa Europa Wschodnia)