Оприлюднення електронних декларацій дало пресі масу інформаційних приводів, а українцям – привід для роздумів. Не те щоб розкішне життя можновладців було для когось таємницею. Але одна справа – дізнатися про подружню зраду від третіх осіб, і зовсім інша – читати детальний протокол того, що ваша дружина виробляла з сусідом, із зазначенням дати, часу та інших подробиць. Якою може бути реакція – неважко здогадатись.
Щороку ЗМІ публікують сотні матеріалів, присвячених фантастичним статкам політиків та чиновників. Після Революції Гідності тисячі українців навіть побували у Межигір’ї, яке стало символом корупції та жлобства. Але, читаючи свіженькі декларації, розумієш, що золотий батон – то були ще квіточки. Та й Пшонка, який жив, ніби у печері Алі-Баби, вже не видається аж таким диваком. Виявляється, у середовищі нашої політичної еліти суперспоживання – це не відхилення, а норма. І перспективи такого становища видаються дуже тривожними.
Соціальне розшарування – один із головних чинників нестабільності держави, позаяк воно руйнує мовчазний консенсус між правлячою верхівкою та рештою громадян. Загалом цей консенсус полягає у тому, що суспільство визнає легітимність влади та її рішень, сприймаючи політичну еліту за «своїх». Однак декларації багатьох високопосадовців переконують у зворотньому. Те, що пролягає між українською елітою та суспільством, – не просто розшарування. Умовні «народ» та «еліта» у буквальному сенсі живуть в різних світах, які практично не перетинаються. І будь-які спроби привести їхні інтереси до спільного знаменника закінчуються непереконливою словесною еквілібристикою.
Читання декларацій схиляє до більшовизму сильніше, ніж усі твори Лєніна разом узяті. Тут можна сказати, що наша влада все ж таки думає про народ і навіть обіцяє підняти мінімальну зарплатню до 3200 гривень. Але ці обіцянки лунають з вуст людини, яка лише у тумбочці тримає 1,5 млн доларів, тобто обіцяну «мінімалку» українця за тисячу трудових років. Колосальна концентрація коштів у руках невеликого прошарку багатіїв змушує сумніватись у щирості намірів влади. А заодно і в тому, хто є кінцевим бенефіціаром існування держави Україна. І мимоволі закрадаються підозри, що в сучасному вигляді Україна є просто пасовиськом для вузького прошарку суспільства.
Особливо небезпечні подібні міркування на тлі тяжкої економічної кризи і масового зубожіння населення. Речники держструктур пояснюють, що все це – плата за війну та десятиліття нехлюйського господарювання «папєрєдніков». У все це було б набагато легше повірити, якби на твердій руці уряду, що проводить непопулярні реформи, не бовталося аж 12 коштовних годинників. Просто тому, що заклики терпіти і затягувати паски звучать непереконливо, якщо їх виголошують захмарно багаті люди. Бо, як кажуть у народі, поки товстий схудне, худий здохне. А наші товстунчики зовсім не думають бідніти. Принаймні їхній рівень споживання досі залишається недосяжним для абсолюної більшості громадян.
Звідси дуже легко перейти до питання про походження цих фантастичних статків. Тим більше, що пересічний працюючий українець живе на межі або за межею бідності і заледве покриває свої вітальні потреби. Ну, а непрацюючі взагалі ведуть жебрацьке існування, позаяк середня пенсія в Україні становить менше 2000 гривень. Мимоволі складається враження, що гроші з наших кишень десятиліттями осідали в тумбочках наших можновладців. А тепер вони набиваються нам у благодійники, обіцяючи копійчане підвищення соцстандартів. Як це виглядає зі сторони? Щонайменше – цинічно та зухвало.
Наступне питання: що з цим всім робити? Саме тут починається поле, на якому будь-який здібний популіст може зіграти свою зоряну партію. У соцмережах вже пробували започаткувати акцію громадського тиску, аби найбагатші можновладці пожертвували на АТО та інші суспільні потреби бодай 1% задекларованих багатств. Однак ідея потонула у вирі коментарів щодо е-декларацій. Втім у розмовах на вулиці ніяких ідей, окрім «отнять и поделить», і не висловлюють. Тому для Шарікових різного ґатунку відкриваються просто-таки зоряні перспективи. Причому для Шарікових справжніх, а не тих, які нещодавно задекларували мільйонні статки.
Кричуще соціальне розшарування між верхівкою та статистичною більшістю громадян – матерія вибухонебезпечна. І вона досі не вибухнула зовсім не через вроджений антибільшовизм українців, а тому що правляча верхівка ретельно запобігала загорянням. Протягом 25 років незалежності всі речники соціального невдоволення були, як на підбір, карикатурними потворами і пройдисвітами. Як варіант – це були ті ж таки представники еліти, які вдавали з себе борців з олігархією і випускали суспільну напругу у свисток. До того ж, українцям завжди вчасно підсовували альтернативний порядок денний, аби відвернути активний прошарок від «соціалки».
Нескінченно так тривати не може. Рано чи пізно соціальне невдоволення можуть осідлати не підставні особи, а справжні Шарікови, які всерйоз захочуть експропріювати експропріаторів. І тоді Україну чекають малопередбачувані наслідки. На відміну від сепаратизму, який від початку був локалізований у кількох південно-східних регіонах, соціальне розшарування існує всюди – від Львова до Луганська. І якщо з політичної кризи ще можна знайти дипломатичний вихід, то соціальний бунт у кращому разі приведе до влади, через вибори, популістів на зразок «Сірізи». А в гіршому країна може зісковзнути у вир насильства. Ще недавно радикали палили офіси проросійських партій, але «пускати півня» на «хатинки» багатіїв українці вміють з часів Кармелюка. Зрозуміло, що бунт лише погіршить становище України, і від цього програють і багаті, і бідні. Питання в тому, чи розуміє це правляча верхівка, і на що вона готова, аби відвернути загрозу.